Отямившись на холодному дощі, згадав, заради кого дерся, й покликав пошепки: "Киць-киць".
Худеньке кошеня з голосним муркотінням кинулося до ніг: звивалось, схлипувало й захлиналось радістю, відчувши людські руки. Ігор поклав за пазуху цю нервову грудочку життя, яку дивовижно наближала до людини здатність страждати, й вперше за свої останні нелегкі дні заплакав...
Незабаром Ігоря привели до міліції, бо квартира Во— робйової виявилась пограбованою, й сусіди показали, що саме він цілий день роздивлявся балкон. Відповідаючи на запитання слідчого, думав про картину, аж поки прохопився:
— А що висіло на стіні в кімнаті?
Зрозумівши, що виказав себе,— адже до того твердив, що ні в які квартири вночі не лазив,— опустив голову.
Слідчий замість переможно вигукнути: "Ага! Так нащо ж ти брехав?" — спокійно мовив:
— Картина. Хіба ти її не роздивився?
— Ні. Я був там хвилин зо п'ять і світла не вмикав. Тільки ліхтарик.
— Картина називається "Прокажений в пустелі". Уявляєш, спека, безплідне камінюччя, ані краплини води й нещасний, якого люди вигнали, щоб не розніс заразу. Самотність... Приреченість. Це жахливо, але й людей можна зрозуміти, вони ж таки мали, чого боятись, бо то була страшна хвороба, тепер такої, на щастя, вже и не чути.
Ігор похитав головою:
— Невже нічого кращого не могли придумати? Не хотів би я народитися серед тих людей.
— Твоя правда,— згодився слідчий.— Он Стівенсон, потрапивши в колонію прокажених, не побоявся навіть узяти цигарку з рук хворого й запалити. Щоб не образити того, кого вже й так жорстоко скривдила доля. А тепер скажи, будь ласка, що ти робив уночі в чужій квартирі?
Уважно вислухавши Ігоря, слідчий серйозно спитав:
— А де єдиний свідок? Кіт?
— Я віддав його дівчині, що живе на вулиці Спінози. У неї вже є двоє, але вона сказала, що мама дозволить і цього взяти, бо ж він біди натерпівся.
— Тоді веди.
Ігор боявся, що не знайде будинку, бо ж номера не запам'ятав, але впізнав білу кізочку з мідним дзвіночком, що паслася біля воріт. Коли дівчинка винесла смугасте кошеня, що вже встигло від'їстися, слідчий розреготався:
— Ну, алібі повне!
Згодом виявилось, що квартиру пограбував сам кербуд: то була афера з майном самотньої померлої, на яке не було спадкоємців.
Подумки вертаючись до минулого, Ігор не раз думав, куди б завела його тодішня ненависть до світу жорстоких і самовпевнених дорослих, коли б йому не повірив слідчий. Не раз згадував стриману усмішку в очах і добру руку, що ніби ненароком лягла на хлоп'ячу голову.
А до будиночка, де на моріжку паслась біленька коза з дзвіночком, часто приходив у гості. Водив Марійку і на танці, і в кіно: з нею й одружився згодом, коли захотілося життєвого затишку, безжально розшарпаного надто суворим батьком.
У власному гнізді він з надміром узяв те, чого не добрав у дитинстві, зазнав і тепла, і щастя — як же йому було не берегти його?
Але день на Подолі видався на диво приємний, чого там!
"ШАМРАЮ, ШАМРАЮ..."
Мар'яна стояла перед великим трюмо у спальні. Біля її ніг, підколюючи поділ крепдешинової сукні, на крихітному арабському пуфику прилаштувалась Алла. її зігнута постать чудернацьки відбивалась у дзеркалі; Алла часто озиралася на своє відображення, навмисне дратуючи себе.
Хоч як це дивно, а саме біля Мар'яниних ніг почувалась найпевніше. Крутила нею і так, і сяк, смикала за спідницю, сердилась, коли та скаржилась на втому. Важка опецькувата постать з допомогою Аллиних рук вищала й стрункішала на очах — за це Мар'яна ладна була стерпіти що завгодно.
Пролунав дзвоник — відкрив хтось із новеньких працівників— Геннадій чи Семен. Обоє переведені з того інституту, де раніш працювали з Хвостовою, обоє ввічливі та коректні, чимось дуже подібні один до одного.
Дослухаючись звуків — через поріг тягли щось важке, ставили в коридорі, розвертали, потім усе стихло,— Алла із зловтіхою зауважила, що давні працівники не дуже й квапляться допомагати начальниці влаштовувати своє гніздечко. Вона та Петь ко Гресь — ото й усіх.
Настрій був небезпечний: коли дати йому волю, заведе надто далеко, й нічим добрим для Алли це не кінчиться. Так уже сталося з Шамраєм. Але тоді вона не думала, що чинить, і думати не хотіла. Зараз — інакше. Та що глибше й тверезіше усвідомлювала Алла свою невідворотну залежність від цієї холодної самовпевненої жінки, то більше її проймало роздратування.
— Ох, Аллочко, люди ж зібрались, відпусти мене хоч на хвилинку.
Та Алла була невблаганна:
— Хочеш мати елегантну сукню — терпи.
За півгодини відпустила подругу з миром, залишившись біля машинки: "Закінчу — прийду сама".
Нечутно підступив Петро Гресь, зазирнув у вічі, всміхнувся:
— Ну?
Останнім часом він приділяв Аллі аж надто багато уваги. Можливо, варто було б його й заохотити, коли б за тим не вгадувався деміург в особі вельможної дами, її далекосяжні плани й проекти. Можливо...
— Ну?
— Що за спосіб спілкуватись? — звела брови Алла.
— Досить тобі, ходімо до гурту.
Він поклав їй на плече руку, потерся обличчям об волосся. Роздратування ніби притлумилося, та на душі було порожньо й тоскно. Низько нахилившись, Алла перекусила нитку. "Шамраю, Шамраю..." — раптом зринуло звідкілясь. Скинувши Петрову руку, попросила:
— Дай мені спокій, чуєш? Скажи, що кінчаю й буду хвилин за десять. Чуєш? Дай мені спокій взагалі.
Трохи ображено, знизавши плечима, Петро повільно рушив до дверей. На ньому був жіночий фартушок з оборочками, що навдивовиж пасував до скрадливих рухів, солідно-багатозначної манери говорити. "Кельнер,— подумала Алла.— Кельнером би йому бути, ось де його справжнє покликання".
Вона розпростала вже готове шитво й притулилась чолом до скла.
Внизу клали асфальт, осіннє повітря дрібно тремтіло від гарячих випарів, робітники обкладали каменем лунки навколо недавно посаджених дерев.
"Шамраю, Шамраю..." Засмаглий на семи вітрах, з потрісканими губами, так радісно зніяковіло переступав поріг господи, що її вона аж надто скоро звикла мати за свою... Хотів здаватись грубим і цинічним, а проте буз просто зболений і мріяв про ласку й тепло. Шрами від сітей на долонях, два пальці відморожені... Сказав, щоб забиралася геть, і навіть замок поміняв, а сам поклав до валізи плащик і туфлі. Імпортні, дорогі, не пожалів віддати... Любить?
Знов у дверях постав Петько Гресь — тепер навколо талії в нього був пов'язаний рушник.
— Ну, знаєш... Товариство ображене. Сказали, щоб ішла. Категорично!
— Іду вже.
Помічники сиділи на кухні — їх таки не прибуло, тому й стіл не накрили у вітальні,— вже пригостилися. Мар'яна, з примруженими очима, з цигаркою в зубах, майже гарна за хмарами диму, сиділа поряд з Геннадієм. Недбалим жестом вказала Аллі на місце навпроти:
— Петю, подбай про свою даму.
Сенечка, як усі його називали, з жіночою манірністю тримаючи виделку, вибирав горошини із салату "олів'є", який нашвидкуруч приготував Гресь.
"Що все ж таки являє собою цей ваш Хвильовий? — допитувався Геннадій.— Він обережно здмухнув попіл з Мар'яниного плеча, але невдало: на біле мереживо блузки лягла темна смужка, й хлопець занепокоєно пас її очима.
— Наш Хвильовий? Типовий технар з провінції, недавній робітник. Валерій узявся допомогти йому переповзти в столицю... Дисциплінований і беручкий, гріх заперечувать, та водночас у ньому є щось таке...— Мар'яна неви— зиачено ворухнула пальцями.— Коротко кажучи, здатний на несподіванки і — прикрі!
"Переповзти,— подумала Алла.— А чи давно повз сам Джиглюк? Ще й як! Не повз, а плазував перед главком".
— Не розумію все ж таки, чому з ним носяться,— сказав Гресь, і на його обличчі з'явився вираз скривдженої дитини.— Зрештою, ми всі працювали, віддавалися ділу, й довше та більше ніж Хвильовий.
— Цілих два роки одержували зарплату,— не витримала Алла, й Мар'яна, розслаблена та розманіжена у своїй новій квартирі, спромоглась, проте, кинути на неї гострий погляд. Гресь не завважив підтексту Аллиного уточнення.
— Авжеж, цілих два роки. Коли це він прийшов до нас, Мар'яно Гнатівно? Ага, десь на початку травня. Ну от. Тоді вже було розроблено нашу методику й сконструйовано піч. Звичайно, він її дещо вдосконалив...
— А методику розробив Левандовський, якого в темпі випхали на пенсію...
Погляд, який знов кинула на неї подруга, остаточно переконав Аллу, що кицька спить, а мишу бачить, проте не спинилась:
— ТІЇ,о ж до печі, то саме завдяки Хвильовому вдалося перейти до промислового виробництва базальтового волокна. Авжеж, дещо вдосконалив... ДещоІ
Геннадій і Сенечка обурено залементували, але Мар'яна їх вгамувала. Збиваючи попіл у блюдечко, не відриваючи від Алли очей, повільно проказала:
— Ти, люба, з Левандовським багато успіху зажила? Коли б не Джиглюк, вас би давно ліквідували як неперспективний науковий напрямок і в кращому разі порозпихали б по різних лабораторіях. У кращому разі... Хто— хто, а ти це маєш розуміти.
Той довгий погляд, яким Мар'яна супроводила ці слова, означав:
"Ти збожеволіла? Вгамуйся!" За тим Хвостова безтурботно всміхнулася:
— Одначе досить уже виробничих нарад! Виходить не дружня вечірка, а казна-що!
— Кінчаймо! — погодився Геннадій.— Ніхто й не сумнівається у заслугах Валерія Дмитровича, у ваших, Мар'яно Гнатівно, також. Обоє ви — істинні фундатори базальтового діла і, я сподіваюсь...— значуще підкреслив з виглядом людини, котра не сумнівається у 'вагомості своїх слів, і врешті серед настороженого мовчання завершив: — Я сподіваюсь, ні, ні, я певен цього, що незабаром наш Джиглюк очолить науково-дослідний інститут. Науково— дослідний інститут супертонких волокон — звучить? А всі присутні тут стануть завідуючими відділів. Тож побажаємо скорішого звершення цієї красивої мрії.
Дивлячись уперед затуманеним поглядом, Хвостова встала і, обнявши Аллу, прошепотіла:
— Ти теж, коли будеш розумною...
Хотіла щось іще до цього додати, але Гресь — він і тепер не збагнув такого достойного завершення виробничої наради,— з тим самим виразом скривдженої дитини перебив:
— Ні, ви поясніть мені чому? Чому не можна тут обміркувати виробничі проблеми? Гадаю, це навіть треба. От Хвильовий запатентував винахід, а нас у співавтори не включив.