Хоча було мені не до сміху. Єдине, що тут по-справжньому могло розсмішити: досі ніхто з дівочої половини класу не знав, що Едуард Прокопович одружений. Всі були впевнені, що він ще парубкує. Яка рожева наївність!
Мабуть, ми справді сміялися занадто голосно, бо незахищений кандидат педагогічних наук змушена була виглянути й похитати головою, мовляв, "яка невихованість!".
"Ну, що вдієш? Чим тут можна допомогти йому? — зітхнула я, спускаючись сходами на перший поверх й уявляючи, якою буде після цього сміху розмова Едуарда Прокоповича з майбутнім ученим педагогом. — Якщо вже людині починає не щастити, то не щастить в усьому. Навіть із номером квартири".
VI. Вадик Вірич
1
Останні кілька днів Жорка Глудов поводився просто нестерпно. То вигукував на уроках, коментуючи відповідь однокласників, то раптом починав сперечатися з учителем, то підводився і мовчки, не спитавши дозволу й нікому нічого не пояснюючи, виходив з класу. Вчителі по черзі скаржилися директорові та класному керівникові. Ганна Степанівна тричі говорила з Жоркою, але ці делікатні розмови тільки роздмухували Жорчину самовпевненість, його віру в безкарність і в те, що, зрештою, він примусить клас захоплюватися своїм "геройством".
Не знаю, як кому, але мені здавалося, що то він у такий спосіб мстив усім нам за поразку від Женьки Гайдученко і за те, що ми одразу визнали її, об'єдналися навколо неї. Напевне, Жорка вважав, що помста його — жахлива. І що врешті-решт він доведе, хто в класі справжній заводій і лідер.
Мабуть, підбадьорювало його й те, що Женька в ці дні поводилася напрочуд сумирно. Ні на які вибрики Глудова не реагувала, або майже не реагувала. І взагалі, вдавала, що вибрики цього "дрібного провокатора" , як назвав його Льонька, її не обходять. А можливо, Глудов вирішив, що скандал, який дещо запізніло учинила мати Нелі Ковальчик, її скарги на те, що Гайдученко хоче "вижити" її доньку, відмінницю й активістку, з класу, остаточно втихомирили Женьку?
Хтозна, скільки це тривало б, якби не сьогоднішній урок зоології. Валентина Семенівна викликала Жорку відповідати урок, а виявивши, що той не вивчив його, поставила двійку. Всі знали, що Глудов завжди болюче сприймав не те що двійку, а навіть трійку чи будь-яке зауваження, чомусь вважаючи, що вчителі повинні ставитися до нього поблажливіше, ніж до інших. Але сьогодні він просто перевершив самого себе.
— А по-моєму я відповідав цілком пристойно, — нахабно всміхнувся Жорка, забираючи зі стола свій щоденник, перш ніж Валентина Семенівна встигла вивести в ньому двійку. — Якщо ви маєте щось проти мене особисто — тоді так і скажіть. Томущо ваше ставлення до мене...
— Про що ти, Жорко? — вражено глянула на нього зоологічка. — До чого тут моє ставлення? Воно в мене "особливе" до всіх, хто лінується вчити зоологію. Уроку ти не знав і маєш те, що заслужив. Давай щоденник.
— А в мене склалося враження, що ви самі не знаєте зоології. Або знаєте її на рівні шкільної трійочниці. І взагалі, дивно, як вам вдалося потрапити до такої школи. Вам треба було їхати в село. За направленням. Ось там би ви вважалися великим знавцем.
Клас вражено слухав і мовчав. Досі ще ніхто не дозволяв собі так говорити з учителькою. А головне, всі розуміли: Глудов несправедливий щодо Валентини Семенівни. Предмет свій вона знає, на уроках завжди намагається розповісти щось цікаве про сучасну зоологію і про зоологів, не побоюючись вийти за шкільну програму. Тому й слухати її дуже цікаво.
— Що з вами, Глудов? — зблідла Валентина Семенівна. — Як ви можете казати таке? До речі, я дістала направлення саме в цю школу. Невже те, що я виставила вам незадовільну оцінку, дає вам право?..
— Дозвольте, Валентино Семенівно? — раптом підвелася зі свого місця Женька. — Слухай мене, Глудов. Двійку ти заслужив справедливо. І на уроці української літератури тобі теж треба було поставити двійку, просто вчителька зліберальничала. А поводитися так у класі... Щодня, майже на кожному уроці... Ось так, по-хамськи... Ми тобі не дозволимо.
— Правильно, — підтримав я.
— А ти замовкни, — огризнувся Глудов. — Можете ставити свою двійку, якщо вже вам так не терпиться, — здалеку кинув щоденник на стіл учительки. — А ви сидіть мовчки. І не втручайтеся. Пле-бе-ї...
— Ну що ж, в такому разі я вважаю, що ця людина не має права залишатися зараз у класі, — несподівано спокійно мовила Женька, обводячи всіх нас очікуючим поглядом. І я відчув: ой, як їй хочеться зараз, щоб ми підтримали її! Як це важливо. І не тільки для неї та для вчительки, але й для нас самих. — Ставлю на голосування: хто за те, щоб Глудов негайно вибачився перед Валентиною Семенівною і залишив клас, підніміть руки.
Руки підняли дружно. В класі запанувало мовчання. Кожен поглядав, як повелися товариші.
— Я теж вважаю, що ти не правий, Глудов, — це сказала Майка Токарчук! Майка, яка досі ні в чому не суперечила Глудову і ніколи не наважувалася осуджувати його вчинки. — Томуятежзате, щобти вибачився перед Валентиною Семенівною. — Наполягати на тому, щоб він залишив клас, Майка не наважилася.
— І ти з ними? — підхопився Глудов, який уже встиг сісти на своє місце.
— Ну ти, патрицій! — скипіла Майка. — Я все розумію: модні диски, балачки про нашу винятковість... Але ти почав поводитися по— хамському. Виховані люди так не поводяться.
— Так, це справжнісіньке хамство, — підтримала її Женька. — І якщо зараз ми відступимо перед такими, як Глудов — ми собі цього не пробачимо.
— А воно вже давно стало вашою сутністю, — зневажливо кинула Неля Ковальчик. — І не тільки вашою. Але я вважаю, що в даному випадку Глудов має рацію: хіба це вчителі? Хіба це школа? Мені просто соромно, що доводиться переступати її поріг.
— Ти можеш залишити клас разом із Глудовим, — відповіла Наталка Міхова. — І школу теж.
— О, виявляється в цьому класі є староста! — вигукнув Валько Бо— чарук. — Приємно чути її голос.
— Яку давно треба переобрати, — зауважила Віка Ткаченко, за мовчазність свою прозвана Мовчазною Принцесою. — Занадто вже вона... ніяка.
— Амебно-ніяка, — докинула Женька.
— Щоб обрали тебе, — в'їдливо посміхнулася Нелька.
— Це вирішить загін. Але можу запропонувати і свою кандидатуру. Тепер так роблять у багатьох колективах, і нічого страшного. Ідеальною старостою я, можливо, й не стану, одначе й поводитись як ти, протиставляти себе класові, теж не буду. Хто ще хоче висловитися?
— Висловимося, не хвилюйся, — погрожуюче пробурчав Жорка.
— Отже, ніхто. Клас прийняв рішення. Глудов, ми не хочемо, щоб ти залишався з нами на уроці. Але перш ніж вийти — вибачся перед учителькою.
— Я вже навіть не потребую його вибачення, — стомлено проказала Валентина Семенівна, напевне, тільки тому, що не бажала ускладнювати ситуацію. — Глудов, залишіть клас. Цього вимагають всі ваші товариші. Не примушуйте мене звертатися до директора. І викликати вас на педраду.
Жорка повільно склав свої підручники, взяв дипломат і, пробурчавши: "Нічого, ви ще запам'ятаєте мене", вийшов.
— Шкода, — зітхнула Валентина Семенівна. — Така цікава тема. Якби Глудов не зірвав урок.
І знову, як колись із Іриною Федорівною, я не погодився з тим, що його зірвано.
— Навпаки, — сказав я. — Урок відбувся. Інша річ — що він не має ніякого відношення до зоології.
— І до зоології теж, — багатозначно зауважила Зойка. — Може більше, ніж до будь-якої іншої дисципліни.
2
— Мені здається, що треба нарешті поговорити з батьком Жорки, — рішуче мовила Женька, підходячи після уроку до Валентини Семенівни.
— Треба, Женічко. Але ж до школи він все одно не прийде. Та й взагалі.
— Тоді давайте поговоримо з ним по телефону.
— Ну що ви, що ви! Я ж не класний керівник. І потім, знаєте, у нього така посада...
— А ми не з посадою, ми з ним поговоримо. Я вам у цьому допоможу. Ви знаєте номер його службового телефону?
— Так, але... Ні-ні, що це ви надумали, Женько?! — До всіх людей — аж до пелюшкового віку включно — Валентина Семенівна зверталася лише на "ви". — Чуєте, я забороняю вам вдаватися до цього.
— Я підтверджу це: ви забороняли, — лагідно всміхнулася Женька. — Я розумію: батько Жорки займає таку посаду, що й вам, і класному керівникові просто незручно турбувати його з приводу якихось там "дрібниць", як наприклад, хамство сина.
— І це теж враховуємо, це теж... — Ми вже кілька разів запрошували Ростислава Калениковича сюди, і, знаєте, не з'являється. Все ніколи. А мати вважає, що її син — талановитий хлопчик, а в класі його просто недооцінюють.
— Нічого, якщо він почує голос громадськості — одразу знайде час. Вадику, Зойко! — гукнула нас. — Пішли в учительську.
— І все ж таки, я не можу схвалити цього, — розгублено підняла окуляри на лоба вчителька. — Та й хто ви, зрештою, такі, щоб телефонувати?..
— Ви самі не раз говорили на уроках, що громадська думка — велика сила, і що колектив повинен впливати на виховання кожного з нас. Вважайте, що нарешті ми пройнялися цими думками і, як представники колективу, бажаємо поговорити з Ростиславом Калениковичем. Яким би високим начальником він не був. — Гайдученко проказала це вже біля вчительської, відчинивши двері і ввічливо пропускаючи вчительку першою.
Як на те, апарат був зайнятий. Молоденька вчителька з перших класів захоплено переповідала подрузі, якого "ангельського" пуделя придбала її сусідка по комунальній квартирі: руденького, з чорним носиком (ніби носики бувають ще й блакитними) і білими плямами на хвостику.
— Пробачте, — тихеньким голосом, ввічливо, перебила її Женька, коли вчителька вдруге почала описувати плямки на хвостикові. — Я мушу здивувати вас: пуделів такої "рідкісної, ангельської" масті щодня продають на Староконному ринкові. По три карбованці за хвостик. Завтра можу принести вам п'ятеро. Дозвольте нам скористатися службовим телефоном. У нас із Валентиною Семенівною офіційна розмова з високим начальством.
Вчителька подивилася на неї, наче на інопланетянку, проте Валентина Семенівна, яка за інших обставин терпляче промовчала б усю перерву, чекаючи, доки її колега наговориться з подругою, раптом теж пройнялася своїми власними "думками з приводу виховної сили колективу":
— Справді, колего. Ми в дуже невідкладній справі.
І пішла в рішучий наступ на телефонний апарат, навіть не зауваживши Гайдученко, що по відношенню до вчительки вона повелася дещо нетактовно.
— Номер, — попросила Женька, вибачившись перед щасливою володаркою руденького пуделя і приймаючи від неї трубку.
Поки Валентина Семенівна гортала записничок, ми з Зойкою розгублено поглядали то на неї, то на Гайдученко, то на трьох інших учительок, що позавмирали на своїх стільцях, ніби в німій сцені з "Ревізора".