А ще ж і в колгосп "Червоний маяк" треба, і в "Хвилю комунізму, і в "Колос".
— Туди я не поїду,— сказав Серьожка.— На цей раз ні.
— Вас ніхто й не просить,— дівчина глянула на нього з деякою зверхністю.— Думаєте, нам це первина? Нам не те що афішки, нам харківські навіть цілі газети приносили. Як тільки принесуть, так тато ящик із склом під руку і помандрував на села. Там у нас скрізь то знайомі, то родичі.
— Тепер родичів більше стало, ніж було раніше! — засміялась Люба, стріпнувши чорними кучериками.
— Лихо людей ріднить,— відповіла Марійка, як стара.— Давайте мені всі листівки, а я вже доведу до ума. Сьогодні й доведу.
— Як саме? — поцікавився Серьожка.
— Половину їх зараз рознесу, в гуртожиток збігаю до Ліди Кузнецової, а половину завтра тато на село понесуть.
— Ми вдвох по радгоспу гайнемо! — підстрибнула Люба.— Марійко, згода?
— Як хочеш... Де вони?
Люба зазирнула в Серьожчин чобіт.
— Нема!
— Зараз внесу. Я їх в хату не заношу, тримаю надворі, і ви так робіть: мороз гартує.
Дівчата засміялись.
Узувши на босу ногу тітчині галоші, Серьожка вийшов у присінок і за мить повернувся з бамбуковими лижними палицями.
— А де ж листівки? — здивувалась Люба. Серьожка з таємничістю ворожбита постукав палицею об диван, і з неї висунулась, як затвор з гвинтівки, тоненька трубочка листівок.
Марійка дивилась на хлопця, як на міського небаченого фокусника.
— Ти ж подумай! — вигукнула вона здивовано.
Серьожка, ясніючи, запхнув свій сувій назад у палицю і передав її Марійці. Марійка взяла бамбук урочисто, обома руками...
Люба тим часом вхопила другу палицю і, наслідуючи рухи брата, теж постукала нею об диван.
— І тут є!.. Цю я собі візьму!..
— Постав на місце,— наказав Серьожка, відбираючи в сестри палицю. Він добув листівки і, не розгортаючи, передав Марійці. Вона сунула їх за пазуху:
— Це таткові! Вони підуть з ними в колгоспи... Серьожка поглядав на дівчину, переступаючи з ноги
на ногу.
— А тепер скажіть мені одну річ, Марійко,— він підшукував слова.— Скажіть, де... прапор?
Марійка блиснула очима на Любу, і Люба залилася рум'янцем.
— Який прапор? — запитала Марійка.
— Прапор танкового полку. Марійка помовчала.
— Не знаю,— нарешті сказала вона.
— Це неправда,— Серьожка подивився дівчині просто в вічі.— Ви ж десь його зберігаєте?
— А хоча б і зберігала? — з викликом підвела голову Марійка.— То що?
— Я хотів би вас просити, щоб ви його передали мені... У мене є товариш один, так він сам танкіст і, здається, з того полку. Напевне з того полку. Він день і ніч думає про той прапор.
— Думає!.. Чи й не диво!.. Тепер всі про нього думають!.. І з наших робочих як не один хто-небудь, так другий підійде й питає нишком мене про нього: як та як?
— Але ж він танкіст з того полку...
— Я теж з того полку! — сердито випалила дівчина.— Хіба я з німецького, чи що?
Серьожка не знав, що відповісти на це.
— Так і не дасте? — невпевнено записав він згодом.
— Так і не дам!
— Вона хоче орден одержати за те, що зберегла! — випалила Люба.
— Дурна ти,— почервоніла Марійка.
— То скажіть хоч, де він зберігається,— наполягав Серьожка.— Чи надійно?
Дівчина лукаво посміхнулась.
— Закопала в землю, і сама вже не знайду того місця, і ніхто не знайде! Ходжу, і здається, що скрізь закопано: і тут, і тут, і тут.
— Як же це так? — простодушно злякалась Люба.— А коли наші прийдуть?
. — Тоді, може, й знайду,— засміялась Марійка.— Тоді таки точно знайду.
"Чортеня, а не дівчина",— подумав про неї Серьожка.
Вибравши з палиці листівки, дівчата стали збиратися. Серьожка теж почав одягатися, щоб їх супроводити, але Марійка рішуче його зупинила:
— Ви не йдіть, а то вас тут ще не знають. Мене то впустять і серед ночі, коли хто й спати вже вклався... Ми їх швидко общедруємо!
— Я готова,— сказала Люба, надівши набакир свою шапочку.
— Ходімо, я одягну кожушанку.— І Марійка, з порога обернувшись до Серьожки, затрималась на ньому оченятами.— Ми швидко повернемось... А як повернемось — будемо співати, еге ж, будемо? — Маленькі груди її дихали схвильовано.— Хочеться горло подерти...
— Добре,— сказав Серьожка; несподівано зашарів-шись. Йому стало на душі так гарно, як ніколи ще не бувало.
Дівчата, війнувши спідничками, загуркотіли надвір.
Серьожка деякий час стояв посеред хати і, заклавши руки за шию, посміхався. Марійка мовби залишила йому в хаті свій дзвінкий голосок, і хлопець тепер замріяно слухав його і наслухатись не міг.
XIV
Зненацька попідвіконню затупотів кінь. "Поліція!" — похолонув Серьожка, і перше, що він зробив, це, кинувшись до стола, загасив лампу. Чекав, що зараз розчиняться двері навстіж, поліцаї вдеруться до хати, закричать: хто такий?
Замкнутись? Але хіба це допоможе? Хай уже так... Вони не можуть до нього вчепитись. Він приїхав до тітки, до сестри... Чого приїхав? Привіз міняти камінці до запальничок! Серьожка заготував відповіді в Полтаві разом з Лялею.
Проте ніхто до нього не вдерся. У вікно було видно, як вершник зупинився під вікном у сусіда і, не встаючи з коня, обережно постукав у шибку. Рипнули тихо двері — і на ґанок вийшов високий чоловік без шапки, напевне, Марійчин батько. Перескочивши навшпиньках до сінешніх дверей, Серьожка приклався вухом до клямки. Але як він не напружував слух, окрім суцільного бубоніння, розібрати нічого не міг. Одне, що йому вдалося виразно розслухати,— це було його власне прізвище, згадане наприкінці розмови. Чи, може, це йому тільки здалося?
Вершник незабаром поїхав, а Серьожка, пробравшись крізь пітьму до стола, знову засвітив лампу.
Не встиг він ще як слід зважити все, що тільки-но сталося, коли в сінях раптом заторохтіло і двері владно відчинились. До хати, не питаючи дозволу, вступив високий, кряжистий чоловік років п'ятдесяти. Він був у робочому фартусі, з кишень стирчав дрібний столярський інструмент — чоловік, видно, щойно відірвався від роботи. Серьожка здогадався, що це сусід, той самий Сила Гаврилович, про якого розповідала тьотя Даша.
Здоровкаючись, столяр зміряв хлопця з голови до ніг прицінливим суворим поглядом, потім пройшов до печі, усівся на в'язці соломи і став крутити цигарку.
— Що ж там у Полтаві чувати? — позирнув Сила Гаврилович на хлопця спідлоба.— Німчура ще не виздихала?
Серьожка збирався з думками. Як він має відповісти цьому Силі? Було видно, що столяр вшелепався сюди не ляси точити, а з певними намірами. І, здається, йому вже добре відомо, чим дише цей хлопець, і з якою метою забився сФди з Полтави...
Сила, помітивши Серьожчині вагання, підбадьорив його:
— Можеш не критись від мене: я вже читав твої афішки.
— Я не збираюсь критись. Я просто не знаю — хто ви.
— Хто я? — Сила вигорнув з печі велику жарину, кинув її на свою шкарубку долоню і став прикурювати.— Хто ж я? — Він, видно, і самому собі хотів відповісти на це.— Не панського походження, не царського коліна. Простий собі трудяга. Ще недавно в пошані був, право голосу мав, а зараз і права дихати не маю. Колись оцей радгосп своїми руками зводив, а тепер ходжу тут поза всяким законом: щодня жди петлі на шию. Порівняй, хлопче, все, що мені дав німець і що він у мене відібрав, і тоді ти знатимеш, хто я такий і чому поза всяким законом опинився. Хоча брешу, що поза всяким законом. Адже тецер у нас діють два закони... Один їхній, той, що зверху видно,— це для контори, для поліцая, для нагайки, для концтабору. А другий наш, радянський, яким ми жили і яким живемо,— це для нас, для душі, для того, щоб окупантів винищити до ноги. Ти по якому закону тут з'явився?
— По-нашому,— сказав Серьожка.
— А коли так, то завтра поїдеш зі мною в одне місце. Там одні люди хочуть тебе бачити.
— Які люди? Може...
— Там побачиш,— хмуро обірвав Сила вкрай зацікавленого Серьожку.— Стеж: надвечір до мене під'їдуть санчата. Одягайся й виходь. Дарині Дмитрівні й сестрі скажеш, що довідався, мовляв, про одного з своїх товаришів-студентів, який живе тут під боком, в хуторі Яровім, і треба його провідати. Це ненадовго. Вночі ми знову повернемось в радгосп.
Сила не питав хлопця, чи не ламає це часом якихось його планів, чи згоден, зрештою, Серьожка їхати в той невідоміяй хутір, чи не згоден. Столяр викладав це не як власну пропозицію, а як чийсь наказ, і Серьожка з самого його тону зрозумів, що їхати треба, що це необхідно і що ця необхідність викликана саме тим законом, яким він живе.
— Гаразд,— сказав Серьожка.
Він хотів дізнатись про подробиці цієї поїздки, але Сила вперто уникав докладнішої розмови на цю тему, даючи зрозуміти хлопцеві, що на сьогодні з нього досить буде сказаного.
Вставши від печі, столяр повільно перейшов до
вікна, нахилився сивою головою до шибки, прислухався.
— Як воно там наші колядниці,— промовив сам собі, і його жорстке, заросле сивою щіткою обличчя одразу пом'якшало.
Тільки оце тепер Іллєвський збагнув повністю, що перед ним стоїть не просто робітник радгоспу, а ще й батько тої цікавої бистроокої дівчини, яку Серьожка сам жде з хвилюванням. На початку розмови він якось і не подумав, що Марійка доводиться дочкою цьому суворому столярові. Це ж вона, певно, підла-тувала йому оту сорочку на кістлявих широких плечах. Це ж вона, єдина господиня в хаті, варить йому їсти, довірливо радиться з ним, переживаючи вкупі й радощі й горе. І від одного того, що цей літній, похмурий і, видно, нелегкий у житті чоловік доводиться Марійці батьком, Серьожка теле відчував до нього теплу приязнь.
Сила незабаром, не прощаючись, пішов, залишивши після себе в хаті хмару махоркового диму.
Куди він завтра повезе Серьожку? Що то буде за розмова? Можливо, що це справді хтось із колишніх його знайомих по інституту? Але як швидко їм стало відомо, що він, Іллєвський, уже тут! Очевидно, за його діяльністю весь час стежать чиїсь увалені очі. Виявляється, КОГОСЬ цікавить Серьожчина робота, Серьожчина доля. Що це має бути хтось із своїх — у цьому він не мав сумніву. Але хто, хто? На жаль, все це з'ясується тільки завтра. Як довго!..
Дівчата повернулись рожеві, збуджені, викачані в снігу. Хвалились навперебій, як вдало все обійшлося. Листівки рознесли, кому треба, передали в надійні руки.
— Мабуть, зараз оце ніхто в гуртожитках не спить, всі читають про перемогу під Москвою!
— І в "Хвилі комунізму", певно, не сплять, ми й туди передали! — лебеділа Марійка.— Це тут поблизу колгосп так зветься — "Хвиля комунізму"...