Проклинаю, проклинаю.
—і Я раніше не признавався, а тепер от можна.
— Ой не можна ж, не доожна... Господи, й за що так тяжко покарав мене?
— Мене покарав господь, Лукіє.
— Тебе покарав, бо є за що... А мене за що? А Степана за що?
— Може, хоч тепер помиримося, коли Степана вже нема?
— Щоб я з тобою помирилася? Вбивця ти, вбивця... Про одне тепер бога молю — щоб їебе покарав, щоб і плоду твого ніде не було на землі.
Македонова рука вже не тягнулася до Лукії, мертвою жердиною повисла вздовж тіла.
— Е-е, Лукіє, не проклинай так тяжко. Хіба діти в чомусь винуваті? Не винуваті діти, хай не знають твоїх проклять.
— Щоб і найдрібніший плід твій усох, щоб кореня по тобі не залишилося, каїне, іроде ти проклятий.
— А в мене ж іще є сини, живі, багато синів, і внуки,— сказав Македон Хрущ.— Залишиться коріння, залишиться.
—■ Всохне,— ледве спромоглася на ненависть у голосі.
І тоді він ощирився:
— А від тебе таки сліду не зостанеться, господи прости.
— Каїн...
І коліньми посунулась по долівці, й постаттю подалась до Македона, прагнучи вхопитися за ненависного свого ворога, аж він сахнувся.
— И зовсім повередилася умом!
А вона заквилила-затужила:
— Степаночку, кровинко моя!
Македон Хрущ, увібравши голову в плечі, позадкував до порога, і Лукіїн зболілий голос краяв його душу гострим ножем.
Через якийсь час вона стала навкарачки, а потім сп’ялася й на ноги. Тримаючись за лежанку, за припік, за піч, за стіну, дочалапала до порога. Тут перепочила, бо геть зохляла. Далі, пустившись одвірка, вибралася в сіни і, хапаючись долонями за сіни, придибцяла до дверей. Потягнула за клямку, але двері не відчинилися. Невже й зовсім знесиліла? Перепочила з заплющеними очима, а потім уже обома руками смикнула за клямку, тягнучи двері на себе.
Але двері не піддалися.
Двері було зачинено знадвору.
Виття йому рвалося з грудей.
Від виття-скімлення сіпалися губи, корчилися, пінилося, і в біло-сірій піні спалахували криваві цятки. Начебто чоловік чи то сам себе згризав якимось дивом, чи то в його нутрі сидів звір, і тому звірові треба ж було гамувати невтоленний голод. І він гриз та гриз нутрощі, гриз із гарчанням, із виттям, яке ото виривалося на волю, аж зуби цокотіли дрібно.
Іноді хаменався, стуляв рота, й тоді виття-скімлення на якийсь час втихало. Та чи можна приборкати всередині голодного звіра, який їсть твоє нутро? Приборкати не можна, отож голодний звір знову брався гризти й гризти, виття-скімлення знову рвалося на волю.
В хаті задихався, наче хата зусібіч душила стінами, стелею, дверима, тому-то взяв у коморі надпиту трьохлітрову банку горілки,, сала та хліба, сховав до лозинового коша — й подався геть.
Переборюючи виття-скімлення, бубонів сам до себе:
— Мої діти — це мої діти. Степана вже нема, земля йому пухом, пом’яну. Хоч і секретний син, а таки син. Такий секретний, що й мати не знала, від кого в неї Степан. І нащо сказав? Бо дурне серце заплакало, тому й сказав. Либонь, не слід було казати, але не вберігся, підвело дурне серце. Степана взяла смерть, а решта ще мої, і я не віддам їх нікому. Тільки ж Лукія ото... Лукія заповзялася звести мій рід і плід, щоб насіння не було. Маю тепер стерегтися Лукії, маю хлопців своїх від неї охоронити. Бо в чомусь винен Антон чи Василь? А винний Тихін чи Йосип? Ілько не винен, то чому потерпати мають? За кого? За дурний батьків розум? Не дам і волосинці впасти з їхньої голови.
Човгав за село, бо там на болотах ще раніше побачив Марка Суботу.
Сонце хилилося з полудня, в небі — хай би тобі хмаринка, страшна спека вже стояла не перший тиждень. Земля просила дощу, а дощу не було. Хай би линула злива, хай би й жнива перебила на якийсь день-другий, бо однаково перестоя-ний колос стікав сухим зерном додолу! Заливанщина зів’яла й посивіла від куряви, а вода в криницях ген-ген повідступала, ■поблискуючи смужками-кружальцями на самому дні.
Марко Субота ще зоддалеки побачив Македона Хруща й надумав пригнутися в очереті, де хваткою скородив багнисту воду, виловлюючи всякий рибний дріб’язок, який тільки попадався собі на лихо. Авжеж, краще отак навпочіпки пересидіти в очереті, хай і комарі трохи погризуть, ніж зустрічатися з Македоном. Страх у душі сам де й не брався, коли доводилося здибатися з Македоном. І не тільки страх, а й млосний відчай, наче страшнішого чоловіка й не було в За-ливанщині.
— Марку! — долинуло.
Згорбившись, і далі сидів у очереті, нашорошивши вуха. І як йому вдалося побачити? Має очі, що й крізь землю бачать. Гаразд, крикнув — та й геть подався, бо ж не полізе сюди, в затхлу твань.
— Марку, суча твоя душа!
Еге ж, так моя суча душа й побіжить зараз до тебе на поклін!
— Та як ти втопився там, то я тебе зараз витягну з драговини!
Марко Субота й сам нестямився, як ноги його випросталися, і він вигулькнув несподівано в очереті неподалік від берега.
— Не втонув? То йди-но сюди й неси рибу.
Македон, сапко дихаючи, понуро спідлоба дивився, як той суне через берег і лепеху.
— Я до тебе в гості, а ти втопився в багні.
— В гості? —1 промимрив Марко Субота.
— І не з порожніми руками, бачиш... Голова колгоспу ж помер, чув? Чув. Давай пом’янемо чоловіка.— 3 коша дістав горілку, налив у гранчасту склянку.— Я вже пом’янув, а тепер і ти пом’яни.
— Та я...— збаранів од такої балачки Марко Субота.— А коли похорон?
— Завтра похорон. А вчора й сьогодні з’їжджаються родичі, хоч не так і багато в нього родичів. Але ж який чоловік був! Район приїде. Область приїде. Ховатимуть із таким по-чотом, із яким у Заливанщині ще нікого не ховали.
— Земля йому пухом! — випив і хекнув Марко Субота.— Така спека, що замість води випив... І чого ото помер? Здоровий, болячок не знав. Живи та головуй, чоловіче, так ні, раз — і не стало, що то за життя таке?
— Таке життя, що не вгадаєш, твоя правда.
"Чого він прийшов осюди? Уже п’яний, мов чіп, а знайшов дорогу саме осюди. Аби пом’янути зі мною голову колгоспу, що негадано переставився? Та не може такого бути, бо за Хрущем чулість не водилась і не водиться, та й не пом’янеш кожного, хто на той світ пішов. Не інакше, як замишляє щось. От тільки що саме? А може, знає, що я знаю? Знає, що я підслухав оту балачку? Та й бачив мене біля Лукії тоді, на весіллі, начебто я підбив її на той мікрофон і пісню, аби Калістрата накрила мокрим рядном. Тепер, кажуть, Калістрат не відкрутиться, хоч і груди в колодочках. Ой, не треба мені пити, бо для того й приніс, щоб упоїти".
— Ти справді плачеш? — здивувався Марко Субота.
— Самі течуть сльози.
"Прикидається, бо хитрий, наче лис. Щоб у такого каїна текли сльози від жалю? Та ще не здохла така звірина в лісі, щоб у нього побігли сльози".
— Ну, Марку, випий іще за нашого голову колгоспу... Ось шматок сала та хліб, добре закуси, аби памороки не запаморочилися... Бери, бери, бо немає так багато славних людей, аби часто мерли... Чого вовком дивишся?
— Вовком? — злякався Марко Субота.— Я не дивлюся вовком!
— Якісь у тебе очі негарні... Як у злодія, чи що. Може, вкрав щось? Е-е, чоловіче, як не вмієш красти — не кради, бо пропадеш.
"Таки здогадався, таки напевне знає, що я його в кулаці тримаю! І тримаю у кулаці, і тримаю отаку заразу, де вона тільки взялася на мою голову! Ох і ворог... Усього мого життя ворог... Варто стиснути міцніше кулака — й тебе немає. Але ж чому я не стискаю кулака, чому?"
Зовсім не бажаючи, Марко Субота знову перехилив склянку горілки.
— Земля йому пухом.
Македон важкими полив’яними очима дивився незмигливо.
"Такий живцем у могилу закопає. Таки прийшов по мою
душу, не інакше. І чого я п’ю з оцим карателем та вбивцею? Не знаю, а п’ю, бо він приніс і змушує. П’ю, аби задобрити його. А коли не вип’ю?>
— Спека та горе... Горе та спека,— пробубонів Македон Хрущ.— Не знаєш, куди й сховатися самому від себе. Давай іще вип’ємо, аби полегшало, аби відпустило.
— Не хочу.
—■ Не хочеш? — наколющився бровами Хрущ, а плечима погорбатів і ствердів.— Чому не хочеш? Ось пий — і кришка. Бери хліб, сало. Не хочеш? Ти цигарку бери, закури по-людськи, раз у таку спеку сало не вб’єш у душу.
Марко Субота нахильці випив, далі вхопився за цигарки та сірники, які простягнув Македон. Пальці тремтіли, не слухалися, він шарпнув один сірник — не спалахнув, другий сірник—не спалахнув. Недопалені сірники він кидав собі за спину, в суху траву. Мабуть, відсиріли, але чому їм сиріти в жнива? Десь за шостим чи за сьомим разом сірник таки спалахнув, Марко запалив цигарку, жадібно затягнувся, поглядаючи зацькованими очима на Македона Хруща.
Той, відвернувшись від Суботи, також тернув кілька сірників і крадькома та похапцем стрільнув ними в висушену спекою траву на болоті.
— Полегшало? — запитав.
Марко Субота чудно стріпнув головою, наче хміль струшував.
•— А зараз зовсім полегшає.— І раптом запитав: — Боїшся мене?
Марко Субота закашлявся і викришив криву, надщерблену усмішку на губах.
— Чого б мав боятися?
— А либонь, боїшся.
І тоді Марко Субота неждано сам для себе:
—— Ти мене бійся!
— Тебе? — нітрохи не здивувався Македон.— А хіба ти такий страшний, що маю боятися?.. Ха, може, й страшний, як подумати, бо кожна людина страшна по-своєму, ось тільки я тебе зовсім не боюся. Це ти розбалакався так, бо випив? Я до тебе з добром, а ти?..
Марко Субота хотів щось відповісти, але, вловивши запах диму, ошелешено оглядався довкола.
У нього за спиною горіла суха трава. Яскраво світило сонце, й тому полум’я було майже не видно, полум’я наче аж тануло в повені сонячного проміння, танцюючи майже невидними язиками в спекотному повітрі.
— Горить,— пробелькотів Марко Субота.
Дивився — й не міг повірити, що таки горить. Схопив на
землі слизьку торбу з рибою, спробував гасити, а як приглянувся пильніше — майже прозорий вогонь розливався все ширше, не погасиш.
— Сонце запалило,— видихнув.
— Яке сонце? Ти запалив,— зле сказав Македон.— Ти сірниками підпалив, а тепер і погаси, поки вогонь у поле не пішов та на село.
— Я не підпалював! — закричав Марко Субота.
— А свідки? Я — свідок, ти підпалив.
— Не підпалював,— уже заверещав Марко.
— Я — свідок, твоїх рук діло. Ну, гаси, чого стовбичиш?
Злостячись, Марко Субота спробував знову підступити до
вогню, але в безвітряну погоду вогонь розливався все ширше, полум'я хлюскотіло в траві, яка шелестіла й потріскувала, вже горів сухий очерет, і тут вогонь був яскравіший, із червоним та золотистими відблисками.