Яблука з райського саду (збірка)

Та й би якщо вдалося перехопити вільну кімнату – а як, питається, бути з фарбами? Як виправдатись перед комендантом за заквецяну простільню? Чи матрац?

Мистецькі наші намагання марніли, особливо никла Василина. Я, як чоловік, мусив би щось зарадити, але на готель в мене не вистачало, бо все так з'їдали не дуже де­шеві фарби...

Дійшло навіть до того, що вона раптом вирішила виміряти мені довжину, певно шукаючи причину ослаб­лення відчуттів, однак робила вже по постфакту, коли вже майже нічого не зоставалося міряти, тобто почалися сумніви. Себто наша обопільність почала никнути, особ­ливо моя в силу певних фізіологічних її особливостей в плані тривалості стартових можливостей, тобто постійна напруга, що хтось може підглядати, гнітили такого серйозного акта, яким, поза сумнівами, є статевий.

Кожного разу на природі вона була сумна, а коли я на­магався її відволікти, підводила до мене свої небесні очі:

– Там хтось є, – зизила ними на чагарі.

Я кидався туди, однак, як і завжди, марно. Так трива­ти довго не могло, й одного разу, долаючи судоми в горлі, вона мені зізналася:

– Лише зрозумій мене правильно, благаю, але я до­жилася вже до того, що помічаю за собою щось дивне, зрозумій, що в мене виникає таке дивне бажання переко­нати себе, що коли я не відчуваю когось за тими кущами, ну, хто на нас зирить, я вже без нього не відчуваю достат­ньо, ну, щастя...

Хто не чув грому з ясного неба, той не зрозуміє мене. Василинка. Не якась там тобі столична пещена краля, а дівчина з глухого поліського села – отаке каже. Це хто її до такого довів, чи не я?

Жах, жахіття, особливо додати, що й сам ловив себе на відчуттях відсутності спостерігача, як на деяку вже пустку, недолік якийсь, чи що, назвати б це деяким ос­лабленням азарту.

Рятувати. Рятуватися. Але як?

Доки ми одного разу з Василинкою не опинилися в переповненому вестибюлі, де тепер стояв телевізор, адже наш червоний куточок був густо заставлений двоповер­ховими ліжками під нове студентське поповнення. Так от, по якомусь каналі давали "Антихантера-2", там двоє стрільців-напарників ніяк не могли підкрастися до мафіозного боса, доки одному не спало на думку, що переважна кількість хижаків полює не вдень, а в темряві, отож вони, замаскувавшись під ніч, виконали-таки своє завдання. Це мене аж тіпнуло.

– Що таке? – припала злякано Василинка.

– Ламати стереотипи, – голосом мистецтвознавця відповів я.

Звісна річ, ховатися од вуаєристів тепер вже в нічному Гідропарку – марна справа, бо вже не вони, а комарі зака­тують. Треба шукати місцину суху й без рослинності, відкритий простір, де б жоден збоченець не зміг би підкра­стися непоміченим. Щось мене муляло, доки я не прига­дав про відновлене капище на колишньому велетенському пустирі, де ще не піднялася декоративна рослинність.

Вже в присмерку ми вирушали туди, в невеличкому виямочку стелилися, розкладали фарби – й це виявила­ся некепська найновітніша концепція – лише під ранок ми могли, нарешті, роздивитися незвичні, не бачені людством мальовидла із сірих тонів світанку проявляли­ся до повних кольорів. Ніжність знову поставала межи нас, правда, прати підстилки доводилося вже не в річці, а під водоколонкою, але байдуже, головне – це була цілко­вита свобода од ексгібістичних примар, які вже потроху були ентропізували наші почуття.

А що є краще для кохання над свіже нічне повітрячко, яке пестить розпашілі тіла? Пахтіння трав, промережене нічними цикадами, ну, може, не цикадами, а простими вкраїнськими цвіркунами, але! Тепер нас оточували не ко­ла підглядачів, а магічні овиди відновленого святилища, що також чимало чого додавало для нас, писанкарів, особ­ливо коли небо імітувало зорями незнані досі візерунки, а сузір'я щоразу складалися в нові орнаментальні лабіринти.

Іноді між нами блимала у виямочку невеличка свічечка, її сяйво додавало перспективи на відновлення писанкарства по живих яйцях, однак далі за зав'язування ритуальної стрічки ця справа знову не рухалася.

Був я знизу, коли раптом побачив проти Місяця, як звідтіля повільно до нас ковзає дивний летючий привид.

Я дуже повільно й ніжно зупинив Василинку, притулив­ся щосили, й показав на нічне небо, звідкіля надлітав, сказати б, парашут, якби він не був трикутним, повітря­ним змієм його також не назвеш.

– Що це? – шепотіла Василинка, а я у відповідь міг лише поцілувати її.

Несподівано з-за сусіднього дольмену зблиснув ліхтарик, хтось ним махав, привертаючи увагу на небі, до­ки той тихенько не спустився на траву. Виявилося, що ним керувала дивовижна жінка, небаченої краси, але та­кої якоїсь, неначе в Снігової Королеви, інакше не скажеш.

Той, невеличкий чоловічок з ліхтариком, передав їй до рук світло, й почав скидати з себе одежу, щось на зра­зок обтискуючого скафандра.

– О, – прошепотів я, – ще одні концептуалісти.

Ще б пак, використати для розписів лискучого ска­фандра ми з Василинкою не здогадалися. Який же був наш подив, коли ті двоє, замість кохатися, повелися до­волі дивно – чоловік передав їй свою валізу, вона ретель­но зазирнула всередину, а сам він причепився до "пара­шута", і той, зневажаючи закони фізики, нечутно й плинно полинув угору до Місяця, потім рвучко пришвидчився й щез між зірок.

... Нас з Василинкою заціпило, особливо од оголеної краси прибулиці, вона намагалася влізти в тісного, сказа­ти б, скафандра, якби це не нагадувало перевбирання в лискучу зміїну шкіру, так та красуня вигиналася незем­ною пластикою, а орнаменти її скидалися на багатошаро­ву витинанку, жоден етнограф, жодна писанкарка не здо­лала б уявити цих візерунків. Ліхтар, який мотилявся їй навколо руки, несподівано вихопив нас з Василинкою.

Промінь зупинився, погляд прибулиці також. Краса її наїжачилась, кольори на шкірі побігли в зворотному порядку, вона рішуче одштовхнула свою валізу, не встиг я прокласти аналогію між зміїною естетикою й писанковою, як збагнув, що отой гострий кинджал в правій руці пристосований геть не до писанкарства. Василинка вчепилася в мене, ми, голі й розфарбовані гіпнотично вкляк­ли перед нелюдською красою, яка повільно сунула на нас, тягнучи за собою скафандр.

– Вас тут не було бути, – з зусиллям вимовила вона, вочевидь, вона лише почала опановувати земну мову, од­нак й без цього було зрозуміло, чого вона прагне.

– Ні! – вигукнув я, затуляючи Василинку, однак не­земна красуня вже здалеку наставляла гостриво проти нас й невпинно продовжувала свій пластично плинний рух, я, ідіот, зловив себе на тому, що не можу одірвати погляд од коливання її досконалих довершених грудей. Певно саме це злегка торкнуло кутики її губ, вони скривилися в гид­ливій посмішці, ні, це не була образа, а передчуття якоїсь майбутньої, однак явно не плотської насолоди.

Зненацька збоку, просто з-за водоколонки, вискочи­ла ще одна нічна постать. Я знизив очі й з подивом упізнав юнака, того, з Гідропарку, кого було узрів там з рюкзаком, прибулиця також повернула до нього свій до­вершений бюст, а також погляд, а потім і кинджала.

Однак саме він не справив на молодика аніякого вра­ження – звичним жестом він закинув руку собі за шию й ви­хопив з наплічника чималого двоцівкового обріза. Той поди­вував не лише її, але й мене – звідкіля це він тут узявся?

– Кинь, – спокійно кивнув обрізом на кинджала хлопець, – кинь, доки ще можеш це зробить.

На доказ своєї пропозиції він звів обидва курка, промовисто ляснувши.

– Я не... – почала говорити та, хотіла, певно вимови­ти "не розумію вас", однак юнак застосував зрозумілішого аргумента:

– Дванадцятий калібр, – красномовно хитнув він обома отворами.

Й вона обережно одкинула кинджала, візерунки на ній зупинилися.

Тут до мене поволі почала повертатися образа, адже ми з Василинкою були одягнуті хіба що в розмазані ко­льори.

– Так ти й тут підглядав?.. – з подивом озирнувся я пласким капищем, де не було місця жодному кубельцю.

– Можна й так сказати, – геть не знітився хлопець, як би то годилося викритому вуаєристові. – За вами підгля­дали інші субчики, а я, ну, словом, ви ж навіть не уяв­ляєте, які є поміж них.

– А ти, малолітній, виходить, уявляєш? – не втрима­лася Василинка.

– Виходить, – відповів той, не відводячи зброї від не­земної красуні, та повільно й картинно никла, присідаю­чи на коліно, що ще дужче довершувало композицію.

– Ти хто такий? – я, правда, хотів запитати інакше: "ти що собі дозволяєш?" однак ситуація була не з тих, яка б годилася для педагогіки.

Тим часом він, ковзаючи лише ступнями неначе ніндзя, пересунувся до кинджалу, підняв, і вправно заки­нув собі за спину в рюкзака.

– Взагалі-то я рибалка, – сказав він, і додав: – Про­фесійний.

– Професійний? – здивувався я.

– Еге, – не знітився він. – Як захочеш їсти, станеш професійним. А на мені ще тато й меньша сестра, то дово­диться серйозно це робить.

Тут очі прибулиці зблиснули, це вона благально підве­ла їх до нас, певно так же само дивиться рибина, вловлена на крючка. Потроху й погляд хлопця почав до неї міняти­ся, ставав приблизно таким, як бувало хто дивиться в йо­го віці на екран комп'ютерної гри. Ще б пак, "попінс" у цієї "Мері" був незрівнянно кращий, аніж у прототипші.

– А це ж тобі для чого, рибалко? – вказала на обріза­на Василина, вона вже потроху оговтувалася, що навіть затулилася підстилкою.

Хлопець посміхнувся, але не винувато, як би годило­ся, а поблажливо:

– Ви навіть не уявляєте, що там, на Гідропарку ро­биться – а от коли вас кілька разів одлуплять, рибу забе­руть, то почнеш думати, як її ловить професійно.

– Зброя звідки?

– Татова. Тато виточив, коли ще в нього не забрали токарного станка, як знав. Якби ви хоч трохи уявляли, хто там по Гідропарку шнирить, ховається, то ви б там... не вишивали.

– А ти там... не вишивав? – Василинка вже опанува­ла себе. – Теж мені, святий та божий, а ти там янголом – охоронцем, еге?

– Можна й так сказать, просто мені було страшно цікаво, хто ви такі, так дивно фарби переводите, понтово, тобто малюєте, я навіть розказать нікому не міг, щоб хтось повірив.

– Так ти за нами од метро шпигував?

– Од общаги, – нарешті знітився хлопець, але нена­довго. – Бо там, у кущах, не тільки ті, що підглядають, там багато й з іншими розвагами, страшно сказать, що во­ни роблять з випадковими людьми...

Ми почали збирати одежу, він стояв і не відводив очей од красуні.

– Ну, і що далі? – запитав я.

– Та нічого.