Митець (роман), уривок

Григорій Хорошко

Сторінка 15 з 16

У його сім'ї ніколи не було, як вважав художник, "людей мистецтва", він був такий перший, але все одно, так чи інакше, але в кожному з нас є частинка тих, від кого ми походимо, а на прикладі нашого митця можна вельми чітко простежити мить злиття воєдино всіх цих дрібних частинок, що явили в ньому всю любов, тяготу і спрагу до того, чим він і займається зараз.

За вікном настала повна тиша. Місто замовкло, немов завмерло в очікуванні чогось неминучого.

Хмари пливли над ним плавно і розмірено. Потихеньку набігали нові, закриваючи собою яскраве місячне світло, змушуючи тих, хто самотньо гуляє містом, сподіватися лише на світло від ліхтарів.

Нічне місто поглинало своєю привабливістю і спокусою, немов запрошуючи зануриться в його колись бурхливе нічне життя або обманом змушувало будь-кого недосвідченого зануритися в таємниці вулиць, що приховували в його глибині двори і потаємні кімнати.

Однак у мить усе це почуття минало, розчиняючись у безодні думки. У людей, які застали все це безумство і переживання, було безліч міркувань, але насамперед вони не думали про те, щоб вивчати його або ж отримати дивовижну можливість поглянути на нього з іншого боку, вони несамовито прагнули, щоб він зберігся саме в такому вигляді, щоб з приходом мирних днів, днів спокою, радості і загального щастя, така сама можливість у них з'явиться знову, після чого велике місто Київ, з його старовинними пам'ятками, церквами, казковими парками і пейзажами, тішитиме око прийдешніх поколінь, але для того, щоб вони мали таку можливість, це місто духу, ще варто зберегти. Воно прекрасне — за нього точно варто боротися. Саме про це думали двоє неспокійно сидячих за столом...

— Діду, як ти думаєш, на що все це схоже?

— На танцюльки з тигром.

— У якому плані?

— У найпрямішому. — Відповів мужній чоловік. — Ми, як дресирувальники звіра, якого ще нікому не вдалося приструнити так, щоб він більше не смів зрушити з місця без відданої йому команди. Ми ходимо навколо нього. Дивимося в очі, а він продовжує бути нестримним, неслухняним, злісним, жадібним і підступним, все вбачаючи в нас здобич, якою він зможе поживитися. Однак він завжди пам'ятає і про те, що у нас у руках є батіг, який ми, зі свого боку, будь-якої миті можемо використати за призначенням. І, скажу я тобі, доти, доки цей самий пліток, зі старого і поношеного, не перетвориться на новітній і найміцніший, від одного удару якого цей неслухняний кіт миттєво стане шовковим, ми й надалі продовжимо ходити навкруги, дивлячись одне одному в очі, проте звір на те й звір, особливо загнаний — він просто непередбачуваний, і абсолютно невідомо, як і коли він наважиться напасти.

Аналогія була не найкраща, бо художник просто не терпів насильства над тваринами, але все-таки в даному контексті вона була дуже доречною, бо була дуже наочною, даючи повне розуміння того, як вирішується будь-який конфлікт, у якому відчувається явна перевага однієї із сторін, які протистоять одна одній.

У сімейства не було ніяких інших думок, крім тих, які змусили їх, на свій страх і ризик, увімкнути телевізор, щоб послухати новини. Як не складно здогадатися, нічого путнього вони толком там не почули. Суцільний балаган, одвічні міркування про одне та про інше, але все одно вони не змогли отримати абсолютно ніяких бажаних відповідей.

— Так усі заспокоїлися, а тепер давайте вирішимо, що ми все-таки будемо робити?

— Я прошу тебе не починай цю розмову знову!

— Ви самі бачите, що це до добра не йде! Я не пропоную їхати, так ніби ми тікаємо від чогось, поїхали просто у відпустку в гори, всією сім'єю, ось і все, сприймайте це так, як хочете.

— Цікава така відпустка виходить...

— То що ми вирішили?

Вони всі опинилися в глухому куті. Ніхто не хотів нікуди їхати, особливо на тлі всього, що відбувається. Кожен із них сприймав подібні дії як якусь панічну втечу від чогось, але все одно, вони всі прекрасно розуміли, що від себе ніколи не вдасться втекти.

Усе стало здаватися безглуздим, бо в таких ситуаціях приходить просте усвідомлення того, що абсолютно все, над чим ти працював не покладаючи рук, в одну нещасливу мить, без будь-яких перешкод, може перетворитися на прах і нічого більше. Усе прожите життя стає лише предметом, на який ти озираєшся і не можеш відчути. Кожна людина, яку ти коли-небудь зустрічав на своєму шляху, стає тією, у кого ти можеш зайвий раз запитати: "Ну як Ви?", на що вона відповість: "Та нічого, тримаюся". Усе це перетворюється навіть не на якусь подобу божевільні, зовсім ні — це стає реальністю, в якій Вам і Вашій родині доводиться існувати. Приймати все, як банальну даність, в якій абсолютно у кожного з нас більше немає ніяких цілей або ж планів, а залишаються одні лише прагнення: досягти бажаної перемоги і вберегтися, якщо ж не себе самого, так хоча б тих, кого ти любиш. І кожен, хто стане в тебе на шляху, буде прирівнюватися до ворога, бо він ніхто більше ніж той, хто став перед твоєю тобою і твоєю сім'єю, і головне завдання людини — це її вберегти.

Аналогічним методом убереження пішла і сім'я художника. Вони вирішили, що все ж вирушать у дорогу з настанням світанку. Ще не було настільки вже пізно, тому батьки художника вирішили вирушити додому, щоб зібрати речі і повернутися, щоб вся сім'я перебувала в одному місці. Художник прийняв рішення поїхати з ними, в будинок, в якому він виріс і, з яким його пов'язував нерозривний ланцюг спогадів.

Дім — це те єдине місце, куди буде тягнути тебе завжди і в мить, коли здасться, що все погане що тільки могло з тобою статися сталося, ти будеш думати про нього, про місце, де тобі завжди добре.

Молодий чоловік вирішив, що в майстерню він заїхати ще встигне, втім для того щоб продовжувати свою роботу, у нього завжди під рукою був набір олівців і альбом. Зрозуміло, завжди і скрізь куди вище цінувалися полотна, особливо вже такого шанованого художника, як наш. Однак він прекрасно усвідомлював, що йому жодним чином не вдасться злагоджено і розумно працювати в тому стані, в якому він перебував зараз, тим єдиним, на що він був здатний в цю мить масштабних змін — це нариси олівцем на аркушах альбомного паперу, як він сам вважав.

Вдома в нього ще залишилося безліч олівців, фарб і альбомів, які здебільшого вже встигла змастити сестра, але все одно, щось змогло вціліти.

Крім усього іншого, молодий чоловік захопив із собою кілька книжок, проте обирав їх немов вирішуючи, яку з двох рук йому доведеться залишити, праву чи ліву, оскільки до своїх книжок він ставився з особливою педантичністю.

Зібравши все необхідне, вони вирішили вирушати назад. Усі бігали будинком, бо не знали, коли ще раз зможуть до нього повернутися. Занепокоєння пронизувало наскрізь, від чого вони й обійшли рідний дім кілька десятків разів кожен.

— Хто б міг подумати, що нам доведеться залишати рідний дім ось так?

— Не думай про це! Ми просто на якийсь час поїдемо і скоро повернемося. — Сказав художник матері, знаючи про себе факт того, що сам він нікуди не поїде, поклавши руку на одну зі стін, у яких пройшла вся його юність і найприємніші миті всього прожитого ним життя.

— Готові? — Запитав батько. — Тоді присядемо на доріжку.

Настав найважчий момент. Багато хто вважає, що тривалі прощання шкідливі. Однак, найімовірніше, саме тому, що ніхто не хоче розлучатися з тим чи з тими, хто йому дорогий, у зв'язку з чим кожна секунда, проведена в місці любові й вічного душевного зв'язку, стає дорожчою за золото. Сидячи в тиші, вони думали і згадували, думали і мріяли, після чого спадали думки, від яких вони так несамовито і намагалися втекти якомога, якомога далі...

Вийшовши на вулицю, можна було почути повну тишу. Суцільне затишшя перед бурею, в очікуванні того, що було неминуче. В очікуванні того, зайва думка про що приводила дух у занепокоєння, а кров сама собою застигала в жилах, а серце починало битися з раніше не баченою чистотою.

Подув холодний вітер.

Він повідомляв про те, що надія ще не згасла і їй не судилося згаснути ніколи, все що ми повинні — це продовжувати вірити і жити, несучи благо. Продовжувати вірити, нехай це навіть і було найскладніше у світі, в таку підступну мить.

Вони поїхали. І кожен погляд на будинок, що віддалявся, був настільки ж болючим, немов наколювання серця на шампур. Холод пронизував тіло. Очі нервово бігали з боку в бік, а обличчя плавно вкривалося білими плямами. Дім залишався в далечіні, а художник лише сподівався на краще. Сподівався на те, що ще хоча б колись вдасться повернутися сюди знову, з почуттям цілковитого спокою і добродушності в серці.

На годиннику було близько другої години ночі. Сімейство збиралося вирушати спати, якщо комусь із них це взагалі вдасться. Дитина вже мирно спала. Усі думали, що її нічого не турбує, однак це було не так. Вона хвилювалася куди більше за всіх інших, просто мужність її була міцнішою, ніж у дорослих, завдяки чому вона була стійкою і не оголювала свою душу на загальний огляд.

Кругом настала тиша.

Художник і його дід розташувалися на вельми довгастому дивані, завдяки чому без проблем змогли обидва розташуватися у двох різних його кінцях. У небі не було жодної зірки. Художник навіть не зміг розгледіти на темному небі прекрасного місяця. Цей гнітючий факт став ще однією підмогою для всіляких домислів, які він несамовито намагався відкинути.

Лягаючи спати, він усвідомлював, що більше не вдасться спокійно заснути. Утім, він особливо й не бажав цього, нехай навіть сон для нього, як і абсолютно для кожної людини, був просто необхідний.

Молодий чоловік думав, що дід уже заснув, тому дістав свій мобільний і вирішив прочитати новинну стрічку.

Очі намагалися вловити хоча б щось важливе і виразне, проте розум усе заперечував це все. Він уже збирався відкладати телефон, з думками про цілковите невідання й безнадійність, як у мить побачив звернення Головнокомандувача Збройними силами України Валерія Федоровича Залужного, який сказав дуже чітко та підбадьорливо про те, що ми маємо кращих воїнів на всьому білому світі, і не тому, що це лише гучний пафос, а тому, що наші воїни мають найбагатший бойовий досвід з усіх. Про те, що наша миролюбна нація ніколи не дозволяла собі того, в чому нас намагаються зганьбити, проте в мить, коли ворог прийде на нашу землю, він знайде лише смерть.

Саме ця правда та істина допомогли зібратися з силами художникові та владнатися з невід'ємним почуттям занепокоєння, проте з більш впевненим настроєм поставити ранковий будильник і прикрити очі.

— Що там пишуть? — Запитав дідусь.

— Що ворогові капець.

— От і славно!

Вони обидва підбадьорено заплющили очі, намагаючись не думати ні про що.

10 11 12 13 14 15 16