Тут тиснення повітря було дуже мале, і будь‑яку нещільність одягу можна було зразу завважити. Крізь прозорий шолом я бачив докладно зосереджене обличчя Семена і трохи перелякані, широко відкриті очі Гаськи.
– Як віддихаєте? Вільно? – почувся з мікрофону голос Семена.
– Так! – відповіла Гаська.
Я теж підтвердив, що дихаю вільно. Мій трохи приспішений віддих спричинило хвилювання: чей же це не жарти, вийти назовні нашої "Сороки", у простір без дна, без твердого опертя під ногами!
Тепер Семен подав нам звої довгих линов, які ми прикріпили до своїх поясів. Другі кінці ми тримали в руках, щоб, вийшовши назовні, причепити їх до поверхні нашого космічного корабля.
– Готові? – спитав Семен. – Виходимо!
Він відкрив електрично щільні двері. Перед нами зачорнів нескінченний простір.
Семен зачепив біля одвірка кінець своєї линви, повернувся ще раз до нас і якось ніяково всміхнувся. Наче б ішов на певну смерть, як колись вояк УПА або дивізійник. Тоді зробив крок поза борт корабля.
Тепер стояв у дверях, тримаючись одвірка, а його ноги висіли в повітрі, хоч там ніякого повітря не було. Висіли в просторі.
– Ну? – сказав він. – Чого стоїте? За мною!
– Я боюся! – тихо промовила Гаська.
Відважна дівчина, признається до страху! Я волів мовчати. Все‑таки так далі не можна було. Я підійшов до Гаськи й узяв її під руку.
– Підемо разом! – сказав я лагідно, закриваючи якомога мій власний страх.
Ми підійшли до так званого порога, якого не було. Я штовхнув її легко до переду і сам переступив границю між "Сорокою" і космосом.
І… нічого не сталося. Гаська висіла в просторі якось скісно, я майже горизонтально, бо задовго тримав руками одвірок. Просто ноги пішли вгору самі.
Ми були зайняті тепер кожне собою. Пригадували собі інструкції Семена, як регулювати свої рухи. Найменший рух мав своє значення. Обернув я голову, а з нею оберталося ціле тіло. Штовхнув рукою додолу, і тіло перехилялося так, що ноги були тепер угорі. Я глипнув на друзів. Семен висів тепер поземно головою донизу, а Гаська моталася, щоб обернутися з дивної позиції у якусь приблизно нормальну. Ми не важили нічого, а ще перебували в просторі, який нас бентежив.
Довкола страшна порожнеча, тільки далекі зорі гляділи на нас, диваків, і Сонце байдуже світило і гріло нас збоку. Щастя, що наші космічні одяги регулювали температуру. А то від сторони тіні був безприкладний холод, а від сторони Сонця нечувана спека. З одного боку нижче ста ступенів Цельсія морозу, а з другого понад сто жари. Нарешті випадковим рухом моє тіло опинилося в доземному положенні. Я глянув униз – безодня! Серце забилося в мене! А якби так щось трапилося і я почав падати вниз! Розум казав, що падати тут неможливо, що падіння – це вияв гравітації, а тут її нема. Крім цього, мене ж линва тримає при "Сороці". Але серце, дурне серце, не то не вірило науці, не то сумнівалося. А якби так щось сталося з тією гравітацією, і я почав би падати, падати, летіти із скорістю тисяч кілометрів на секунду, хвилину, байдуже, годину – у так звану нескінченість! Тисячі років летів би, мільйони, і нікуди не долетів би! Помер би в цьому одягу, а тіло летіло б далі і далі. Зі страху я рушив рукою, і моє тіло перейшло в інше положення. Правда, мені здавалося завжди, що я вишу доземно, що голова вгорі, а ноги внизу. Зате обернулася "Сорока". І як би я не лежав, стояв, висів головою догори чи вниз, завжди під ногами була нескінченна безодня!
Врешті я навчився кермувати своїм тілом, вживаючи до цього легких рухів ногами й руками. Я побачив, що Семен і Гаська вже вивчили цю методу. Гаська навіть наблизилася до мене й усміхалася крізь шолом.
Семен запропонував, щоб ми за допомогою линви підсунулися до корабля і сіли на його борті. Це нам легко вдалося.
Ми сіли близько разом. Наша "Сорока" притягала нас легко, маючи свою власну гравітацію. Тож сиділося нам вигідно, тільки треба було вистерігатися сильніших рухів.
– Мені тут цілком добре! – сказав вдоволено Семен. – А як ви почуваєтеся?
Ми – так само. Навіть почали жартувати.
– Ти, Гасько, надаремне наїлася страху! – сказав я.
– Цікаво, – відповіла спокійно Гаська, звертаючись не до мене, а до Семена. – Цей тип не залишив своєї злоби на Землі! А сам ледве стояв на ногах, ледве міг слово промовити!
Це була відповідь на мої слова: "Тип" – це я!
Семен розглядався по космосі, але нічого цікавого тут не було. Згодом почав поясняти нам констеляції зір, говорив про мільйони і трильйони кілометрів віддалення до них, та що кожна з них – це сонце із своєю планетарною системою. Я не записую цих міркувань чи лекцій, бо трильйон кілометрів і так нічого мені не каже. Я розумію наші земні виміри. Два, п'ять, десять кілометрів, ще кількасот чи тисяча, бо розмірковую ці більші віддалі годинами їзди автом. Але мільйон? Пхе, не для мене!
Я волію мати щось тверде під ногами. Не звик висіти в просторі, і ніколи до цього не звикну. Цими міркуваннями я поділився з Семеном.
– До цього треба звикнути. Теж і до наукового розумування. Ось, наприклад, атом. Старі грецькі філософи відкрили його не математикою і досвідом, а уявою. Це теж метода. Думаючи логічно про будову матерії, додумалися до атома.
– Значить, учені своєю уявою близькі поетам і пророкам!
– Це певне, але новітні вчені уточнили поняття атома. Це не дрібна частина твердої матерії, а… як би тобі це сказати, щоб ти зрозумів! Це клубок енергії, яку досліджуємо тим, що він випромінює.
– Це як? Атом не тверда матерія? Електрони не тверда матерія?
Гаська пирснула сміхом:
– Панько нічого не навчився в школі. Та ж про це знають малі діти!
– Знають, але не розуміють! – відповів я.
Гаська розклала руки і через те мало що не злетіла з "Сороки".
– Треба вчитися, треба працювати! – сказала злобно.
Я глянув на неї, зміряв її від магнетичних черевиків до шолома і відповів:
– Дурень роботу любить, а робота дурня!
Знайшлася повчати мене! Сама ледве клигає в університеті, а мене збирається вчити!
Гаська з досадою відвернула від мене голову. І несподівано скрикнула:
– Глядіть, глядіть!
Я оглянувся. З глибини простору посувалося щось, освітлене до половини Сонцем. Друга половина потопала в темені. Це "щось" подобало на нерегулярну велетенську кулю темно‑сірої краски.
– Це небесне тіло, – сказав Семен. – Багато їх мандрує космосом, не знаємо звідки й куди.
Ми мовчки приглядалися, як небесне тіло пролітало повз нас. Це "повз" не треба брати дослівно з земних понять. Його віддалення могло виносити десятки тисяч кілометрів! Все ж ми помітили крізь електронну люнету нерівності його поверхні, велетенські гори і такі ж провалля, пусті, як здавалося, суворі, мертві.
Коли небесне тіло зникло, ми вернулися до нашої теми.
– Отже, Паньку, твоя тверда матерія насправді не існує! Атом – енергія, і з нього виходить випромінювання.
– Як це так з нього? З нічого? – спитав я.
– З нічого у твоєму розумінні!
– Гм! – з сумнівом промимрив я.
– Це речі, які не всякий зрозуміє. Ми звикли до зовнішнього світу, де існує матерія, яку можемо сприймати нашими змислами. А все ж і без так розумілої матерії щось існує, щось діється…
– Щось діється, як нема нічого?
– Хай тобі буде і так. Діється в тому "ніщо" і з тим "ніщо". Але це "ніщо" ми перед століттями назвали матерією.
Семен витягнув руку:
– Ось цей простір порожній?
– Порожній, – відповів я.
– Ні. У ньому повно частинок матерії, електронів, скупчень енергії, космічного випромінювання, космічної радіації. Я не хотів вам про це все казати. Але, наприклад, радіація в космосі є шкідлива для людського організму, коли її багато. Наша "Сорока" ізольована від неї. Досі ми не могли вийти назовні, бо грозила небезпека, що сильна космічна радіація може нам пошкодити на здоров'ї.
– За якийсь час, – докинув я, бо знав про це з газет.
– Так, але вона не всюди однакова. Вона просувається в просторах, як у нас на Землі пасма мряки. Є місця, де вона дуже слаба, і саме ми ввійшли нещодавно в таку смугу простору, де її снага невелика. Тому ми вийшли з нашого корабля.
Щось сипнуло по мені наче жменею піску. І сипало далі. Я завважив, що мої друзі також це відчули.
Семен встав:
– Вертаймося до "Сороки". Мабуть, ми попали у сферу мікрометеорів. Між ними може знайтися і більший, а це було б для нас небезпечно!
Ми спливали тепер до заду корабля, пересуваючись руками по линві до дверей. Невидний пісок сипався далі на нас.
За хвилину ми були вже під захистом нашого корабля, у переходовій кімнаті.
– Пождіть хвилину, – сказав Семен, – мушу викинути сміття та всякі покидьки.
Сміття ми збирали у мішок, і цікаво було, як Семен його позбудеться. Викинути його назовні не так просто. Мішок буде триматися нашого корабля, а згодом прилипне до нього на основі притягання маси корабля. © http://kompas.co.ua
Семен прив'язав до мішка маленьку ракету, запалив її і викинув мішок крізь двері. Він повис на хвилину у просторі, але скоро ракетка попхала його далі. І так на наших очах мішок із сміттям віддалювався від нас, освітлений Сонцем, аж зник.
Семен зачинив двері і впустив до прохідної кімнати повітря. Ми почали роздягатися. Прогулянка щасливо закінчилася.
Поки Гаська готовила перекуску, а Семен контролював напрям і скорість лету, мене не покидали питання, які насувалися з нашим перебуванням поза кораблем. Здавалося мені, що корабель стоїть на місці, заякорений у просторі незримими мотузами. Годі й подумати, що я разом з кораблем гнав у простір скорістю тисяч кілометрів на секунду. Також дивне було почуття втрати напряму. Ніхто не знав, де верх, а де низ, ці поняття тут не існували. Скрізь був низ і скрізь верх, усюди була права чи ліва сторона, кожний міг собі вибирати, як йому подобається. Усе тут відносне. А решту додумаю, засинаючи.
Проте цілком приємно було посидіти собі на нашій "Сороці". Можна було б навіть заграти в карти. Не змів би їх ніякий вітер, а корабель притягав би їх достатньо, щоб лежали спокійно на його поверхні!
12
Ми летіли далі в сторону Венери. Вона наблизилася до нас помітно, її величина сягала розміру Місяця, баченого з Землі.
Семен збільшив скорість нашої ракети‑корабля. Мабуть, і йому було вже скучно, монотонні дні без подій муляли душу, а можливо, що ще й інші чинники цих нескінченних просторів діяли на нашу психіку.
Бо подумати тільки: нескінченність! Це означає вічність простору.