За 150–200 кроків від ночівки річка. Вода значно впала, порівнююче з її станом увечорі. Поверхня затягнена кригою, товстою чи тонкою, при малім світлі зоряної ночі, пізнати не можна. Але ж віриться, що крига міцна і нас витримає.
— Но, мілиє! — ґрунтовно цвйохнув машталір батогом по конях.
Коні сіпнули, враз проломили лід, і пішли у воду. Вертатись уже нема як. "Ямщік" кричить, як на живіт. До нього прилучується ціла орава "ратазяєв" (роззяв) на березі. А наші сани вже давно пливуть, як човен. Нарешті, візник стрибає з передка на заднього коня. Ми зціплюємо зуби й заплющуємо очі…
За хвилину — вже ми на другім березі. Ані не вчули, що нам — не дуже, щоправда, пройшла вода в повстянки. Але сидимо на сухому. Коні мчать, як птахи. Небезпека — за нами. Година несамовитого бігу коней — і ми, нарешті, в Шехмані. Даю "ямщикові" двадцять копійок "на водку" і він, щасливий, ураз повертає коней додому: має надію ще раз переплисти річку.
Ну, ми втонути — не втонули. Але ж на цей раз рецидив мого плевриту був знову на ступень тяжчий.
— Ще, колего, разів зо два повторіть, то й матимете готовий туберкульозик! — сказав лікар-медик.
— Ні, — не згоджуюсь! — міркував я в ліжку, коли кольки не вимагали "йойкати". Московія — не про мене. Одно слово, як кажуть чехи: "Зажіль йсем сласті а страсті. Уж мам тего дость!"
***
Коли я звівся з ліжка, моя перша подорож була в повітове місто (70 кілометрів кіньми). В Земській управі зустріли мене радісно, але все враз перемінилось, коли я сказав, що прошу відпустки, як реконвалесцент.
— Та, що ви, голубчику! — захитав головою голова управи.— Навесні ж ми найбільше потребуємо ветеринарів. Та ж ви у нас маєте ліпше, ніж усі старі лікарі в губернії. Та ж ми вам годимо… Он ви затримались у Нижній Матрьонці, а ми ж — нічого!..
— Так по вашому я затримавсь у Матрьонці з доброї волі?..
Розмова стала колючою. Тоді я взяв зі стола голови лист паперу й одним реченням написав бажання увільнитись зі служби…
Ще раз змінилось відношення голови й членів управи. Та ж усі їх умовлювання, навіть уже й згода на відпустку, навіть обіцянка додаткової платні та всякі м'які слова, що ними мене тепер мастили, — не помогли. Бо ж таки міра мого терпіння виповнилась. День у день у дорозі, аж при –45°Р. (–50°Ф.), "пазьомки з Лєшім", тільки плюс 3° (30°Ф.) в хаті, радій службової їзди аж 90 кілометрів на конях, 160 "пасьолков" у моєму районі, при чому в жодному поселищі грамотного старости, у містечку з 6 000 обивателями — одна церковно-парафіяльна школа, до якої ходило 12 дітей, 93% заражених пранцями-сифилісом (у Кирсанівському повіті), міріади тарганів — чорних, рудих і гнідих — по селянських і по великопанських житлах. А до того: азіатська тиранія громадських урядників відносно мас, у селян — "снохачество" — напів узаконений насильницький конкубінат "старіка"-тестя з "маладайкой"-невісткою, неймовірний бруд і сморід, як фізичний, так і духовий. Не до витримання бачити на кожному кроці несамовиту жорстокість до звірят і до людей ("морда, разбітая в кровь" — біжне, щоденне явище!) в ХХ-му столітті таку ж, як була і за часів Брюховецького, коли він писав про москалів, що: "жестокостію своєю превосходят они всі поганиє народи".
Набрид нам і той оспіваний "прекрасний рускій язик", взірцем якого був діялог:
— Ета рєка шірока, как Ака.
— Как, как Ака?
— Так, как Ака.
(— Ця річка широка, мов Ока.
— Як, мов Ока?
— Так, мов Ока).
До красот того ж прекрасного язика стосувалась "мноґоетажная брань" — словоблудіє і сквернословіє, коли діалог двох "мужіков" або й полупанків перетворювався на "состязаніє", і лайку прив'язували до лайки, ніби викладали якусь сороміцьку мозаїку. Бо ж у них нема поняття про ганебне. Хто ж не знає, що є ганебність, той не знає і що є честь. А за тих часів я ще не міг жити між людьми без чести.
Обридала нам і всяка пошана, і все те низькопоклонство збоку того, на кого "пошуміш" (гукнеш). Обридли і їхні "растєгаї" та "стерлядки"… Коротко: почувались ми цілком так, як той бідний епіскоп Симеон, що, мов сир у маслі плавав у Суздальській єпархії, однак писав додому, в Україну:
— "Всю цю славу й честь порівнюю з екскрементами. Волію бути топтаним (своїми) людьми, волію бути за сміття в Києво-Печерській Лаврі".
А я буду для них мордуватись, як чорт у потоках? Для користі цих Васяток чи "Казлов" вилазити зі шкури, ризикуючи каліцтвом і смертю?
По своїй відмові я просидів іще стільки часу, скільки вимагала службова коректність, і подався просто до рідних Палестин — у Полтаву… Буде посада — добре, не буде — знайдемо якусь іншу працю. "Сухарі із водою, аби, серце, з тобою, на Вкраїні далекій!"…
***
Та ж тісно сплелась доля України з Московією. І тисячі разів у бігу свого життя мусів був я застановлятись над питанням нашої фатальної залежності від москалів. Тисячі разів у розмовах, а потім — і в пресі падав я думкою на те страшне питання і різні його похідні. А найчастіше: чому ми, такі етнічно відмінні, у своїй психіці маємо так багато співзвучних москвинам струн? Чому при всяких умовах, при найгостріших гаслах сепаратизму й при найвиразніших вигуках словесного патріотизму, для більшості наших людей, перманентно мучених кацапами, все було міродайним Богданове:
"Волім под царя Московського, православного"?
Чому в нас усе була ця воля творити підложжя для малоросійства на Сході й москвофільства на Заході? Чи ж таки ми — дійсно "брати", або, як дехто запевняє, ще й "рідні"?
І чому ж ми завжди — "менші брати", з чим ми легко погоджуємось? Відкіля походить і чим виживлюється ота наша неусвідомлена свідомість своєї меншевартості в порівнянні до москаля? Чому ми на кожнім кроці задовольняємось гіршим, недосконалим, "браком" і у всьому наслідуємо кацапа, мовляв за ним — "для хахла і такой Бог бряде"? Де джерело нашої уславленої "малоросійської шатості", "солом'яного вогню", не здібности до внутрішнього порозуміння? Зрештою, відкіль у "впертих хахлів" — нащадків незломних запорожців, що не боялись ні чорта, ні смерті, — отака несамовита боязнь життя, що все приводить до тієї трагічної "шатості"?
Ці питання мучили мене найдужче від тоді, коли я особисто пізнав москаля per se, мовляв у "чистому вигляді" на його рідних теренах, у його ріднім оточенню. Одначе всі мої шукання відповіді приводили тільки до загальників, до втертих фраз, мовляв, — такі вже ми є, така вже наша натура, так уже нас природа створила, винне татарське "іго" (ярмо).
А тим часом "сусідська" опінія, виявлена і в пресі і в окремих монографіях, паплюжила українську психіку, додавала нам усе нових щораз гірших епітетів. Наше вухо до того призвичаювалось, аж помалу, головне від "Української Хати" Микита Шаповала — у Східній Україні, та більш-менш від Федюшки (Євшана) в Україні Західній почало входити в моду самопаплюження. Все частіше нотувалися негативні риси української нації, не допускалось ані винятків. В останніх часах коли розперезалась еміграція, якій взагалі не було чого вже губити, а умовини життя викликали злість на всіх і на вся та призвичаювали дуже легко позичати очей у Сірка, ті друковані й словесні самобичування перевищували всякі флагелантські[31] та й ставали просто неслушними. Здається нам, що тут треба було б хіба дати пальму першенства "Краківським Вістям", де в однім періоді подібна лектура подавалась у кожному числі, часами й на різних місцях.
Але все те, в дійсності вже не мало ваги, бо що б там не балакали невідповідальні здебільше аноніми в безвідповідальній емігрантській пресі, хоча й немало це нам шкодило в опінії чужинців (мовляв — "вони самі так про себе говорять!") — уже перед ними було сказано аж забагато. Були далеко гірші оті грізні, вбивчі свідкування, сказані вже давніш у щиро-одвертій чи мало-прикровенній формі з підписом наших найвизначніших людей, вихвалених патріотів, узнаних письменників та возвеличуваних громадських діячів.
Не маю змоги взяти прецизні цитати, беру лише з пам'яті й можу помилитись у слові, але ж суть лишиться та сама.
Поперед усіх речник українського народу Тарас Шевченко. Геній і пророк, що як говорять дав українцям нову Євангелію, в посланії, зверненім до українців усіх діб минулих і прийдешніх, загалом називає їх усіх
…недолюдки,
Діти юродиві,
бажаючи в "дружнім посланії" тим землякам, що "на чужині шукали доброго добра"
Ох, якби то сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли.
Бо ж загалом, на думку Шевченкову, наші "славні Брути" —
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття.
Після того нема дива, що їм приписуються риси дикунської жорстокості
Гірше ляха свої діти
Її (Україну) розпинають,
Замість пива — праведную
Кров із ребер точать.
Ці люди — неситі злодії з діда-прадіда, радніші взяти з собою
Дідами крадене добро,
про що наш найбільший поет читає просто з очей своїх земляків:
На очах ваших неситих,
що їм
чиєю кров'ю
Ота (наша) земля напоєна…
Вам байдуже, аби добра
Була для городу.
І цю жадобу до захоплення матеріальних дібр підкреслює поет у земляків, що їх загалом зве —
Славних прадідів великих
Правнуки погані,
що, однак, уже не будуть ані гідними прадідами для поколінь прийдешніх, бо ж
на віки прокленетесь
Своїми синами,
як не тільки "недолюдки й діти юродиві", але ж як і пустомелі, що приносять додому
Великих слів велику силу,
Тай більше нічого,
при безмежній іґноранції:
все те знаю,
при не менш безмежній зарозумілості:
— І ми — не ми, і я — не я!
аж поет виходить із себе:
Чого ж ви чванитеся, — ви,
коли ж, згадуючи "тяжкі діла дідів наших", поет приходить до висновку ніби й ціла історія українського народу — "давняя година" — "срамотня", себто ганебна.
За Франком, що теж подібне писав, наприклад, що "не любить Русі" (України), іде українська Касандра — Леся Українка, що для нас особливо залюбки роздавала епітет — "раби" й "раби рабів".
Немалою постаттю в українськім життю був і Панько Куліш. Та ж, не маючи його ані одного рядка при руці, згадую тільки характеристику запорожців, що були цвітом нації, —
Через лінощі — нетяги,
Через хміль — бурлаки.
А про "козацький нарід" П. Куліш писав:
Народе без пуття, без чести і поваги,
Ти, що постав з безмежної одваги
Гірких п'яниць і розбишак великих…
Та ж може новіші, молодші обсерватори українського життя й співці українського народу та України "в цілості" мають для своїх земляків ліпші слова? "Але, кде пак!" сказав би чех.