Штат Род-Айленд".
Род-Айленд — це десь на східному узбережжі, між Нью-Йорком і Бостоном. Як туди добиратися, Лукас не мав ніякісінького уявлення. Він полетів до Нью-Йорка, там сів на рейсовий автобус, який ішов до Ньюпорта, але ні водій автобуса, ні пасажири ні про яку "Магнолію" навіть не чули. Лукас втішав себе тим, що, прибувши до Ньюпорта, він на автобусній станції візьме таксі і добереться, куди йому треба, бо таксисти знають усе на світі. Однак і тут його очікувала невдача. Таксист, літній, важкоплечий чоловік у форменому кашкеті, уважно вислухав Лукас а, довго думав, тоді сказав:
— "Магнолія"? Не знаю. Ніколи не чув. Де це саме?
— В Ньюпорті.
— Ньюпорт не таке й велике місто, але вам треба знати, що тут є власне Ньюпорт, на тім боці затоки Джеймстаун, а ось тут зовсім поряд є ще Мідлтаун — ніби й місто, а насправді маєтки, ферми, угіддя.
— Я чомусь вважав, що таксисти знають усе, — сказав Лукас, — тому й запитав вас про "Магнолію".
— Ви мені не вірите? — шофер навіть не образився. — Гаразд. Я скористаюся радіотелефоном і поспитаю своїх колег. Не заперечуєте?
Кілька хвилин, супроводжувані тріскотнявою електричних разрядів, лунали в машині різні голоси, але жоден з них не підтвердив існування в Ньюпорті загадкової "Магнолії".
— Не переймайтеся занадто, містер, — заспокоїв Лукаса водій. — Наше місто, мабуть, не схоже на жодне з американських міст. Коли в усіх інших американських містах ніхто не знає ні про своє місто, ні навіть про своїх найближчих сусідів, то в Ньюпорті ніхто не хоче знати нічого й ні про кого. Скажімо, ті, хто живе на Еннендейл-роуд, не скажуть вам жодного слова про тих, хто приїздить на літо в свої палаци на Бельвю-авеню, хоч ви їх ріжте. Цим вони рятуються від заздрощів, які могли б передчасно звести їх у могилу. Що? Хтось сказав, що на Бельвю-авеню щороку цілих чотири місяці живуть усі ці астори, вандербільти, пелли, уінслоу, брауни? А хто це казав? І навіщо це нам? Ми якось обійдемося без купальних кабін на Бейлі-біч і без тенісних кортів для багатих нероб, досить з нас і того, що погуляємо по Кліфф-уок і зможемо зайти до одного з барів на Темз-стріт, подивитися новий кінофільм в "Апра-хаус" або в "Джейн Пікенз". Ви кажете "Магнолія"? Очевидно, це місце, куди ніхто ніколи не їздив на таксі.
— Тоді що ж мені робити? — розгубився вкінець Лукас.
— Може, у вас є телефон?
— Здається, немає.
— Моя вам порада: влаштуйтеся в готелі і попросіть портьє, щоб він довідався про все, що вас цікавить.
— Ви мене трохи налякали своїм Ньюпортом. Я не можу собі дозволити розкішного готелю. У вас тут є щось скромне?
— Містер! Я не повезу вас в "Шератор-айлендер", але "Тредвей-інн", мабуть, вам буде до вподоби!
Знову широчезне ліжко на цілу кімнату (але без Пат, без Пат!), два крісла, столик, кольоровий телефонний апарат, який мав нарешті принести вісті про загадкову "Магнолію". Принаймні портьє обіцяв Лукасу зробити все можливе.
Телефон задзвонив тільки вранці наступного дня.
— Містер Лукас?
— Так.
— Я дзвоню за дорученням місіс Еймі. Ми чекаємо вас у "Магнолії".
— Я пробував добратися до вас ще вчора, але тут ніхто не знає.
— Мідлтаун, маєток "Темерлан". Вас зустрінуть.
Безособова форма обіцянок не дуже втішала, але в Лукаса не було вибору. Він знову тринькав гроші, наймаючи таксі, яке цього разу привезло його саме туди, куди він сказав. Біля воріт "Тамерлана", що нагадували тріумфальну арку, його зустріла спортивного вигляду висока дівчина і повела до директриси Еймі, яка ждала Лукаса десь у глибинах цього розкішного володіння. Просторі зелені галявини, густі гаї високих дерев, білі будівлі, розкидані недбало, але мальовничо серед цих несподіваних тут просторів, — усе це, вочевидь, і звалося "Магнолією", одним з тих таємничих закладів, про які Лукас досі тільки чув, але ніколи не бачив і не сподівався побачити.
Місіс Еймі зустріла його в канцелярії школи, досить діловій кімнаті з сталевим письмовим столиком і сталевими книжковими шафами, нічого зайвого, ніяких розкошів, сизо-сталевий полиск, викінчена функціональність кожного предмета, і сама директриса — теж як один з цих металічних функціональних предметів: круглі кучерики, мовби з оцинкованого дроту, квакерські окуляри в цинковій оправі, цинковий голос, із якого ніби такі сиплеться циндра.
— Ви зупинилися в Ньюпорті, містер Лукас?
— Так.
— Готель?
— "Тредвей-інн".
— Цілком пристойний готель, хоча й не відповідає нашому рівню. Щоб уникнути небажаних протиріч, ми вирішили, щоб наші викладачі жили на території "Тамерлана". Тому вам буде надано відповідне помешкання.
— Дякую, місіс Еймі.
— Звичайно, за відповідну плату. Вона не така вже й мала, але цілком прийнятна, цілком, запевняю вас, надто маючи на увазі, як оцінюватиметься ваша робота в "Магнолії".
— Дякую, місіс Еймі.
— Дякувати можете не мені, а собі самому і своїм здібностям. Будемо відвертими до кінця, містер Лукас. Ми запросили вас як баскетбольного тренера. Про це зазначено і в контракті.
— Я приїхав сюди саме для цього.
— Не все можна записати на папері. Нашим вихованкам не потрібен баскетбол.
— Але тоді до чого ж я тут?
— Майте терпіння. Їм не потрібні змагання, вони не прагнуть займати призових місць, ставати чемпіонками, одержувати медалі. Вони самі мають можливість вигадувати будь-які медалі, відливати їх із срібла, з золота, навіть з платини і вручати їх кому забагнеться. Що їм треба в спорті? Трохи тенісу — і в нас прекрасні корти та прекрасні тренери. Плавання — ми маємо басейни, що відповідають усім олімпійським вимогам. Кінний Спорт — це розкіш, яка сьогодні мало кому доступна, отож ми маємо конюшні, як у французьких королів, дорогих коней, тренерів, виписаних з Європи. З цього ви можете зробити висновок, як мало важить для нас баскетбол і ще менш — тренер з баскетболу.
— Тоді як же зі мною? — знову не стримався Лукас.
. — Дослухайте, прошу вас, до кінця. Нам потрібен був не якийсь там тренер, а саме ви, містер Лукас, і не за своє вміння грати, а за неперевершене мистецтво володіти своїм тілом… Фантастична невловимість, стрибок з лінії штрафного кидка до самого кільця, і це з поворотом у повітрі на сто вісімдесят градусів — феноменальної Я розумію, що навчити цього не можна, а цим народжуються. Але показувати, демонструвати для наслідування, для натхнень і захоплень — це варто великих грошей!
— Ви купуєте мене, щоб я стрибав, вигинався і перекручувався в повітрі перед вашими вихованками? — не приховуючи обурення, вигукнув Лукас.
— Заспокойтеся. Ви сформуєте дві або й три команди. Зовні все матиме цілком благопристойний вигляд. Але не намагайтеся зробити з них чемпіонок. Взагалі не намагайтеся нічого досягнути в "Магнолії". Тут цього не люблять. Тут терпіти не можуть привілеїв, а також тих, хто хоче завоювати симпатії.
— Я не збираюся цього робити.
— Ми це знаємо. У вас непогані рекомендації. До того ж — симпатична дівчина.
— Здається, обговорення цього питання не входить у контракт.
— Пробачте. Просто я хотіла показати вам, як багато ми знаємо. А щодо вашого справедливого обурення… Я могла б з вами згодитися, та водночас могла б і запитати вас: а як люди заробляють свої гроші? Одні вигинаються і підстрибують, інші сидять непорушно, як кам’яні ідоли, ще інші плазують, як рептилії, дехто пробує зриватися в повітря, та їх досить швидко повертають на землю, деякі розпускають пір’я, їх вчасно приборкують. Продовжувати далі?
— Немає потреби. Дякую за відвертість.
— Відвертість — головний принцип "Магнолії". Невдовзі він мав переконатися в цьому.
Зовні дівчатка, які навчалися в "Магнолії", всі оті Джейн і Джой, Енн і Ненсі, Санні і Флауер, були звичайні американські дівчатка, прості в поводженні, демократичні, недбалі в одязі, в міру розтріпані, маніакально вимиті і вичищені. На кожному кроці вони підкреслювали, що зневажають "Магнолію", що опинилися тут не з власної волі, а для вдоволення снобізму своїх батьків, які навіть припустити не могли, щоб їхні діти ходили до тих самих шкіл, "куди ходять усі". Та ось наставав уікенд або якесь свято, і перед брамою маєтку "Тамерлан" збирався цілий парад кремових "ролс-ройсів", шоколадних "дженсен-інтерсепторів", нещадно сірих "мерседесів", чорних "кадилаків", і одразу незрима стіна виростала між вихованками "Магнолії" та їхніми наставниками, санні і флауер грайливо стрибали на шкіряні сидіння машин, вартість кожної з яких вимірювалася десятками тисяч доларів, знудьговано позирали на тих, хто не міг поїхати з ними, з відвертою зневагою дивилися на людей, які не мають мільйоннодоларових особняків, напханих ще на добрі десятки мільйонів доларів картинами, меблями, антиками, на людей, які не живуть, а животіють і не можуть собі дозволити витрачати свій час на урочисті прийоми, на теніс, гольф, басейни, кінну їзду, подорожі по всьому світу, а вимушені щодня працювати, іноді навіть на двох роботах, щоб хоч трохи підняти бюджет сім’ї, вирізати з газет купони, щоб купити щось із скидкою, записуватись у нудні різдвяні клуби, мріяти про влаштування в підвалах своїх жалюгідних стандартних будиночків так само жалюгідних спортивних розваг для дітей і для самих себе.
Свого часу Лукас, як усі американські юнаки, звичайно ж, прочитав прославлений роман Селінджера[8] і так само, як усі хлопці його віку, захоплювався Холденом Колфілдом, незалежністю його суджень, його молодечим бунтарством і нонконформалізмом. Приваблювало в Холдені Колфілді Лукаса ще й те, що той був теж із Пенсільванії, а ми в молодості (та іноді й упродовж цілого життя) повсюди намагаємося відшукувати бодай якісь дрібнички, що єднають нас із чимось відомим, а то й прославленим, бо це підносить нас у власних очах і дає таке потрібне людині відчуття вартісності. Щоправда, серед пенсільванських "земляків" Лукаса був, на жаль, і Рокі Бальбоа[9], цей "кретин з напомпованими м’язами.
Селінджер, як багато хто з інтелектуалів, захопився ідеями дзенбудднзму і до своєї книжки "Дев’ять оповідань" поставив епіграфом слова "Ляск одної долоні" з дзенського поета Хакуїна Осьо[10] "Одна рука", бажаючи цим самим приєднатися до твердження про неосяжність світу, про те, що все, що ми бачимо, чуємо, до чого доторкуємося, так само примарливе, ефемерне і короткочасне, як ляск однієї долоні.
Коли доводиться з самого дитинства, навчаючись, ще й заробляти баскетболом, де тобі щодня можуть переламати всі кістки, то тут не до дзену.