Оце намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся за неї, бо надто боїшся.
— Чого? — Я відчув, що хвилююся. — Чого можу боятися?
— Що закінчив мандрівку в тишу житейську, — шепнула вона. — А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад. Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш і це?
Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я подумав: існую сам у великому просторі.
Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі, сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю, а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив, як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тільки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава, бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадійним човником, котрий ніколи не пристане до берега.
— Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що запліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них потреби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив собі таких чудних дітей?
Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почуттями, аж доки не отямився.
"Не можу гаяти часу, — хльоснула мене думка. — Вчиню хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має замкнутися".
А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й чарівне "побачимо"…
Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.
Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістрибнув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене належно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може, чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний, ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.
— Мені хочеться поговорити з вами, — сказав він нарешті, — але коли на те зважуюся, щось спиняє.
— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.
— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як народився. Оповідали мати: ви багато блукали. Я всміхнувся.
— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти місця на землі.
Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещирості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все обміркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зирнув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись до мене в сад і назвався моїм іменням.
— Що там удома? — спитав я.
— Як завжди, — мій син усміхнувся. — Що було, те є.
— Живете там без господаря, — поважно відказав я. — А без господаря — як без голови.
— Господарем завжди була наша мати, — з тою ж таки трохи сумною усмішкою сказав мій син.
— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?
— Як ви його витримували?
— Так, як усі, — сказав я. — Дурний був, то й носило мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.
Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиділи мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроблену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попрощався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здогадався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж повівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несміливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?
Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед сином, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед собою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод полонив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.
РОЗДІЛ XXII,
у якому Турчиновський оповідає про ще один свій чудернацький сон
Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога веде пряма дорога, а приятеля до приятеля — довга й заплутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна. Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіваного мого регентування, бо, як уже писав, колишній регент давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я замістив його на регентському місці. Він же став на місце моє і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мурашки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жадання може видатися на стороннє око химерним, однак було воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь надмірно впевнений. Заповідь "не осуди" розуміють просто: не осуджуй, а я розумію її — щоб не осуджувати, не будь надмірно впевнений.
Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із отцем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний, що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя випустити мене через бічні двері. Той моє бажання задовольнив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як злодій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг вільніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.
Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійливий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.
В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співподорожани, і що найдивніше — разом з моїм регентом. Очевидно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хитаючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні друзі, — я завмер уразившись.
— Він живе десь тут, — сказав регент, і я відступив у глибину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.
Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони почали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а вистрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява. В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не знайшли…
Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий, аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з регентом — крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною рукою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом розсипалося по твердій, втоптаній землі.
— Онде та свиня! — сказав регент і кинув у мене ще однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі начебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар засунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся хрипким сміхом.
— Ти мені не заплатив за пиво, — сказав він.
— Немало завинив він і нам; — буркнув Семен, люто на мене позираючи.
— Ми прийшли судити тебе, вилупку, — крізь зуби мовив Іван.
— Розп'ясти його! — сказав регент.
— Але ж я нічого не зробив лихого, — ледве знайшовся на силі озватися я. — І в думках не клав супроти вас зла.
— Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло — це ти! — сказали вони. — Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.
— Чим же я завинив, люди добрі? — змолився я.
— Тим, що є, — сказали вони. — Ти несеш у собі зло, бо різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.
— Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я. Вони засміялися.
— Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він осмілюється правити!
— Ховаєш у собі щось там, — один із співподорожан, Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по грудях. — Ану зазирнемо!
Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався. Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чистий, трохи сталевий голос:
Ти куди пливеш, хмарко, неспокійна блукарко,
Чи шляхи виміряєш, а чи пристань шукаєш?
Але як закітвитись, ти не вмієш спинитись
І чи знайдеш в шуканні ти шляхи неоманні?..
Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно нишпорила там.
— Щось знайшов? — спитав регент. — Ну, чого мовчиш?
— Таж нічого, — роздратовано відповів той, що шукав. — Обнишпорив усі куточки.
— Шукай іще! — крикнув регент. — Воно там мусить бути!
— Що воно? — запитав я.
— А те, що різнить тебе від нас, — сказав регент. Я засміявся.
— Даремна ваша праця, — мовив. — Бо його треба шукати не в моїх грудях, а у ваших…
— Стули писок! — гарикнув Семен і затопив мені щосили в лице.
Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмарку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки, білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього милості чи допомоги…
Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений, а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до "Мудрості передвічної", але, прокинувшись, усе добре затямив і поспішив записати на папері, бо здалося мені — це ще один причинок до моєї драми…
Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, його приятелі зморилися також.