На собі вона дещо залишила, але якщо не дуже пильно придивлятися, то можна було рожевих черевичків, як і капронів кольору її тіла, й не помітити.
"Вербують, – перелякано майнула, наче спалах блискавки, догадка. – Мене ж попереджали: ні з ким ніяких контактів. Але щоб завербувати дипломата за допомогою подушечки? Я б ніколи до цього не додумався. Тільки тепер я збагатився на певні знання. Усе! – сказав я сам собі. – Так кінчається моя дипломатична кар'єра, не встигши розпочатися". Я витріщив на неї очі й майже закричав, але дуже тихо:
– Ноу, мадам!
Я намагався накинути на неї її халатик.
– Ніякого масажу!
– О'кей, сер. Що в такому разі накажете? Які вас задовольняють прийоми?
Я знав кілька прийомів: самбо, карате і кон-фу, але сюди жоден з них не підходив. Я настільки розгубився, що не тільки за прийоми забув, але й жодного слова з жодної мови не міг згадати, а тому заговорив одразу чотирма: англійською, українською, німецькою і французькою:
– Ноу і век, мадам.
Українська мова в цьому ряду була найлаконічнішою, і мене за іншої, спокійнішої, ситуації, безперечно, охопило б почуття національної гордості, але тієї хвилини я думав значно масштабніше. Я всім єством відчув, що в цьому імперіалістично-капіталістичному світі, де все продається, навіть подушечки, і купується, у мені не лишилося жодних буржуазних пережитків.
– Я з цим уже давно покінчив, років сімдесят тому, – пояснив нарешті їй, але вона мене не зрозуміла і запевнила, що я непогано зберігся і вона мені дала б не більше сорока.
Певно, коли б їй накинути ще доларів з десять, вона б мій вік визначила б цифрою тридцять. Що їй мій вік – за долари можна його і збільшити, і зменшити.
Підійшовши до стільця, я намагався напнути їй на плечі халат.
– П'ять доларів, і гуд бай, – сказав я, стягуючи її з дивана, куди вона вже встигла примоститися. Потім покірно підвелась і попрямувала до ліжка, яке мені нагадувало стартову площадку аеродрому імені Кеннеді.
– Якщо сер вважає, що тут йому краще...
– Сер вважає... Візьми своїх п'ять доларів і котись подалі – дещо грубувато сказав я, – бо в тебе зі мною цей номер не вийде.
Вона повільно почала одягатися. Я помітив, що це їй зробити неважко, хоча вона вдавала щось протилежне. Я міг би їй допомогти, але мені здалося, що ця допомога була б недоречною при наявності в неї одного-єдиного халата, до того ж, здається, без жодного ґудзика.
Вона незадоволено надула свої пухкенькі губки, взяла купюру й, помітивши на ній цифру "5", правила своє:
– Ноу, сер. Робота вимагає десять доларів!
– Але ніякої роботи не було, і ти мені кинь ці імперіалістичні штучки. Тобі не вдасться мене завербувати. Хай чують ті, хто мене підслуховує. І ти їм так само передай, – розійшовся не на жарт. – І вона це помітила, але не відступала ні на крок.
– Десять доларів, сер. У нас така такса: сім мені, а три портьє. Адже йому не доведеш, що роботи не було, портьє подумає, що я ті долари поклала собі в кишеню...
Я глянув на неї.
– Твоєму портьє неважко пересвідчитись у протилежному – в тебе жодної кишені нема.
Мені здалося, що це мій найпереконливіший аргумент, але вона з ним не погодилася.
Я їй дав десять доларів, щоб вона пішла від мене.
– Сенк'ю, сер, – зробила вона кніксен, не одягаючись. – Вперше бачу такого клієнта, який платить тільки за живу рекламу. – Вона здивовано стенула плечима і, накинувши халатик на свої рожеві плечі, додала: – Обіймайте голубі подушки, сер, якщо вам більше подобається груповий секс, ніж індивідуальний.
– Век! Век! Век! – виштовхав її за двері, не забувши при цьому порадити підшукати для себе серйознішу роботу. Навряд чи вона мене тоді послухала.
Зачинивши двері і накинувши на них ще й додатковий ланцюжок, я упав на диван і витер з чола піт, що градом котився з мене. Тільки тепер збагнув суть гумору портьє і те, що в Америці означає слово "подушечка". Не знаю, чи це слово діє в усіх п'ятдесяти двох штатах Америки чи тільки в Нью-Йорку і, може, ще на околицях Нью-Джерсі.
Того вечора, власне, тієї ночі, я ще довго не міг заснути. Перед моїми очима весь час миготіла та рожева "подушечка". У неї й справді все було рожеве, пригадав у спокійнішій обстановці я, – рожеві губи, рожеві щічки, рожеві плечі, рожеві пухкенькі з ямочками на ліктях руки, не кажучи вже про інші частини тіла, до яких я, слово честі, навіть не доторкався.
Як уже мовилося раніше, у Нью-Йорку дуже полюбляють рожевий колір. Тут майже усе рожеве: рожеві подушечки, рожеві пудельки, рожеві сни, рожеві мрії, рожеві фламінго, рожеві банани, рожеві персики. Шкода, що реальність досить-таки чорна. І не лише в Гарлемі.
У мене в холодильнику стояла пляшка пива американської фірми "Міллер". Аби був знав, що подушечка – це... Словом, ви мене зрозуміли. В такому випадку я міг би портьє замовити й тараньку. Із задоволенням запив би пивом і не заплатив би й долара. Хай би після цього мене звинувачували в канібалізмі.
З того часу я "подушечки" більше не зустрічав. Зате із портьє бачився кожного третього дня. Він мене зустрічав так, ніби ми з ним виховувалися в одній ясельній групі. Я знав, що в світі існує чимало усмішок і посмішок: щирих, веселих, сердечних, милих, товариських, чарівних, привабливих, ніжних, красивих, симпатичних, душевних, кривих, лукавих, потворних, сардонічних, передсмертних, але посмішка портьє після візиту тієї "подушечки"...
Гадаю, її не можна назвати дружелюбною, хоча портьє аж вилазить із свого блейзера[7], рекламуючи мені саме таку посмішку. І це кожного третього вечора.
– Вам подушечку, сер? – і знову вигинався, наче китаєць з Чайна-тауна. Не знаю, що йому тоді сказало "рожеве порося", але в чомусь був переконаний, що вона його запевнила, що в мене долари не розходяться з ділом. Інакше б він не наполягав:
– Вам подушечку, сер? У нас широкий вибір. Окрім рожевих, є голубі, оранжеві, золоті, срібні й бронзові, сер. Є кольору чорного агату...
"Ну, сволота, – лаявся я в душі – ще й насміхається наді мною. Йому тих трьох доларів мало від мене". І я після чотирьох таких зустрічей твердо поклав собі: ще кілька вечорів, і тоді йому нізащо не минути подушечки на смертному ложі, мені – електричного стільця, а нашому представництву в Нью-Йорку – міжнародних ускладнень. Мої друзі знають, наскільки в мене загострене почуття несправедливості. Це відчуття можна прирівняти хіба що до ножа, і то дуже вигостреного.
На сьомий день я піймав себе на думці, що як тільки отримаю платню, обов'язково куплю кольт (тут його купити так само просто, як у нас гірчичник, коли він не в дефіциті), і хай тоді спробує поткнутися до мене з тією проклятою "подушечкою".
– Ніяких подушечок, – категорично заявляв я майже щовечора. – І матраців, між іншим, теж, – бо він уже починав натякати й на матраци.
– Сер, – заблагав я,– не мучте мене цією проклятою подушечкою. Ось вам моїх чесно зароблених п'ять доларів, і покінчимо з цим раз і назавжди.
– Ноу, сер, – глянувши на купюру вартістю у п'ять доларів, сказав він. – Подушечка будь-якого кольору коштує десять доларів, сер.
– Я вам плачу тільки за вашу посмішку, і якщо можете, ради всього святого на землі, більше не посміхайтеся до мене. Не посміхайтесь і вдайте, що ви мене вперше бачите. Вперше і востаннє, інакше... я даю вам відкупного.
Я не докінчив своєї фрази. Вона мала прозвучати в його вухах приблизно так: "Інакше я за себе не ручаюсь, сер. І якщо ви цього не зробите, то я вам допоможу, Ви завтра ж увійдете в число тих ньюйорківців, котрі не вмирають своєю смертю".
Але замість того з вуст злетіли, як це часто з усіма нами трапляється, зовсім не ті слова:
– У вас тут все на одну ціну: костюми, штани, куртки, кросівки, джинси, шуби, пальта... Все на одну ціну, незалежно від розміру фігури й голови, аби лише одного фасону й з одного матеріалу...
– Подушечки теж, – посміхнувся він.
– Я здогадуюсь, сер. Але я даю вам відкупного. Просто так... Без подушечки.
– Ноу, – відповів він і поклав на свій прилавок моїх п'ять доларів.
– Тоді дивись мені, – погрозив я.– Коли ще хоч раз мені посміхнешся і запропонуєш подушечку, то...
– О'кей, сер... То, може, матрац, сер?..
– Ноу, – тільки-но я встиг це слово вимовити, як несподівано до готелю зайшло двоє наших, і я замовк. Портьє подав мені ключа, по-змовницьки підморгнув і промовив:
– Гут найт, сер.
Його щастя, що мене незабаром охопила ностальгія і я не добув у Нью-Йорку до кінця відрядження. Інакше б він ніколи не прочитав би написаних мною рядків про нього.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 10
Якщо в Нью-Йорку так широко культивується "метод подушечки", то зрозуміло, що тут не забули й за одну з найдревніших професій, свідками якої, кажуть, був навіть сам бог Саваоф. Цього я стверджувати не берусь, а от щодо найдревнішої професії – ласкаво прошу, але застерігаю – не далі наступного розділу.
Цей розділ читач, поза сумнівом, може й не читати – багато не втратить. Скажу більше – про це заборонено писати навіть в США. Ми ж цей розділ друкуємо з єдиною метою, щоб ще раз переконатися: невже й справді заборонений плід – найсолодший, і невже людина у своїй психології за мільйони років так мало змінилася.
Розділ X. НАЙДРЕВНІША ПРОФЕСІЯ
Якось зайшла мова про повій, і в мене виникло бажання побачити на власні очі натуральних проституток. Бо де й коли я зможу побачити цих представників найдревнішої професії. Якщо нині людству п'ять мільйонів років, то їм, гадаю, набагато більше, їхнє ремесло ж було праматір'ю усіх без винятку сучасних ремесел. За винятком, звичайно, дипломатії, яка не має з їхнім заняттям нічого спільного.
У кожному разі, Єві теж потрібно було з чогось починати, і вона тоді вперше надкусила те золоте яблуко у райському саду. Припускаю, що то був звичайний апельсин, якого стеріг отой бородатий бог. Він уже перебував у тому поважному віці, коли онуки зовсім перестають шанувати й відверто заявляють (інколи прямо в очі): коли вже тебе чорт забере?!
Певен, щось подібне сказали й Адам з Євою, коли бог почав дрімати...
Якщо ти природно спиш і не прикидаєшся, то на об'єкті твоєї охорони можна поправляти все, що неправильно лежить, і витягти з води навіть вудочки, і спокійно їх змотувати.