І вусатий червонощокий дзвонар, що стояв як солдат, намотавши вірьовки на руки...
Скоріше намацав, ніж побачив хисткі покручені сходи, які вели на дзвіницю. Обережно почав підніматися ними, тримаючись за розхитані перила.
"От би Федоров мене зараз побачив..."
Сходи пронизливо скрипіли під ногами, обламувались. Запилені перильця ходором ходили. Обличчя неприємно, гидко якось обплутувало павутиння, слався порох. Все скрипіло, розгойдувалось, і Антонові здавалося, що вся старенька церковка хитьма-хитається, ось-ось не витримає – впаде навзнак, розсиплеться на згадки...
Знизу дзвіниця наче й невисока. А коли Антін піднявся і став у вікні, зіпершись ліктями на потрухлі бильця – високо все-таки здалося.
Важко спить село перед ним унизу. Розляглося табором округ церкви, вилягло, спить. Дише спокійно, рівно. Зверху село ніби менше, чепурніше і глибше. Схоже на сизий офорт, не дуже чіткий, півтонами, тінями. Темніють купи дерев, подвір'я, темніють дороги, вулички. В усіх напрямках.
"Таке воно і сто років було. І зараз таке. Дивна штука. А світ на голові ходить. А село спить, як і при царю Горосі..."
Тихо.
Наче увесь світ заснув.
Ні вогника, ні зойку.
Ні матюка хоча б у сні...
Один таки вогник жевріє.
Сонно блимає чиєсь вікно.
"Кажись у молодого вчителя. Не спиться після Києва..."
Антін довго стоїть і довго дивиться на село внизу.
Вітру нема, а дзвони, здається, тихо гудуть, як дроти на стовпах.
"Сто год тихо гудуть..."
Підійшов до одного, стукнув його тихенько лущиком, дзвін загув голосніше, хвилями затихаючи, заколисуючи. Ластівчине гніздо на дзвоні біля вуха. Ледь торкнув його рукою відпало, розсипалось на порох.
Сів на балку. Дістав з кишені пляшку, допив решту.
Перехилився через перила і, потримавши трохи в пальцях, пустив пляшку вниз. "Раз, два, три, чотири, п'я..." Почув, як пляшка впала на сніг, але не розбилась.
"Літом пацани знайдуть..."
Закурив. Знову на село задивився. В голову прийшло дивне бажання. Захотілося, щоб оце зараз в руках мати бомбу.
Пожбурив би її насеред села. А сам би згори дивився, чи хоч бомба розбудить їх?..
"Чортті й що! Володя, село рятуючи, ніч у снігу лежав, а я... Бомбу?. – Дожились?.."
Знову, втретє вже сьогодні відчув, як закипає в грудях сліпа лють, як стає важко дихати і тісно серцю в грудях.
Взагалі він сьогодні сам себе чомусь не впізнавав.
"Хіба тілько сьогодні?.. То лють, то туга, то байдужість... Як у дівки на виданні..."
Дивився й дивився на сонне село. "Сплять, ховрахи!.."
А лють піднімалась з грудей. І не в змозі більше противитись їй, підбіг до вірьовок, ухопив їх усі жужмом і почав калатати в дзвони.
Дзвони, прокинувшись од вікового сну, загули усі разом, на різні голоси, зливаючись у суцільний могутній рев. Дзвінко, сильно, високо, заклично лящали підголоски. Тривожно і якось темночервоно гули два однакові дзвони. Хриплим, рокотливим басом, ухав двадцятипудовий пощерблений, покриваючи і злагоджуючи усіх разом.
Над селом калатали дзвони.
Антін оглух.
Десь загубив шапку.
Але він з усіх сил розгойдував і розгойдував дзвони,
Розгойдуючись, і сам літаючи по дзвіниці. Здавалося, що й дзвіниця розгойдалася, скрипіла і хиталась. І село хиталось. І нахилялось то в один, то в інший бік, ризикуючи струсити з чорної спини приліплені ластів'ячі гнізда хат...
Кинув вірьовки.
Не стало більше снаги.
Дзвони довго ще гули, розкочуючи хвилі по селу.
Утер рукавом мокрого лоба, неприємно лоскотало лице липке павутиння. Од пилу і пороху , піднятого дзвонами, гірчило в горлі. Майже впав знесилений грудьми на перила. Глянув униз.
Село спокійно спало.
Блиснуло і погасло одиноке віконце.
Важко спускався хисткими сходами.
Спустошено.
Неначе усі дзвони на плечах ніс.
Уже на шляху дихнув вільніше. Вмочив руки у сніг і стер з лиця липуче павутиння, зняв і пальто, витрусив. Пішов жвавіше. Навіть посміхнувся сам собі невесело.
"Осталося стріти когось та одмолотити..."
А в ушах ще гули дзвони і рипіли спорохнявілі сходи.
"Сплять землячки, хоч під вікном кожному по дзвону повісить".
На вулиці посвіжіло. Мороз пощипував за вуха, бадьорив, лід по калюжах уже не ламався, тілько потріскував під чобітьми. Антін тілько тепер помітив, що оце без шапки. Махнув рукою – вертатись не хотілось.
Таке байдуже все зробилось. Гірко в горлі було од пилу. Вдихав і вдихав ніжні березневі запахи. Знову звідкись з городів вишнево повіяло лозою. А перед очима чомусь весь час гойдалися великі мідні дзвони.
"Таки набражився я сьогодні..."
Хоча голова, здавалося, і була свіжою, тілько важкою і великою, теж, неначе дзвін.
Немов почувши Антонове бажання, доля змилувалась – хтось широко йшов позаду, доганяв. Кроки в нічній запаморочливій тиші села чулися виразно і чітко. Видно, йшов хтось молодий, дужий, кроки карбував міцно, не шкорбав закаблуками.
Ближче кроки.
Антін різко обернувся і став посеред дороги, високий, наїжачений. Перехожий, не збавляючи кроку, хотів був обминути, щоб далі йти. Антін перепинив. Перехожий, по виду ставний юнак, здивовано зупинився, немов розмірковуючи, чи дати цьому безперечно підпилому дядькові по шиям, чи піти од гріха.
Антін раптом опустив розставлені руки, придивлявся:
— Ла...
І юнак пильніше придивився!
— Ви, тату?!
Антін спочатку теж оторопів, потім голосно зареготав:
— Ну, щасливий твій Бог, Ладимир! Був би засвітив тобі, не роздивившись !..
Вони стояли посеред дороги, обидва високі, міцні, син уже доганяв батька. Антін, завжди мовчазний і стриманий, чомусь безпричинно і якось неприродньо сміявся. Володя мовчав, з-під лоба позирав на батька.
— Де це ви насапожились?..
Антін перестав сміятись, обурився. Окинув сина з голови до ніг:
— Іш ти...
— І шапки нема.
Антін взяв сина за плече:
— Давай, лишень, присядемо.
— Ходімте краще додому...
— Постой, не просторікуй.
Зійшли на обочину. Антін, не роздумуючи, сів прямо на затверділий сніг. Володя топтався поруч.
— Сідай, сідай.
— На сніг?
— Сідай. Не простудишся. Ти кріпкого кореня, партизанського.
Володя здвигнув плечима, став поруч.
Антін дістав цигарки.
— Закуримо, сину?..
— Та... я...
— Чого там... кури. Все одно куриш крадькома. Раз уже до третіх півнів чортів сліпиш. Кури...
Антін довго, уважно дивився на сина, неначе вперше за довго років придивлявся до нього. Гарний син росте. В батька.
Вже цілком дорослий, хоча по роках ще ранувато б, сімнадцятий.
Але рослий, стрункий. Лице смагляве, ніжне, од матері. Непомітно роки йдуть.
Вони довгенько вже сиділи, Антін уже не розглядав сина, сидів, пустив руки між колін, зсутулений, задумався. Озвався, ніби здалеку, тихо:
— Побалакати нам би вже треба, виріс ти, Володимир.
Володя пирхнув:
— Якраз оце... зараз ...
Батько помовчав.
— Додому ходімте... Чого ви тиняєтесь у ніч таку?..
Антін, не піднімаючи голови, глухо спитав:
— А чого? Як по-твоєму?
— Звісно чого.
— Гм.., ясно значить. Молодець.
Посміхнувся.
— Та ти кури, не бійся, чого в рукав ховаєш.
— Мати не спить...
— Чув як дзвонило?
— Чув.
— Чого ж не прибіг?
— А куди бігти. Тихо все, нігде не горить, люди сплять...
Не втримався, знову пирхнув, зиркнув на батька скоса.
Антін засопів. Зосереджено розтер недокурок на снігу, важко підвівся.
— Ну от і побалакали. Дай мені сірники, загубив десь свої. А ти потерпиш.
— Тату, ходімо вдвох... Мати не спить... І ви... Куди, в такому виді...
— Іди-йди, — сказав якось холодно і суворо. Володя відчув це і йому стало боляче. І шкода батька.
— Не сердьтесь, я... Я розумію, у вас щось трапилось, але куди...
Антін зітхнув з неприхованою тугою:
— Нічого ти не розумієш, Володю. А сердитися мені нема чого, хіба на себе. Поговорити от хотів... Рано видно, а може взівав уже. Та по правді сказать і почать не знаю звідки... Сложний розговор, сину. Іди додому. А мати... вік за мною зжила, пійме. Іди, бо завтра спатимеш на лекціях...
Володя ніяк не міг піти. Зняв шапку, простягнув:
— Візьміть, а то застудитесь...
І рвучко повернувшись, майже побіг шляхом.
Довго кроки хрумкотіли, віддаляючись.
Антін вертів несамохіть шапку в руках. Вловлював ледь відчутний ніжний аромат духів. Уява домалювала холодні дівочі рученята, які грілися в цій шапці. Ворухнулось у грудях щось велике, гаряче, і водночас якесь насторожене, ревниве. Розум ніяк не погоджувався, щоб його Володьку уже милували, цілували, забирали...
" А я йому про дзвони..."
Надів шапку набакир /малувата/ і вийшов насеред дороги.
АНТОНЯ
Антін і знав, і не знав, куди йде. Знав, певно, та признаватись не хотів. Знав ще з Чамрового двору. Коли розтривожив серце спогадами. Стидився свого бажання, тамував його, поки міг. Боявся.
Але от коли з сином сидів, то вже твердо собі сказав, що пійде. Бо таким самотнім і слабим чомусь себе відчув, таким одиноким. Хоча й сам не знав, чого він іде. Що скаже, як дивитиметься.
Вони удвох з Володею любили Антоню. А з ними й ще півсела. Але після Володіної смерті, Антін обминав її десятою дорогою. Чистою проніс через життя пам'ять друга. І любов свою проніс чистою. Найглибше в душі чистоту він ту беріг.
І було йому в найчорніші дні суму і печалі, якось світліше на душі. Хоча Антоня одного його можливо й чекала, після Володі. А втім, в жіночій душі ...
Після смерті Володі, Антоня, десь може через рік /після приходу наших/, неначе з цепу зірвалась – гуляла так, що село ходором ходило. З журби чи з боязні за вік бабський короткий. Щаснівляне з гірким осудом оминали "вдовину" хату, в якій щовечора світилося до світанку і дрижали шиби од п'яного гомону .
Антін не судив і не дослухався. Затиснув біль свій і своє поранене серце, мовчав. І все одно щасливий був і кохав її, чисту для нього, незмінну. Ні разу не зайшов до хати за всі оці роки од війни. Іноді було гірко, боляче, обурення розривало груди за Володю. Хотілося пійти і розметати всіх її п'яних слинтяїв, що й сліду її не варті були. Турнуть. Жив глибоко схованою чистою сльозою першого провесіння.
Іноді мимоволі зустрічалися /двадцять п'ять років все ж таки жити в одному селі/, але мовчки розходились, опустивши очі, немов соромились одне одного. Чи перед пам'яттю Володі.
Проходили роки.
Сивіли прихильники Антоніни.
Не сивіла тільки Антоня. Такі не сивіють душею, так і йдуть з життя, наостанок яскраво спалахнувши.