Ще хвилина, ще мить одна і, здавалося, затріщать не тільки кості ворога, але й самі столітні дуби, за якими притаївся він...
Данило стояв у першій лінії і керував перебіжками в розстрільну. Над його головою розірвалася вже третя ґраната, але він, цілком байдужний до того, захоплено думав про перемогу. Він уже зарані відчував її і його серце було сповнене незвиклої радости. "То-ж тепер всі тут! — думав він. — Григорїв, Шинкар, Балбачан, Ангел і я між ними, такий самий, як і всі і всі разом — велика сила!... Ця сила може хоч кого побороти!..."
І було дивно, що поруч цих думок, повставало в душі якесь незрозуміле передчуття чогось недоброго, яке вже недалеко і воно незабариться прийти й показати себе у всій своїй огидливости. Що воно, яке саме і звідки, — годі було зрозуміти, але відчував, що воно страшне і несвідомо шептав: "Хто зруйнує й розрізнить цю силу, той проклятий буде на віки!..." А сірі повстанчі ряди здвигалися зі своїх місць і посувалися все вперед і вперед. Механічно кидав словами команди: "Десята сотня, по десяткам, перебігай!" і десять кожухів підводилися від замерзлої землі і, трусячи полами, якось по медвежому перебігали полем і залягали вже на узліссю...
Навколо, як у жлукті, все кипіло й переверталося. Стріляли гармати, але вже тільки свої, бо ворожі затихли за браком набоїв. Супоня своє завдання, як видно, встиг виконати в свій час. І коли нарешті всі ряди здвинулись з місця і посунулись вперед могутньою стіною, ворог невстояв і кинувся втікати... Як у сні, перебіг Данило знайомий ліс і перед його очами з'явився сам старий Київ. Радісно й привітно горіли золоті маківки святої Софії, а за ним лава за лавою суне безліч сірих світ і рудих кожухів. Здавалося, що сам чорнозем котиться на ворога загрожує загорнути своєю масою навіть саме місто. Простягнув шаблю в напрямі міста і скрикнув: "Хлопці, вперед! Слава!..." і зашуміло, заревло і двинуло вперед з нечуваною силою громове — "Слава-а-а-а-а!... Слава— а— а— а— а!....
...На вулицях Київа гордо замаяли повстанчі прапори...
Зголоднілий за час повстанчої облоги Київ, радісно зустрічав перші селянські вози з харчами, які цілими валками стали прибувати на базари. Першими такими возами були: сорок возів з хлібом, які прибули з Трипілля в дарунок київським робітникам. Данило дбав про цільність справи і хотів, щоб селянство й робітництво, як мога ближче стояло друг до друга і спільно боронило свої права. Ще тоді, як його сотні перебігали до лісу, він уже був певний того, що ворог не встоїть і знав що Київ буде свій коли не сьогодня, так завтра, і послав до Трипілля посланців переказати, щоб Трипільці подбали про своїх київських товаришів і зробили-б їм у день визволення гідний селянської чести дарунок. І Трипільці подбали і свій обовязок виконали...
Під радісні звуки київських дзвонів, проходили вулицями незлічені ряди народнього війська і душа Данила була сповнена несказанної радости й гордости за свій рідний ґрунт, який повстав до життя і знищив своїм могутнім рухом остатки тьми й неволі. Так здавалося йому ще й тоді, коли він зі своїми повстанцями стояв на Софійській площі, коли проголошувалась Соборність і Єдність українського народу від Кубані по Карпати, але инакші виникли в його голові думки, коли хтось незримий, чорний і підлий посіяв смуту в рядах одностайних і викликав ворожнечу між своїми.
Йому було так ясно й зрозуміло, що борючись в імення ґрунту, не можна йти проти нього, але, однаково, знайшлися такі, що пішли. Замість сподіваного ладу, — роспочалися якійсь незрозумілі й анархічні вибори до Трудового Конґресу, який, на думку тимчасових керманичів, мав стати верховним орґаном влади на Вкраїні. Сам принціп виборів був настільки неясним і хистким, пю знаходилося безліч можливостей для ріжного роду комбінацій, які давали всім недавнім ворогам стати на верху нової влади і провадити свою роботу далі.
І загомоніли в повстанчих рядах ріжно і трівожно.
— Що-ж робить Винаренко? — говорили одні. — Невже він не бачить, ще панів не треба допускати до влади.
— Він бачить, та нічого зробити не може, бо його Галичане тримають... — говорили другі.
— А чому немає нашого батька Грушницького? — гомоніли треті.
— І не буде, бо його Петляр наказав не допускати! — упевнено казали четверті. — Петляр навіть Винаренка хотів застрілити!...
— Тоді не треба нам такого Петляра, ми собі другого виберем! — кричали пяті.
— Коли вони тягнуть за попами і баламутять нас, то вже краще з червоними йти!... За що ми кров проливали?... Для чого ми тоді гетьмана скидали?... — гули й гомоніли навколо.
А ще через якийсь час, в повстанчих рядах пройшли трівожні чутки, що в Харкові знов обявився другий уряд, який каже, що він, обстоює права робітників та селян і всіх панів стирав на порох", що Балбачан отверто "тримав з панами", що Грнгорїв "стоїть за ради", що Шинкар "допомагає червоним", що... і так без кінця і краю... і побачив Данило, що в цім шумі йому нема місця і, зібравши всіх своїх земляків, подався до свого рідного ґрунту, до Трипілля. Тут він сподівався, збільшити свої ряди свіжими силами і в затишку рідних трипільських гір, спільно з товаришами, обміркувати свої справи й намітити плян дальших дій. А шо ці дії будуть і що він мусить в них прийняти саму ближчу участь, — він знав уже напевно.
Рідне Трипілля стрінуло його своєю аматорською музикою і піснями і з голосними криками "Слава товаришеві Данилові!" — вітало свого природного вождя.
16. "ЖУРО МОЯ, ЖУРО..."
Темніли обрії, ховалися в туманах негод намічені шляхи, зростала в душі трівога і хотілось ясного... Думки, як чорні гади, росширяли собою черепи й непокоїли мізок, а він пручався й напружував всю силу своєї волі, бажаючи прийти до чогось певного і одноцільного.
Найбільш болючою думкою було те, що буде тоді, коли селянство знов буде позбавлене своїх прав і попаде в залежність чужої, хоч і червоної влади. На його думку, єдиним засобом було — стати самим червоними і цим самим уже зробити ту владу своєю. Мучився від цього день і ніч, не їв і не спав майже. Одного разу пішов до матері і сказав: "Мамо! Не сила моя бути так далі! Благословіть за селянську волю встати!.."
— Тя-ж уже вставав раз! Заспокійся і сиди тихо, ба як, не дай Боже, згинеш де, то що я тоді в світі Божому робитиму сама?... — заголосила мати.
І затих він і замкнувся в себе. На самоті, як молитву святу, думав про себе: "Для свого народу все віддам! Віддам йому свій розум, душу, серце, молодість, силу і всі свої надії! Піду на згубу, піднесу руку навіть на тих, що говорять нашою мовою, а йдуть проти нашої волі!... Зітру на порох все, що тільки поневолює нас, власною рукою душитиму гнобителів!... Боже великий, коли це не гріх, так поможи мені!..."
Так думав Данило, слухаючись голосу свого сумління, але не так думали ті, кому він допомогав стати у влади. Якось, саме під час засідання повстанчого комітету, прибув від Головної Команди посланець і передав наказ, аби Данило негайно йшов на допомогу реґулярній армії під Ніжин, або щоб роспустив своїх повстанців і поредав зброю місцевому урядовому комендантові. Данило мовчки прочитав наказа і передав його Процеві. Той ще не встиг дочитати його до кінця, як Супоня схопився з місця, вирвав у Проця сірий аркушик і порвав його на дрібні шматочки.
— Що ви робите, товаришу?! — скрикнув Данило.
— Те, що слідує! — відповів Супоня. — Коли вони нищать себе, так нехай, а нас нічого за ніс водити!...
— У вас, товаришу, бунт?! — насмішкувато звернувся посланець до Данила.
— Так! — суворо сказав Данило. — Бунт проти бунту! Можете собі йти!...
— І що я маю сказати?
— Те, що бачили й чули! Здається, цього досить буде?...
Посланець навіть не вклонився, всміхаючись чогось сам до себе, гордо вийшов.
— Бачили, як вони гордо задирають носи? — звернувся Петро Ґонтаренко до товаришів.
Товариші тільки засміялися і, враз, очі всіх звернулися до Данила. Той стояв блідий, зі стиснутими кулаками, а з очей сипалися їскри.
— Чого смієтеся?! — крикнув до них. — Тут плакати треба! Крівавими сльозами треба оплакувати цю страшну сліпоту, яку вони називають свідомістю! Тож треба було тільки подивитися на лице цього інтеліґента, щоб зрозуміти весь жах тієї сліпоти... Бунтовщики, мовляв, мужички темні... Руїнники...
— Я це давно знав і казав! — озвався Супоня. — Сучасні інтеліґенти нагадують мені наспівану добрим співцем ґрамофонну плястинку... Завів її і вона співає...
— Так, то так, але нам тепер треба щось робити. — Сказав Проць. — То-ж так далі сидіти не можна!...
— А, що робити?! — озвавсь Данило. — Будемо робити те, що наші діди й прадіди робили! Скличемо зараз велике віче і спільно обговоримо свої справи... Що віче скаже, так мусить бути, хоч я особисто тримаюся того погляду, що зараз ми мусимо йти разом з червоними...
— Згода! Згоди! — загукали товариші.— Ворона вороні ока не видовбе! Робітник селянина, а селянин робітника не окривдить! Аджеж робітники не дали ворогам набоїв, як ми наступали і селяне не забули робітників, як вони були голодні!...
— А як-же нам тепер зговоритися з червоними? — спитався Петро Ґонтаренко.
— Не треба нам зговорюватися! — відповів Прощі. — Ми самі виступимо, а вони нас відразу зрозуміють!...
— Ні, товаришу! — сказав на те Данило. — Ми мусимо зговоритися й згодитися на певних умовах. Мені здається, що першим нашим домаганням мусить бути виборність рад і комісарів, а другим — забезпечення вільного розвитку української культури. Далі, ми собою повинні уявляти цілком самостійну повстанчу одиницю і в ряди червоних не зачислюватися. Добре я кажу?
— Цілком! — скрикнув Супоня. — Решту, дрібнійших питань, можна буде потім обговорити...
— А хто поїде? — спитався Проць.
— Мені здається, що краще всього буде послати товариша Супоню. — Сказав Данило. — Але ранійш ми, все-ж таки, скличемо віче...
На вічі було більше восьми тисяч повстанців з Трипілля й околиць і всі вони згодилися з Данилом, коли той перший раз сказав у голос свою, затаєну з давна, найболючійшу думку про те, що "Колись наш нарід управляв собою вічами і так навіть князів собі обірав! Будемо й ми управляти самі собою так, як управляли наші предки і виберемо з поміж себе одного, який буде нашим отаманом!..."
— Товариш Данило! Товариш Данило нашим отаманом!...