А під ними побожна душа поставила кам'яний хрест. Під хрестом — проста кам’яна лава. На тій лаві сидить дівчина. І, хоч схилена на коліна її голова, та відразу впізнав її Конрад з Кельна. Підійшов до неї, що сплітала з волошок вінок, і приязно привітав:
— Поздоров Боже, колего. — Але враз перейшов на жарт: — В які ж це нові студії заглибилась? Чи теологічні, чи філософські? Бо ж ні для математики, ні для ботаніки нема потреби вибирати середохрестя, де дороги, відходячи під хреста, біжать у різні боки й... ніколи ніде не зійдуться?
Колумба зашарілась. Це буває здебільшого, коли Конрад зве її колегою. Це він говорить навмисне, щоб підкреслити, що не бачить в ній дівчини, а лише товаришку по школі. Подумавши своїм звичаєм хвилину, однак відповідає лагідно
Що ж замислюватись над шляхами, яким доля не судила зійтись? Без філософії плету вінок на цей самітний круцифікс, немов забутий тими, хто лише без наміченої вперед цілі блудить дорогами життя.
— І ти так спочуваєш самітним?
Темно-фіалкові очі щиро поглянули на Константина:
— Всім самітним,— і додала,— а особливо тим, що йдуть незнаними їм дорогами, не передбачаючи, куди дійти доведеться.
— То дай і мені квіточку твого милосердя,—-простяг руку юнак, й хотів був узяти вогненно-червоний мак.
— Ні, ні, не цю! — немов аж схвилювалась Колумба. — Це — недобра квітка: на вигляд вона дуже принадна, але віддих її — отруя. Та й обсипається вона вмить. Це — образ пристрасті,— додала тихо, мов для себе й простягла дві темно-фіалкові квіточки братків...
— Бідна дівчина! — зітхнув брат Бертольд. — Не зазнала вона багато радості. Зауважив, що ліки, які приправляв, зіпсував: зовсім не слід було додавати сюди андродаму, а потрібен був зензибер та арістолохія.
Мрійну ніжність до Колумби ніби присипало попелом з горна. Рішуче нічим не була йому ця жінка, але й тепер ще псує вона йому його працю! Так, жінка — це відвічний ворог ченця, митця, творця, ворог, що вічно й безжально мститься їм за промінь, котрий кидає на них з своїх очей!
Дістав коробку з насінням білих водяних лілей — Nymphea alba, що була найліпшим ліком проти "спокуси жінками". Розтер зерна в ступочці, долив наливкою з горобини й, випивши, пройшовся по келії. Біля горна мало не наступив на розкинені братки.
Що ж — Колумба? Хіба ж вона винна, що йому раз у раз ввижається?..
Схилився й обережно, одну по одній, позбирав квіточки, обдмухав, розгладив прим'яті пелюсточки й поставив у свіжу воду. Знов помістив під круцифіксом. Тоді став перед ним на коліна і стиснув руками скроні. Боковим поглядом побачив, що вікно посвітлішало, а стіни потемніли. Ранок!..
Вп'явся очима в Спасителя й молився за себе, за Колумбу. За всіх, що терплять на світі цім. За всіх, що не вміють назвати свого болю й не знають, де шукати на нього ліків. Потім перейшов на устійнені побожні формули; Й швидко думка відокремилась від слів, збочила й прудко побігла стежками минулого, побігла, мов клубочок ниток, що впаде пастушці на шпилі й котиться, підстрибуючи, все далі, додолу, в прірву...
Отямився, почувши знову дзеленчання срібних дзвіночків, що закапотіли свіжими краплинами під вікном. Дзеленчання наближалось, але раптом замовкло.
— Са-а-рна! — важко поворушилось слово у втомленій голові, вплутуючись в слова молитв.— Са-а-а-рна блу-ка-а-є... quaerens quem devoret,— додав несвідомо.
І раптом схопився на рівні ноги.
— Знов спокуса! Задрімав на молитві!
В прозорому повітрі, мов розгортаючи новий день, покотився круглий звук костьольного дзвону. Кляштор прокидався.
VI. PAX
Спокійно зважуєш глупоту, зло і гріх...
Є. М[аланюк]
— Так, цілком вільний тепер, пане Міллер? — фізикус насміявся. — Чи, може, смію сказати — "фрейгер фон Міллер"?
— Дуже подібно до того,— відказав Лекерле. — Обох же нас з вами, пане фізикус Брудерганс, одночасно попхнули на "вільних панів" Ваш-бо учень, здається, не забув і вас, "фрейгер" фон Брудерганс? Чи так?
— А так, дай йому, Боже, здоров’я!
— Розсвіти-но, Карле, — звернувся Лекерле до третього співрозмовника. — Сидимо в притьмі, як закохані молодята, що звіряються в таємницях.
З сутінку, з обіймів великого фотеля, виринув присадкуватий чоловік. Одне плече його було вище за друге. Голова ж, глибоко всаджена між плечі, була трохи закинута назад, чим надавала тій людині гордовитого й неприємного вигляду. Злегка коливаючись при ході, горбань підступив до вікна, де було ще світло, й почав розсвічувати олійну лампу. Дуже гарної форми й надзвичайно білі його руки, здавалось, одсвічують в присмерку.
Алхімік дивився на Карла Міллера й мимоволі йому насувалась думка: "От, горбаневі Карлові було б до речі бути блазнем "Лекерле", а не ставному, міцному тілом і духом "Лекерле" — Фрідріхові!"
Але, щоб не було мовчанки, промовив уголос:
— Так, так... Отже, виходить, що вже закінчена наша кар’єра...
— Блазня, хочете сказати, пане фізикус? — всміхнувся Лекерле. І його обличчя враз набрало гостро-неприємного, гадючого виразу.
Алхімік зробив протестуючий рух, але не знайшов відповіді.
— Смерть старого Анклітцена, справді, поставила крапку на моєму минулому житті, чи — певніш — на минулому способі мого життя. Але ставши "фрейгером" з ласкавості молодого пана Анклітцена, я не мушу вже думати про себе, а часто замислююсь над тим, чи не вскочив цей хлопчина на помилковий шлях?
— Я полюбив Константина,— простодушно відповів алхімік,— і також дуже часто думаю про нього. Можливо, що правда ваша. Тепер міг би жити собі вільно та працювати незалежно в маєтностях власних. Ой-ой! Яку б міг спорудити собі лабораторію! Які б міг поставити досвіди!.. Воно, звісно, і в кляшторі він має все, що вченому треба бажати, бо ж за свої гроші все, що потребував, впорядив, але...
Алхімік замислився. Але за хвилю підніс голову й запитав з великим зацікавленням:
— Пане Міллер! Я не хотів ні в кого розпитуватись, але ж і досі, власне, не можу з'ясувати: як воно так сталось, що такий вояка, лицар Анклітцен помер не на полі бою, а в ліжку?
— Це міг би вам в подробицях розповісти капелан. Старий до останнього дихання не відпускав від себе свого "Пілата". Капелан же подав йому й останній лік.
— Запричастив тобто?
— Ну, то само собою. Ні, таки й справдішній лік йому давав,— підкреслив Лекерле.
— Хіба він розумівся на медицині? — запитав Брудерганс.
— Але...— протяг Міллер. — Я ж не сказав, що він приправив лік, я тільки сказав, що він його подав, приправив його я. Капелан же і в цьому випадку, як і впродовж всього свого життя, може спокійно "вмити собі руки".
Фізикус ще з більшого цікавістю підніс на Фрідріха Міллера свої безвійні очі,
— Не знав я, що маю у вашій особі,— мовляв,— подвійного колегу? Де ж ви навчилися того мистецтва?
— Воно, пане фізикусе, здавна мене цікавило. Тому я й намовив брата Карла студіювати аптекарське вміння. Тому й сам я пішов у блазні, щоб здобути спочатку своїм ремеслом незалежність та спокій братові, а вже через нього — бодай на старі коліна — й собі. Але по дорозі я цікавився й Карловими студіями, та й там натрапив на людину, яка дещо в цьому, як і ви визнаєте, розумілася — на Константина. Признаюсь вам, я навіть міркував про те, що колись мені доведеться з ним працювати вкупі. І — коли б він не подався до святих отців,— в от тій лабораторії, про яку ви щойно мрійно згадували, напевно, ми працювали б аж утрьох: він, ви і я. Але я не шкодую: по правді кажучи, мій перший "аптекарський гонорар" був дуже добрий!
Фізикуса смикнуло знову від своєрідної Фрідріхової усмішки.
Карл поставив на стіл лампу й проказав:
— Тепер вже ми не розлучимося більше з Фріцом. Кінець і моїм стражданням сердечним, що пережив я, знаючи, якою ціною добуває він мені незалежність. Там —вічний глум і наруга, а тут — я, мов той бенедиктин,в науці, в "рах-і".
Лекерле знизав плечима:
— І звідки ти взяв оце — про глум, знущання? Глузує,брате, завжди розумніший. Мої ж так звані "пани" саме за те мені й платили гроші та давали подарунки, що казав їм у вічі те, про що інші боялись подумати й у темній хаті. Старий же — "туди його головою!" — переважно тримав мене для того, щоб я стримував його божевільні вибухи гніву. Я ж бо один міг це доказати.
На хвилину всі замовкли.
— Але ж коли давали ліки, — не відступився від своєї думки фізикус, — то ж мусила бути й хвороба. Дурно ж людям ліків не дають, а особливо такому, мов той дуб, Анклітценові. Мені розповідав якось один чернець, що нібито смерть старого лицаря була якась... містерійна. Але що саме там було, він не знав до пуття. Дійсно, що могло звалити таку скелю?
— І скелі валить громовиця, мій пане,— відповів Лекерле, але враз споважнів, а від того його усміхнене обличчя Враз набуло приємного, вдумливого й заспокоюючого виразу. Навіть стало, як здебільшого, лагідно-сумне.
— Я не радо згадую, як прийшла по Анклітцена смерть, та, мабуть, крім мене й капелана, ніхто й не знає про це докладно. Бо ж з замкових слуг, ані з найвищих, про це, напевно, ніхто не знає. Але, коли б і знав, то не скаже. Бо вони й після смерті пана не забудуть, що слузі безпечніше не бачити, не чути, не знати, чи не згадувати того, що діялось її "замку на Шпичаку".
І Фрідріх розповів, що після Костантинової втечі та безнадійної гонитви за ним до замку привели дурника Абеля. Хтось оповідав, ніби хтось інший чув, що хтось ще третій бачив, як Абель здибувався з Константином. Правда, про це вже не раз були чутки й це здавалося ймовірним, бо ж відомо, що Абель блукає скрізь по всьому світі й міг би вільно навіть відкривати нові світи. Одначе на цей раз Анклітцен звелів зав'язати йому світа. Бо ж хоч як вигукував Абель: "Не бачив, не бачив, нічого не бачив!", хоч як танцював під пугою, але Анклітцен здогадувався, що сам Абель міг Константина бачити, а може, навіть і переховувати. Бо ж всі знали, що молодий пан — десь тут не дуже далеко. Одно слово, Абеля закинули в льох, але ж ніхто на нього не дивився як на справжнього в'язня.
Того часу Анклітцен майже порвав зі всіма сусідами й приятелями. З одного боку — осудовисько, що зробив йому син-одинак, з другого — його постійне роздражнення й чорна злість та жура — однаково мало сприяли впорядженню розваг, бенкетів чи полювань.