Я ще думаю, що Цвіличка жартує, що це її чергова фантазія. Але в її очах бачу біль і сум.
— Ніби я винна,— виправдовується.— Де мені колись було до книжок?
— А може, це й добре,— фальшиво потішаю її вже на вулиці.— Кажуть, що є такі письменники, які з слова, з письма живуть, а ніяких книжок не читають. Бояться, щоб чужі твори на них не впливали, щоб чужий світ не бунтував їх власний.
— Говорила-їхала,— сердиться Павлина Йосипівна,— твої письменники, якщо такі є, не читають, бо вони собі такі мудрі, а я з біди.
Отак воно буває: ні-ні — та й вигулькне з минулого посеред барвистої недільної ріки старий біль. Його не обминеш, як підводний камінь, його носиш у серці.
Із старої "Победи" вийшов високий чоловік у довгому, модному на той час китайському макінтоші: видно, запримітив Павлину Йосипівну, що стояла на східцях перед училищем прикладного мистецтва, бо відразу підступив до неї, підняв увічливо фетровий капелюх.
— Добридень вам, учителько,— прогуркотів басом.
Павлину Йосипівну ніхто так не називав, вона, зрештою, і сама забула, що після війни, коли тільки-но створили училище прикладного мистецтва, її запросили учити гуцульських дітей керамічної справи.
— Та добрий,— Цвілик пильно вдивлялася в незнайомця, видно, не могла його пригадати.
— Не впізнаєте? А я — Поп'юк, Василь Поп'юк... той, кого якось вигнали з керамічної майстерні.
— Ага,— Павлина Йосипівна вернулася у той далекий день, коли один з її учнів під час занять у керамічній майстерні гидливо стріпував з рук глину, мовлячи до однокурсників: "Теж мені мистецтво. Бабрання в глині. Півників ліпимо. Кому воно потрібне?"
— А тобі, хлопче, воно потрібне? — Павлина Йосипівна вхопила його за плече, стиснула. Повернула обличчям до себе.
— Ні,— хлопець не злякався її гніву.
— То чого ти тут?
— Всі десь учаться... Ну і я... Думав — ближче дому.
— То й добре, що близько, манджай звідси. Даремно гаєш час. І він пішов. Більше його не бачили. Аж сьогодні...
— Не шкодуєте, Василю, за училищем? Не носите камінь за пазухою на мене? — запитала з самої цікавості.
— Навпаки! — чоловік у капелюсі засміявся.— На цьому училищі світ клином не зійшовся. Я закінчив фінансовий технікум, працюю тепер у торгівлі. В Чернівцях. Усе до ладу.
— Я бачу, що до ладу,— повеселіла Павлина Йосипівна.— Що то значить своєчасно сказати чоловікові правду. Отож-бо... у торгівлі... автом їде... А вивчився б на гончара — мучився б увесь вік.— Задумалась.—Брехня!—рішуче рвонула рукою.—Гончарство—це радість!
Одного разу вона сказала:
— Нині з полудня запалю піч. Приходь...
Я давно збирався побачити, як вона випалює свої вироби. І щоразу заставав вихололою її піч за хатою.
Сьогодні теж не пощастило. Випала нагальна поїздка на полонини — звідти я мав привезти плановий репортаж.
Вернувся до Косова аж на світанку. І бігом — до Цвілички.
Вона сиділа перед піччю на пеньку в старій фуфайчині, уся пропахла димом, замащена сажею. Відчувалось, що старенька змучилась. Очі в неї злипалися.
— Чого ви тут... чатуєте? Могли б і в хаті.
— Ет, що ти розумієш. Не можу лишити їх,— тицьнула пальцем у піч. Мала на увазі свої вироби.— Стережу їх від щезників. Бо як чорт залізе у піч — усе тобі потрощить. Вони такі, чорти... шкодливі.
— Але ж когути давно пропіяли. День,— в тон відповів їй. Не розбереш, чи вона серйозно говорить про нечисту силу, чи жартує.
— День надворі, а в печі — ніч. Сплять мої когути.
Невже вона направду вірить у щезників, у всяку нечисту силу? Ні. Просто не могла відступити від печі, де у вогні народжувалися її квіти.
Вона часто говорила про смерть, але видно було — не боялась її; Павлині Йосипівні здавалось, що смерть ще нипає за десятою горою. І смерті вона не боялася не тому, що її праця, її творіння надовго залишаться в людській пам'яті, а разом з ними не зітреться і її ім'я. Вона більше сподівалася на здоровий корінь свого роду.
— В нашому роді довго живуть, а я чим гірша? Попрацюємо ще,— говорила й брала в руки глину.— Ну, а крім того, якщо скінчиться моя робота, то її продовжить онука Надія. Перейняла вона від мене багато чого. Отже, не урветься Цвіличчина нитка.
її життя обірвалось несподівано.
— Як жили, увесь час бувши на ногах, так і вмерли,— розповідала мені пізніше Цвіличчина внучка Надія Вербівська.
Сталося4 це у березні тисяча дев'ятсот шістдесят третього року. Рід її справді виявився кріпким: Павлина Йосипівна прожила сімдесят дві весни.
Останню закладену нею піч випалила внучка Надія. Ні, не вірю в Цвіличчину смерть.
Може, тому не вірю, що бачу продовження її праці у виробах Надії Вербівської, однієї з провідних майстринь косівської кераміки, члена Спілки художників України.
Маю борги перед Павлиною Йосипівною.
Перший борг віддаю сьогодні одним писанням.
Другий борг — не ходжу на її могилу. Боюся, що горбик землі на цвинтарі переконає мене, що Павлина Йосипівна таки померла. Не можу уявити, що її нема, не можу — стільки вже ось років. Надто вона була життєлюбною, працьовитою і непосидющою, щоб тепер лежати під муравою. Не в її характері...
Якось перед смертю Цвіличка спитала:
— Чи знаєте, що воно таке гончарство, моє ремесло... моє мистецтво? Це ціла таїна. А жбани мої — ворожба. І посміхнулася вдоволено.
ВИТОКИ
Дощ у Косові.
Громи б'ють, як гармати... але гарматні стрільна чорні, як круки, а громи — білі...
Чомусь згадалося, як мої небіжчик тато молилися до дощу. Пам'ятаю, в їхній молитві не було ані світлого Бога, ані чорного диявола, а квилило волання чоловіка, на якого споконвіку був покладений тяжкий обов'язок робити хліб, і татове волання вибухало з біди, з розпуки, бо, людоньки, сохне, горить на пні жито, яке ще й не встигло відпо-ловіти, і, чуєте, людоньки, жовтіє картопля, а кукурудза скручується у гострі, гейби мідяні труби, а дивіться-но, люди чесні, земля — глина й рінь прикарпатські — потріскалася від спеки, наче бідняцький корж.
Ні, не буду тут пригадувати й наводити замовляння, що, напевно, переходило в нашому роді здавна із покоління у покоління. Скажу лише, що мої тато просили, щоб дощ прийшов спозаранку та полив зело легко й людяно, щоб листочки вмив, а коріння напоїв, та щоб покотив понад землею чисті, без граду громи; ні, не буду також вихвалятися своїм татом, нібито вони випрошували дощу для цілого Прикарпаття — тато стояли на своїй вузькій царинці і на свою земельку, може, тільки й випрошували чистого грому, бо така одноосібницька була філософія і психологія галицького селянства. Зате точно пам'ятаю, яка радість огортала мого тата тоді, коли дощ, мовби прислухавшись до їхньої ворожби, закрадався досвітком із далеких країв і спочатку несміливо, а потім дедалі густіше заходився поливати спраглу землю. Тато, як дитина, вибігали під дощ і під громи босі й простоволосі і, геть чисто забувши свої одноосібницькі пожадання, виспівували:
— А дякую тобі красно, дощику, за воду...
— А ти пий, листочку, із дзбана...
— А ти, стеблинко, пий із краплі...
— А ти, корінчику, пий із долоні...
Хочете вірте, а хочете — ні, але я знаю, чому саме тепер, у цю львівську хвилину, коли сів писати про косівську гончарку Валентину Джуранюк, згадалися й напливли на мене ворожбитні слова й ворож-битні дитячі дощі. Може, тут увімкнулася асоціація, бо минулого літа теж пражив у Косові спекотний день і теж, мовби на заклинальне замовляння, пустився того дня густий дощ, який застав мене на вулиці Леніна. Хвіртка на подвір'я не була замкнена — я натиснув на клямку, вона відчинилася, з хатини, що стояла у саду за будинком під номером 200, визирнула молода жінка — чорнява і струнка, й покликала:
— А ходіть-но сюди, у хатчину. Тут тепло і сухо. То була Джуранючка.
Вона вийшла з тієї хатини садової, як із казки: і я розумію, що є в нашій випадковій зустрічі щось нарочите, мовби наперед придумане. Та що маю робити, коли періщив дощ, у саду падали яблука, а громи, як заповзяті гармаші, брали обстрілом принишклий Косів — і я напролом кинувся до тієї хатчини, господиню якої хотілося зустріти вже не перший рік.
Уперше з іменем Валентини Джуранюк та з її роботою — гуцульською мискою — пощастило здибатися у майстерні івано-франківського художника, колекціонера та мистецтвознавця Михайла Павловича Фіголя. Був тоді білий зимовий день, за вікном вила хурделиця, а Валина миска світилася, мов сонях, жовтим теплом... від неї, від цієї звичайної миски, що стала витвором мистецтва, здавалося, повіяло у хаті призабутим літом, терпкими полями, лісовою затишною пеленою, і ще раз здалося мені тоді, що Михайло Фіголь бере з миски пригорщами літнє тепло й світло, умивається ними й пригощає мене.
То як я міг не пошукувати Валентину Іванівну?
І ось вона розкладає переді мною на долівці тісної хатчини, яка служить її і чоловікові Юркові гейби "кабінетом", свої миски й тарелі, а поза мисками вилаштувалися, мовби зібралися на базар, мініатюрні гуцули й гуцулки, а далі стояли свічники, жбани, рядки кахлів. Від жовтого й зеленого Джуранюччиного скарбу направду світлішає тобі на душі, і це, далебі, не красні слова, які мовляться при зустрічі "для годиться", за довгі роки журналістських та письменницьких мандрів мені довелося надивитись на різні керамічні вироби й, повірте, не всі викликали захоплення: одні були майстрами здрібнені, засіяні безліччю косиць, другі робилися нарочито "красивими", нехарактерними для гуцульського гончарства, ще треті були стилізовані під "народний примітив", і той, хто стилізував, забував, що народний примітив — це одна з вершин справді професійного мистецтва.
Джуранючка не підроблювалася і не стилізувала. Вона не хотіла бути "примітивною" чи "модерною" — прагла зостатися сама собою. Згодом мистецтвознавці, напевне, напишуть, що її розпис — напрочуд виразний і соковитий: на її мисках живуть і буяють квіти і трави, яких у природі нема; на її великих тарелях співають і цілуються павичі та інші "райські птахи", яких у горах поза Косовом не здибаєш. А все ж оці птахи й оці квіти, які щораз по-новому й по-інакшому намальовані на кожній новій мисці, змогли народитися і вибуяти тільки тут, у Косові, де дні скупані у глибоких і чистих дощах; у цих днях повно маїння, буяння соків і співу; а ще здається мені, що мусиш вродитися гуцулом для того, щоб отак просто, як це вміють робити гуцули у своїх казках, вдихати життя у холодну і черству грудку глини.
— Ая, тої самої,— заперечує Валя.—Я зовсім не тутешня...