Мить була врочиста, як під час молитви у храмі. Я й сам в цю хвилину відчував себе у неї закоханим. Та хіба тільки в цю? Тепер я зрозумів, чому вона щотижня сюди приїздила: виконувала святу місію давньослов'янської натхненниці воїнів Валькірії.
Потім їй демонстрували готовність зброї до бою, а вона проводила чистим носовичком по стволах її улюблених АГСів, "Утьосів" і схвально кивала головою: "Молодці". За тим оглядала побутові умови у землянках, де спали вояки, кухню... Прискіпливо робила зауваження, і записувала у свій блокнот: треба те й те...Генерал, їй'Бо, генерал.
Саме цього разу я і підгледів її теплі стосунки з Никифоровичем. Дуже гарний чоловік зі шляхетним обличчям, широкоплечий, із сивим пасмом кучерявого волосся, схожий на якогось відомого артиста, мабуть, дещо старший за неї. Вони стояли і дивились одне одному в очі. На обличчях сяяли блаженні усмішки, ніби обкурилися якимсь східним зіллям. Вона однією рукою тримала щойно вручений їй букетик польових квітів, а іншою пестила ствол його автомата, що цівкою дивився в землю. Ну дуже еротична сцена, як на мене. Друг, коханий чи так? Оце-то вишенька-черешенька, яка знайшла собі красеня-ясеня! Але від їхніх стосунків віяло чистотою. Було видно з першого погляду, що вони не переступили межу. Надія належала всім. Помітивши мій допитливий і здивований погляд, вона привітно махнула мені рукою, мовляв, іди сюди, знайомся. Перекинулися, ніби тенісним м'ячиком, кількома словами ввічливості. Чоловік мені сподобався непідробною душевною глибиною, мудрістю і потаємним стражданням, яке час од часу проступало на його обличчі. Потім Никифорович запропонував піти постріляти. Метрів за сто від позиції пролягав глибоченький і вузький яр, який правив бійцям і за тир, і за сховище від артобстрілів. Він клав свою велику руку на її маленьку і, мабуть, вдесяте, а може, й усоте повторював свій урок: "Слухай своє серце, гачок натискай між його ударами". І вона слухала своє серце, потім м'яко натискала на гашетку, глушачи його голос. Кулі по— жаб'ячому квакали, пробиваю— чии консервні бляшанки. Стріляла вона відмінно. Проте жодного разу не наважувалася відкрити вогонь по людях, хоча такі нагоди випадали дуже часто. Бо вона їх. любила і жаліла, незважаючи на те, що були ворогами, які постійно намагалися відібрати життя у її дітей. "Ми всі заручники війни...", —часто повторювала. На війні вона стала філософом, навіть вірші почала писати.
Потім я ще кілька разів бачив їх разом: обідали, сиділи, притулившись спинами до берізки, набивали стрічку АГСа... Все це, як і вправи зі стрільби, було формами їхньої близькості.
Більше вона мене з собою не брала. Може, їй ставало ніяково від моїх довгих проникливих поглядів, якими я супроводжував її та Никифоровича, а може, просто шкодувала місця в мікроавтобусі: чи й боялася мене, бо коли поверталися, я в темряві намацав її руку, яку вона через кілька хвилин обережно вивільнила. Іноді їй телефонував: "Як там хлопці?" "Такі— то живі, а того й того вже нема." — відповідала. А мені було приємно, що вона радіє моїм дзвінкам. "Візьмеш?" — просився. "Іншим разом", — сміялася. "Може, десь побачимось?", — запитував, тамуючи подих. "Може, колись.", — зітхала.
Потім у наших телефонних стосунках настала місячна пауза. Я захвилювався, коли під Дебаль— цевим стало гаряче. Набирав її. У слухавці тріск і шум, наче чорти горох молотять. "Сашко, тут таке пекло, приїду — розкажу, не переживай за мене, вмру останньою, я ж Надія...", — тільки й почув. Більше зв'язатися з нею не пощастило. Із повідомлень інформагентств стало відомо, що наші бійці героїчно тримають оборону, а їх обходить, намагаючись оточити, ворог, який переважає силою, затим українські підрозділи під вогнем стали відступати.
Зателефонував Бороді — літньому бійцю, з яким познайомився під час відвідин Дебальцевого. "Не тільки чув, а й бачив." — відповів той. Жив він неподалік Києва. Зустрілися за пивом через кілька днів. Його сива борода стала рудою від кіптяви, пороху, диму пожарищ і вогнищ. Він довго сьорбав пиво, палив цигарку за цигаркою. і не міг видушити з себе жодного слова. "Давай чогось міцнішого.", — показав, ляснувши себе двома пальцями по горлу. "Давай.", — погодився я. Один келишок горілки, другий. Нарешті його обличчя ожило, через жовтавість шкіри проступили острівці рум'янцю. Заговорив швидко, правильно формулюючи речення, ніби роман писав. Хміль таки пробив загату, яка не давала вирватися на простір його словам і почуттям.
Проривалися вони у бік Артемівська. Десь попереду чулася щільна стрілянина, отже, наші на блокпосту тримають оборону, тримаючи коридор для відступу. Ось з нашого боку б'ють АГСи і "Утьоси", а це "гавкнув" зі своєї гармати старенький пес Т-64, який свого часу вибила у начальства Надія. Молодці, тримають ритм оборони, не дають сепарам передихнути. Але що це за гахкання і моторошне виття? Невже ті негідники накрили точку "градами"? Раптом впала мокрим рядном тиша. Невже поклали всіх?... І раптом ударив кулемет, спочатку двома довгими істеричними, а потім короткими, ніби удари досвідченого боксера. Отже, хтось із наших уцілів! Але за кілька хвилин знову все затихло. Що сталося? Кінчилися набої'? Чи, може..?
Ось уже видно висоту, на якій тримав оборону блокпост, командири припали до біноклів: ніякого руху. Не було часу на розвідку, поперли вперед навмання. що буде, те й буде. Ніхто з наших не вижив. Тіла побратимів ще теплі, а поле було всіяне трупами сепарів. Хлопці таки втримали коридор. Надія лежала, притулившись закривавленою щокою до приклада кулемета. Стало зрозуміло, що це саме вона виконала прощальне соло на кулеметі. Вишенька таки показала свої колючки, всупереч своїм заповідям. Права рука — на гашетці, а ліва на широкій долоні Никифоровича. То був найвищий момент їхньої близькості. "Може, поховаємо, чи заберемо когось?" — запропонував Максим. "Ніколи, інакше нас усіх тут поховають", — відрубав командир. Лік і справді йшов на хвилини, чи й на секунди, лещата могли будь-якої миті зімкнутися. Проте Максим все ж про всяк випадок поклав свого великого пальця на її сонну артерію. Б'ється. "Жива!" — підскочив, наче вжалений боєць. Всі кинулися до нього...
Борода схлипнув і замовк. Потекли сльози і по моїх щоках.
— Ну, то жива чи ні?! Чого мовчиш, — схопив я його за комір.
— Не знаю, ми її в Ізюмі одразу передали медикам, може, й жива, відбивався ветеран.
— За нашу Надію, — підвівся я, тримаючи чарку в руці.
— За неї, рідненьку, — підтримав мене боєць.
Через два місяці дзвінок:
— Привіт, Сашко, пізнаєш, хто це?
Надія?!
Лютий 2015-го
Білий танець, чорний танець
"Білий танець!" — пролунало. Але чому білий? Значить, є й чорний? Та поки що білий. Він був прекрасний. "Сіла птаха...", — плив над вечірнім селом срібним човником голосочок Лідочки Острової, гойдаючись на ніжних хвильках, здійнятих скрипками троїстих музик під проводом Миколи Білика. Весільні гості дивилися на молоду пару і плакали. А вони танцювали, міцно-міцно притиснувшись одне до одного. Він відчував її всю, чув, як билися сотні її маленьких сердечок — у ногах, у шиї, в животі, лоні, руках і ногах. А вона прислухалася до нього. Який він гарячий, наче вулкан. Вони як роботи: не чують вигуків "Гірко!", машинально беруть участь у всіх розвагах. Хоч уже не раз були близькі, бо ж сучасні люди, але ще ніколи не відчували такого пекучо-гострого бажання. Те, що має статися через кілька годин, — солодка катастрофа, яка має їх. урятувати. Лише вони серед цього п'яного загалу розуміють справжню цінність часу, кожної хвилини, секунди. Хіба можна його гаяти на ось таке? Як узагалі вони досі жили, не розуміючи, що час такий дорогий?
Осяяння сталось у день, коли Руслан одержав повістку з військкомату. На фронт. Це очевидно, не стане ж командування тримати бійця з вишколом розвідника десь у штабі або в резерві. А зі сходу долинали все тривожніші звістки: над Луганськом збито літак із десантниками, наші хлопці гинуть на Донбасі десятками, сотнями. АТО перетворювалася на криваву бійню. Він був проти весілля: "Повернуся — потім". Але Ліля наполягла: "Ага, знаю я вас чоловіків, знайдеш собі там якусь сепаратисточку чи медсестричку". "А якщо раптом..." "Ніяких якщо, ти просто мусиш повернутися", — блискала очима, в яких проступали сльози.
Нарешті вони залишилися самі. Тремтіли обоє, ніби робили це вперше. Весільна сукня впала на підлогу і ще якийсь час ворушилася, ніби жива, жалібно простягаючи свої білі рукави до нареченої, і шелестіла складками: "Не кидай мене". Довго не знімався кришталевий черевичок із ніжки принцеси, тоді вона гнівно брикнула, ніби норовлива конячка, і туфелька поцілила прямісінько в улюблений торшер Ліліної мами Надії Михайлівни. Той влучний постріл сотворив диво, прорвавши невидиму плівку скутості. Вони розсміялися, впали на ліжко і сплелися тілами, ніби змії, у шлюбному танці.
Медовий тиждень пролетів, як куля. Руслан та Ліля від ранку до вечора пропадали на їхньому улюбленому ставку — Ромашці. Чому він так звався, ні в кого не виникало запитань, бо береги цієї природної водойми на дні велетенської чаші, у літню пору всіяні польовими ромашками. Нині саме була пора їхнього цвітіння. Сільський рай, храм природи і космосу, в якому діставали наснагу тіла і душі стомлених хліборобів, тут зароджувалися кохання, зачиналися нові життя, набирали сил і виростали діти. Все походило звідси, з цього синього ока, яке ніби просвічувало людей наскрізь, питуючи про гріхи і добрі справи. У сторонньої людини, яка раптмово опинялася на краю цієї колиски, мимохіть вихоплювалося з грудей: "Овва!" і паморочилося в голові від пахощів польових квітів і споглядання холодної глибини велетенської природної криниці. Чужих у цьому інтимному місці не любили. Русик і Ліля то купалися в прохолодній воді, то лежали горілиць на ромашках, то смажили сало на вогнищі, то намагалися впіймати золоту рибку, а спіймавши, випускали, бо вона обіцяла виконати їхні три бажання. За ритуалом мали сидіти тут до півночі, поки не нарахують у воді тисячу зірок — чистих, викупаних. 998, 999, тисяча... Час їхати, вранці — в дорогу.
Біля військкомату — людське море.