Та й сам, досвідчене око мавши, попри всі намагання Телички випнутись на перше місце, розумів, що справжній інтерес для нього становить лісовик Саранчук. Тому не став марнувати часу і годин іще за дві до умовних п'яти з'явився на Галагановому подвір'ї — разом із Гусаком та двома поліцаями. І без усякого попередження — хоч би дзвінком біля двірницької. Бо двірник Влас, як тільки дізнався од Санька, що має ось-ось прибути Теличка з виїздом, на знак своєї зневаги до нього не взяв на засув хвіртку — нехай сам відчиняє собі ворота,— і взагалі, як зайшов до себе у двірницьку, то й вирішив хоч цілий день просидіти в хаті, аби не бачити ненависну пику... Отож, прибулі застали Теличку зненацька. Разом із Саньком переносили до комори мішки та клунки з воза. Власне, пиряв мішки сам Санько, а Теличка лише час од часу, коли доходило діло до лантухів-п'ятериків з вівсом та ячменем — кормом для коней та курей, що їх цілу клітку було привезено,— піддавав йому на плечі. Тут же, біля колодязя мив заляпаний грязюкою екіпаж (дощ уже перестав, світило сонце) молодцюватий на вигляд солдат із двома личками на погонах, вістовий (а віднині й кучер) підполковника Погорєлова
Лиходій підійшов до Телички і звелів йому шабашити.—"Чи ти, може, й передумав уже до "дяді Васі"?— спитав, одверто глузуючи. Теличка мовчки вийняв із бокової кишені папірця — дозвіл на зброю, розгорнув і з руки дав прочитати Лиходієві, а тим часом казав:—"І май на увазі: стріляє, коли треба, просто з кишені!"—"Тю на тебе!— похопився Лиходій. — То чого ж ти голову морочиш? Та й хіба ти мені потрібен! Де Саранчук?" Теличка сказав, що, мабуть, подався в місто, раз не видно його у дворі. Хоч насправді знав, що він у двірницькій з Горпиною та її чоловіком.— "Ні, з двору він не виходив".
На гомін із будинку вийшов Вовка Погорелов. Збиралися їхати на Дніпро, в ресторан "Фантазія" обідати, то був уже зовсім готовий: в новенькій рипучій портупеї — з шаблею та пістолетом на поясі. Спитав, у чім справа. Лиходій, недбало козирнувши, сказав, що прийшли по сліду партизана-лісовика.—"Це вони на Гришу Саранчука такий наговір зводять!— встряв Теличка,— Смішно й слухати!"—"Смійся, коли тобі весело, а ми тим часом обшук зробимо". І Лиходій вже звернувся був до поліцаїв, але прапорщик Погорелов обурився: "Обшук? Та хто ж тобі дозволить? Віктор! Олег!"— гукнув у відчинене вікно будинку. А ті вже виходили, теж готові до від'їзду, з будинку на терасу. Підполковницькі погони справили враження на Лиходія: виструнчився і взяв "під козирок". Повторив і цим двом, з чим він прийшов сюди.—"А де ж він?"— спитав Погорелов у Телички. Той непевно знизав плечима. Коли б чи не до попа пішов. Бо ж, завтра мають вінчатися з учительшею, то треба заздалегідь домовитись. Вистачає в чоловіка клопоту.—"Чули?— звернувся Погорелов до Лиходія.— Може, хоч тепер бачите, яку дурницю верзете? Чого б же він сам ліз у петлю? Якби був лісовиком. Що в них там, церкви поблизу нема, що неодмінно — у Славгороді?"—"Не можу знать, пане полковнику,— відказав Лиходій.— Але ж ось живий свідок, котрий своїми очима бачив його в партизанському штабі. І не далі, як учора..."
Живий свідок Погорєлова зацікавив неабияк. Він ступив крок і сів на садовій лаві, приготувавшись, може, й до тривалої розмови. Поряд сів і ротмістр, закурили.—"Ну, а сам же ти яким чином потрапив у їхній штаб?"— спитав Погорелов у Гусака. Той став розповідати, що живе у Підгірцях по-сусідськи — через тин — з отим двором, де з самої весни розташувався їхній штаб. То за ці майже три місяці не раз бачив Саранчука в штабі. А позавчора він навіть ночував у командира загону Кандиби і вчора на поминальному обіді був, а потім на їхнє зборище в Байраці поїхав на одній тачанці з прибулим начальством. Але звідки прибуло те начальство — на жаль, він не знає. І прізвище знає тільки одного з них, котрий лишився в зв'язку з його арештом: допитував його,— Гудзій, агроном із князівської цукроварні... Але це якраз мало цікавило їх, окремі прізвища; і Погорєлова і ротмістра Боброва більше цікавила сама організація загону, кількісний склад, як озброєні. Відтак зайшла мова й про вагон зброї на полустанку — трофейні іржаві гвинтівки,— в перевезенні якої брав участь і Саранчук; і про бочку гасу — чи й не одну,— що командир загону Кандиба зобов'язав його роздобути — кров з носа! А як він категорично відмовився...— Гусак хотів і тут викласти відому вже Теличці версію про його арешт, але Погорелов, якому вже надокучив оповідач своєю тягучою розповіддю, а до того ще й неможливою російською мовою, спитав раптом: як же пощастило йому вибратися з-під арешту.—"Не май сто рублей, а май сто друзей!— осміхнувся Гусак і додав:— Хоч на цей раз і двох уповнє хватило!"— Сказав і схаменувсь, злякано зиркнув на Теличку. Але Погорелов чи то не помітив, чи, може, й помітивши, просто не надав тому значення, допитувався далі: як все ж таки сталося це — хіба не було вартового, чи "зняли"? Гусак вагався, і Лиходій прийшов йому на допомогу. Пом'якшуючи грубість самого факту свого втручання улесливою усмішкою, він зауважив, що при сторонньому кивнув на Теличку — про це не слід говорити.—"Маєте рацію". Отож, Теличка змушений був одійти геть од гурту, дуже жалкуючи з того, але врешті заспокоївши себе тим, що потім вивідає у панича Вовки, про що була розмова в його відсутності.
І прикро помиливсь. Коли за якихось хвилин десять розмову скінчили і Лиходій зі своїми людьми рушив уже з двору, а всі троє офіцерів сідали в екіпаж, не міг він не помітити разючої зміни у ставленні до нього кожного з них. Навіть Вовки. Як видно, Лиходій розповів їм і про підозрілу готовність його допомогти Гусакові, аби тільки заманити до себе у фаетон, і про погрозу йому пістолетом. І якраз Вовці припало за наказом брата одібрати в нього той пістолет.—"Раз ти не вмієш поводитися зі зброєю!"— пояснив йому старший Погорелов. Звелів нікуди з двору не відлучатися, а як прийде Саранчук, під будь-яким приводом щоб затримав до їх повернення.—"Буде зроблено!"— з перебільшеною образою і на виду і в голосі пообіцяв пригнічений Теличка. Але тільки-но затих гуркіт коліс за рогом, переконавшись, що й Лиходій зі своїми підручними доходив уже до Миколаївської і змішався з натовпом людної вулиці, він, "не зачинивши воріт, вернувся до воза і звелів Саиькові викликати з двірницької Грицька, а тоді мерщій запрягати коні у воза. Поки той порався з кіньми, розповів Грицькові про псе, що сталося допіру. Лишатися, на його думку, не можна було пі в якому разі Якщо не самі паничі віддадуть їх обох німцям у руки (оце така папська вдячність!) то Лиходій, напевно, й сам, не таячись, подбає про це
За п'ять хвилин зібралися Грицько ліг на возі, його вкрили ряденцем — на всяк випадок, мовби занедужав раптово чоловік (схожо, що отруївся, з'їв, мабуть, щось погане), то везуть до лікарні. Так і Горішні порадили панам сказати А Грицько таки догадався в останню хвилину — попросив Гор-пину (писати не став) на словах переказати ївзі, а потім і Христі, що несподівано змушені тікати з міста, щоб не потрапити німцям у руки. Отож, нехай ївга не думає нічого лихого про нього і набереться терпіння, а Христя хай шукає інший спосіб вернутися у Вітрову Балку. І затим — були та й загули..
На цьому вони кожного разу й кінчали свою розповідь, не вбачаючи нічого вартого уваги в своїх подальших мандрах, коли, щасливо вибравшися з міста, на першому ж звороті з'їхали на путівець, побоюючись погоні, і далі вже пробиралися глухими дорогами без усяких пригод, часом по самі маточини грузнучи в піщузі Тож і не дивно, що півсотню верств (але як на коні, то двічі по півсотні за цей день) їхали вони до самого смерку і до Під-гірців так уже й не потрапили в цей день, бувши затримані на сторожовій заставі при в'їзді в лісовий масив.. І за вечерею на заставі так само не сталося нічого цікавого. (Запросили і їх до свого гурту біля вогнища з казаном па тринозі) Розмова, природно, зайшла і про втечу Гусака минулої ночі. Котрийсь висловив цікавість за скільки ж то Свирид Прядка випустив його Тоді хтось із гурту й сказав на це. "Не заздри Свиридова їсти сомину юшку все ж таки краще, аніж стати самому поживою для сомів" А як той не второпав гаразд, то пояснив: не такий, мовляв, чоловік з Гусака, щоб розкидатися своїм добром Коли можна обійтися без того. Виплигнув першим з човна на берег, а тоді веслом по черепку Свирида... "Ось подивитеся: через два-три дні спливе десь із проваленою головою". Тоді ця мова сприймалась як пуста балаканина, але сьогодні, після Корже-вої звістки, все це набрало неабиякого значення. Бо таки справді і зринув, і — з проваленою головою.. Чи ж тільки випадковість? Але й припустити, що говорив тоді котрийсь із отих двох рятівників Гусака, ніяк не можна було. Заради того, щоб одвести од себе підозру, занадто ризиковане було таке "ворожіння" Проте, на всяк випадок,— подумалось Грицькові — мабуть, не пошкодить уточнити, хто саме тоді з гурту сказав оте Він вже хотів запитати у Тригуба, командира тієї сотні, як звуть отого таранкуватого, але щось незрозуміле йому самому втримало його. А в цей мент з осики поблизу почулося раптом:
—— Німці! Показалися німці Десятків з півтора. Зайшли у волость
Всі, хто був біля куреня, підійшли до осики, на самім вершку якої, досить зручно вмостившися межи гілля, сидів спостерігач із біноклем і гукав до людей внизу*
— Вийшли з волості. З поліцаями
У бінокль спостерігачеві видно було, як на долоні, увесь центр села І німців, котрі, розбившись на групи по два-три чоловіки, розходились по різних кутках села На белебні (бо найближче сюди) навіть видно було, як зайшли в двір до Саранчука і згодом вийшли, забравши й господаря з собою Те саме, як видно, відбувалося й по деяких інших дворах. То вже повз школу до греблі повели цілий гурт селян, не менше десяти.
Здогадатись не важко було: забрали як заложників. Батьків, чиї сини були в партизанах. Але чи триматимуть їх отут, у маєтку, чи, може, спровадять у Князівку, гадати було даремно. Тому Кандиба, після наради з командирами сотень, вирішив на всякий випадок перетнути їм шлях до Кня-зівки, виславши Саранчука з його розвідниками на кількох возах на Великий шлях.