А не впасти каменем у багно?..
Як вирватися із щоденного, що стирає веселковий полиск крил, гасить барви?.. Як кинутись із цього повного тіней пороху і бруду життя в безмежні глибини, в безкраї простори поезії, краси, гармонії, не пов’язані з міфічним коханням, що в’яже путами живий дух?
Усміхнулася.
Аж бліді лілеї Сцілли зарум’янились від захоплення — така гарна ця найвища мета!
Магдалина відступила на крок від блідо-рожевих квітів:
Однак дивно! Вони все дужче червоніють!.. Червоніють і грона гліциній…
Прудко обернулась — і скам’яніла!
Над садом високо в небо рвалася червоно-жовта заграва… Корони дерев на золотім рухливім тлі лягали чорним мереживом, як покривало жалоби… Розбуджена ніч прокинулась і зойкнула тисячею голосів.
Найдужче було чути птахів. З усіх околиць зліталися сотні їх на світло вогню. Крили своїм голосним щебетанням усі звуки…
На тлі пташиного хоралу проривалися людські вигуки, рев корів, іржання коней, гикання, мов істеричні ридання, ослів… Десь далеко великим хором мекали вівці…
— Горить!
Але ще раніш, ніж Маріам устигла подумати: хто? чиє майно? — ноги самовільно порвали її вперед, до вогню.
Побігла головною алеєю парку, завернула в бічну, трояндами обсаджену "їхню доріжку", по якій найчастіше ходила з Каєм. І раптом спинилася. Її сріблом обуті ніжки стали, у блакитних іскрах…
Чи ж збуваються дивні мрії?.. Хто ж розіслав до її ніг небо із зорями, що незчисленними блакитними, фіалковими, рожевими іскрами грають у глибоких синіх відтінках доріжки? Чи, може, то такі відблиски пожежі?
Схилилась над стежечкою. Ні! Вся доріжка була синя, блискуча й відсвічувала вогнями заграви…
За кілька кроків просто перед собою, під масивами рожево заквітчаних олеандрів, побачила двох рабів, що стояли навколішках і виконували якусь незрозумілу працю: сипали блискучу блакить на білий пісок доріжки.
Впали перед Магдалиною ниць, коли порівнялася з ними.
— Щойно куплені?.. Що робите?
Старі невільники знали; що Маріам не дозволяє ставати навколішки перед собою. Не куплені, доміно!.. Ясний Кай Понтій, син світлого прокуратора, посилає їх обох із лазуритовим[152] піском, що його розсипають вони, в дар доміні Маріам, з Магдали.
— Що переказує? — випростувалась Магдалина, а серце шалено заграло.
— Тільки ці слова: "Нехай щастя стелиться зоряним небом до її ніг! Я цілував той пісок, що його посилаю своїй мрії".
Марія заплющила очі.
— Як не любити цього милого Кая? Не забув навіть і про те, що колись жартом позаздрила єгипетським фараонам і фараонівнам, які могли ходити по доріжках, посиланих меленим лазуритом…
Зняла сандалі й пішла босо синьою стежкою: збирала з неї Каєві поцілунки! Чула, що в неї палають підошви, щоки, серце…
…………………
— Горить!..
Сара сипала новини, як збіжжя на жорна: хай мелеться!
— Горить у Абрамелеха! Без сумніву, підпал! Як би ж могло загорітися відразу в кількох місцях? Спочатку стодоли, потім комори з вовною, кошара… А як усі кинулися на гумна, запалахкотіла й хата!
Ассирійський ловецький пес Сарґон, що прибіг за Сарою, підняв голову й нашорошив вуха, підрізані до гостряка. Перечекав хвилину. Потім ліг. Поклав морду на сильні, жилаві лапи, однак очей не заплющив.
У таку хвилину ліпше всіх і все довкола мати на оці! — думав незадоволено.
— Без сумніву, це діло шафаря Йорама! Того, вже визволеного, що його пан вигнав у нов-місяць. Та ж — богине Добра! — ще того ж таки дня я розповідала про все пані! Невже ж доміна не пам’ятає?
Важкі, мідяної барви хмари все дужче розпускали свої кучері над пожежею.
"Мов ті плачки, звані "привидами", що голосять по мертвих", — думала Маріам, стоячи на ясно освітленій терасі, відкіль було видко пожежу, як видовисько на цирковій арені.
Поміж гнідих хмар почали продиратися клубки пари. З них вибухали снопи іскор: пожежу вже гасили… Клуби пари темніли й, мов хижий спрут-восьминіг, викидали з себе виростки, що розжеврювалися до червоного гарту та, немов захоплену здобич, втягали в загальну масу диму Абрамелехів маєток… Нові стодоли з вовною та олієм лягали попелом…
Увесь рожевий, як велика китиця казкових квітів, схвильований Оцеллюс тулився до Магдалини. Раптом злякався несподівано великого вибуху іскор і кинув покрик, немовби сказав: "Уже досить цього!" і затанцював: ніжка птаха наступила на покладені Сарою Абрамелехові писальні таблички.
Павич дзьобнув їх, нахилився і розглядав, немов читаючи.
— … А що був він великий злосник, — продовжувала останнє слово про Йорама Сара, обтяжена здобутими на пожежі відомостями, — то цього всі чекали! Тяжко бив рабів… А ще дужче, як від’їздив… А скільки промотав того збіжжя, тієї вовни!.. Потайки, без сумніву!.. Або хоча б і оливи.
Саргон раптом загарчав, неначе не схвалював:
— Кррр-рав?.. Оливу кррр-ав?.. Злодюго!
Несподівано схопився з місця та пружним скоком, як хижак, кинувся в кущі дрібнолистих запашних перців. Короткий зойк спурхнув, немов сполошений птах.
За мить Сарґон виносив на доріжку, мов зловленого зайця, невелику людську постать. Стояв над нею, махаючи зичливо хвостом, та вривано гавкав, мовляв:
— Це пусте! Перелякане дівчатко! Та й усе! Все!..
Сара миттю опинилася біля пса, сплеснула руками й крикнула повним голосом, немов хотіла накрити вигуки й галас там, на пожежі:
— Та це ж Хеттура!.. На Астарту й Адоні… Адонаї! — вчасно опанувала свій "поганський язик". — Це ж вихованка первосвященика Хеттура!
Відігнала пса й кинулася приводити до тями дівчину.
Але Хеттура встала сама, обтрусилась і йшла до тераси.
— Нічого!.. Я не зомліла, тільки навмисне не рухалася. Знаю-бо: звірі не скривдять безвладного.
Пробігла сходами й кинулася до Магдалини:
— Не сміємо гаяти ні хвилини! Бо це — велика таємниця…
Магдалина не розуміла. Однак махнула Сарі рукою. Невільниця ще раз обернулася на сходах і покликала Саргона.
Але пес ліг знову на своє місце, ласкаво подивився на Сару й кілька разів стукнув хвостом по підлозі. Неначе хотів заявити Сарі: "Можеш собі відійти без страху! Я допильную…"
Дівчина підняла гарну голову з дрібними рисами й червоними, як мак, устами. Гострим поглядом темних вогнем палаючих очей уп’ялась у Магдалину.
— Розумієш, доміно, — почала жагуче латинською мовою, — інакшим способом я не могла побачитись із тобою! А мусила! Конче! Тому й підпалила стодоли… збіжжя… все! Хай горить!.. Бо треба негайно рятувати!
Маріам на мить остовпіла: чи ж не збожеволіла дівчина з переляку? Дивна-бо її поведінка й не менш дивні речі!..
— Заспокойся, дівчинко! Уже давно все рятують! Я сама чула сурму. Це знак, що римська варта[153] рятує Абрамелехове добро.
— Але, — махнула рукою Хетгура, — згоріло все!.. І він згорів! Усе згорить!.. Я сама бачила, як на нього звалився дах! Саме у ту хвилину, коли прибула єрусалимська сторожа[154].
Говорила швидко й різко. Хотіла відразу все вияснити, щоб потім не вертатися до тієї пожежі.
— Отож, — продовжувала, — золото було винесено враз… Зате під дахом залишились Абрамелехові терафіми… Може, Маріам, як чужинка, не знає, що таке терафіми?.. Так гебраї звуть духів-покровителів родини[155]… І — дивись! — ніколи Абрамелех не виходив із дому, не поралившись із терафімами! Також щоразу, виходячи, прощався з ними й вітав їх, вертаючись додому. А от, утікаючи від вогню, про це забув! Потім, мабуть, згадав і хотів направити лихе попередження, кинувся до терафімів, а дах саме й рухнув!.. От, тепер і їж, пий та веселися, душе моя, бо маєш добра багато!
— Стривай! Відкіля ж ти знаєш, що саме ці слова він мені написав? — здивовано запитала Магдалина.
— А як же? — не менш здивувалась і Хеттура. — Таж він це всім говорив! Я була там уже другий день, — підняла вгору два пальці маленької, гарно збудованої руки. — Сиділа, виглядаючи нагоди, як до тебе дістатися. Тож за ці дні він так до мене чіплявся!.. З ранку й до вечора намовляв, щоб я кинула приділеного мені жениха… Може, знаєш його? Єгонатан! Первосвящеників скриб! Така потвора! І тілом і духом!.. Та щоб стала його, Абрамелеховою жінкою!.. Бо ж він — мій кревняк і має добра багато й на многі літа…
Магдалині, нарешті, все це здавалося смішним. І вона дзвінко засміялася.
Саргон підвів голову, помахав хвостом, смачно позіхнув і, поклавши лапу, вмостився дрімати. Ясно-бо, коли пані голосно сміється, жодної небезпеки від співрозмовника не може бути!
А Хеттура припала до Маріїного рамена:
— Але годі вже про того осоружного Абрамелеха! Він уже згорнув свій намет[156]! Я це все розповідала навмисне, щоб сказати відразу все про пожежу, щоб ти мене про неї не розпитувала та щоб усю увагу віддати тому, що тепер говоритиму… Я все продумала!.. Але ж нас, певно, ніхто не почує?
— Не бійся! Я відпустила й найближчу служницю.
— Маріє!
Хетгура відступила на крок від Магдалини й зіп’яла руки, як на молитві.
— Маріє!.: Ти ж не будеш мені дорікати, що я йому все пустила з димом? Запалила, бо не було іншого способу дістатися до тебе! А що я тепер у тебе, то це кожному зрозуміло! Я ніби з переляку втекла, куди очі… Від вогню!.. А це було конечне! Бо ж ти єдина… тільки ти! — можеш помогти!
— Тобі!.. В чім?
— Та де мені!
Здавалося, що дівчина раптом заплаче. Але вона затиснула зуби й опанувала себе.
— Якби ж мені! Хіба б я тебе турбувала?
Сказала це з великим сумом.
Маріам обняла гостю. Хеттура неначе враз утратила всі сили. Її душевне напруження впало. Заплющила очі й на мить затихла, але було чути, як під її легкою тунікою голосно стукотить серце. Гладенько зачесане, чорне блискуче волосся дівчатка здригнулося в Магдалининих обіймах, мов крила переляканого пташка, що ховається в розквітлій броскві.
Та за хвилину Хетгура вже знов себе опанувала. Тісно притулилася до Магдалини і знову зашепотіла, виразно і твердо:
— Не бійся! Я не плакатиму! Я взяла на себе чоловічі повинності… а тоді жінка плакати не сміє! Повіряю тільки тобі… тобі самій…
Було видко, що таємниця, яку мала розповісти, хвилювала її незмірно більше, ніж залицяння Абрамелеха та підпал його майна.
І слова побігли, мов коротенькі зламані хвилі в гірському потоці — нестримні, спінені тривогою, болем, розпукою:
— Учителеві, Раббі з Назарета… страшенна небезпека!.. Єдина рада, єдина надія — на поміч прокуратора… Власне прокураторового сина, Кая Понтія… Він один зможе… Єдино він! Тому я мусила до тебе, Маріам!..