— У мене метр дев'яносто. На двох вистачить.
Лікар стомлено глянув на мене потьмареними очима й здається, нічого не втямив.
— Шкіру... — торкнувся я пальцями шкіри на своїй долоні. Нібито хотів порозумітися з іноземцем.
— Як ваші руки?— зиркнув він на забинтовані долоні.
— Дурниці, трохи щемить. Я не це мав на увазі. Ми дамо шкіру. Скільки потрібно.
— У нього рідні є?
Я стенув плечима. Яке це має значення? Хіба шкіра потрібна від рідних? Щось я такого не чув. Цей лікар, напевне, божевільний. У всіх є рідні. Навіщо запитувати про це зараз, коли дорога кожна мить? Якого дідька він взагалі походжає тут, а не стоїть біля хворого?
— То є, питаю?— нагадав про себе медик.
— Як із шкірою?— грубо увірвав я, бо мене вже дратував його спокій і теревені.
— Хвилин десять тому він ще говорив. Запитав, що з трактором, — спохмурнів лікар, мабуть, почуваючись ображеним. Він хотів звести мову на щось інше.
— Вибухнув. Елементарно так, на тріски... — із злістю проказав я, поглядаючи на хлопців, що вже зацікавилися розмовою і підступали трохи ближче. — Списана таратайка. Не варто й говорити про неї, — додав я. — Шкіра...
— Та що ви, мов папуга: "Шкіра, шкіра!.." —визвірився на мене лікар. — Я здер би свою, якби це мало сенс. І, ради бога, дайте мені спокій!
Мене вдарило цими словами, мов струмом. З презирством глянув на цього шмаркача й відвернувся. Лікар був низенький і проти мене виглядав ображеним хлопчиськом. Як на лікаря, він видавався мені занадто безпомічним і, я б сказав, жалюгідним. В критичні хвилини такі слинявці завжди виявлялися боягузами або ж елементарними нездарами. А втім, все це могло бути й несправедливим щодо цього чоловіка. Не виключено, що він поставав таким у моїм сприйнятті тому, що я нервував.
Кобзач з Балюковим прослизнули в палату і схилилися над Федором, сподіваючись почути хоч би легенький стогін. Ми ж з лікарем стояли один проти одного, немов півні.
— Він увесь обгорів, — мовив лікар. — Увесь! У вас що, нема очей, і ви не бачите цього?!
— Тому я й кажу!..
— Казати ми всі уміємо. І в цьому наша біда.
Він зміряв мене поглядом, сповненим невимовного співчуття, й пішов геть. Усім виглядом своїм він підкреслював, що не бажає більше витрачати час на марні розмови.
"Утікаєш, — думав я із злістю. — Це найлегше: сказати, що йому вже нічим не допоможеш, і втекти. А ти спробуй!.."
Проте я переборов себе. Подався слідом за лікарем з таким почуттям, ніби той ось-ось має змінити гнів на ласку. — І тоді щезне ця проклята безнадійність, і ми почнемо рятувати Лачука по-справжньому, як воно й має бути.
— Він живий, — долинуло до мене мовлене Яном Кобзачем.
Ці слова примусили мене здригнутися. Виходить, моя правда. Але лікар цього вже не чув. Неприродно низько схилив голову і, навіть не глянувши на мене, зайшов до якоїсь кімнатки.
Тоді я кинувся назад до палати Федора. Кинувся так, мовби збагнув, що допомогти йому можу лише я. Але не встиг. Звідти вийшла сивоголова жінка і, ні до кого не звертаючись, мовила своє лікарське: "На жаль..."
23
Відтепер поспішати кудись видавалося безглуздим.
Ми взяли в машину Ярослава Ващука, довгов'язого хлопчину, на тракторі якого Федір пішов у вогонь, та й поволі рушили до траси. Машина з керівництвом радгоспу ще трохи постояла біля воріт, неначе у хвилині мовчання, і теж вирушила слідом за нами.
За моєї пам'яті ще ніхто з близьких мені людей не вмирав. То, може, тому я сприймаю загибель Федора так боляче. Моя доля була на тій самій грані, що і його. Але мені нічого. На жаль чи на радість, але нічого. Якщо, звичайно, не зважати на кілька невеличких опіків на руках і ногах Може, тому жевріє у мене почуття провини.
Тепер я знаю, що все склалося б не так, якби поривом вітру не кинуло в обличчя Федору сніп полум'я і не засліпило його. Тому трактор і пішов через вогонь. Лікар тут мав слушність: біль в очах, мабуть, паралізував його на якийсь час. І навіть якби він лишився живим, то був би сліпим. Мій батько завжди боявся каліцтва більше, ніж смерті. То він, не боячись взяти гріх на душу, сказав би, що Лачукові ще й пощастило. Така, виходить, жорстокість життєвої правди.
Більшість філософських сентенцій, породжених століттями, зводиться до сприйняття і витлумачення смерті. Може, це тому, що ми страждаємо від втрати близьких нам людей. І передчуття власної смерті неспроможне викликати більших мук, ніж скорбота.
"Збережіть хоч би пам'ять про нас, іми нічого не втратимо, пішовши з життя", — пригадав я давно почуті від когось слова, мабуть, цитату. Якщо у цьому є хоч краплина істини, то усі ми ще багато можемо зробити для Федора...
— Чому ти мовчиш?! — визвірився раптом Ян Кобзач на Ващука. — Де ти був, коли він горів?
— Облиш хлопця, — заступився я. — Він ні в чому не винен. І не час зараз про це.
— То нехай не мовчить! — затявся Ян.
— Стримуйся, — мовив Іван, ні на кого не дивлячись. — У такі роки люди вже воювали і бачили тисячі смертей ще жахливіших, ніж ця. І безглуздіших. Все-таки він — за народне добро... Аце теж багато важить.
Він правий. Мені не раз спадала думка з тих, якими не поділишся з ближніми, аби не виглядати ідіотом. Смерть на висоті двох кілометрів над землею нічим не краща, ба й ще менш почесна, ніж, припустімо, на двох тисячах. Та коли гине пілот літака, — а скільки їх гине по всьому світі мало не щодня, — це сприймається усіма нами, сторонніми людьми, як сумна звістка, не більше. Але варто цьому пілотові пересісти на космічний апарат, як його доля миттю стає причиною хвилювань мільйонів людей, а його смерть — трагедією цілої планети. Тут уся справа у нашому сприйнятті людської смерті. А воно завжди визначається вагомістю тієї справи, яку чоловік робив за життя.
— Він висадив мене з трактора, коли побачив, що горить, — наважився Ващук. — Я хотів лишитися з ним...
— Ну так, ти хотів, але в той же час слухняно зійшов. Ти, звичайно ж, не міг не послухатися, якщо він тобі наказав! — іронізує Кобзач. — Мені аж погладити тебе хочеться.
— Облиш, Яне! — втрутився я. — Я свого теж висадив. Ще добре, що побігли не в Ройлянку, а відразу в Прилиманське. Відстані однакові, але зметикували, що там є пожежники. За інших обставин це могло бути вирішальним. Правда, вогонь за смугу не перейшов, та...
— Ідіть ви під три чорти зі своїми премудрощами!— відмахнувся той. — Треба рятувати людину, а не колоски!
Виїхали за пагорб.
Вогняний потік нісся долиною і щезав за вигоном.
Я несамохіть здригнувся і пильніше вдивився у той потік. У долині палахкотіла світлом ліхтарів наша Ройлянка.
24
Я між маренням і дійсністю. Вижовклий пагорб над Трояновим валом видається мені сторожовою вежею. З його плескатої маківки сторожко вдивляюся у степову далечінь, немовби виглядаю когось із далеких доріг. Навіть квадрат соняхів на полі видається мені заціплою когортою вояків, що дісталися нарешті кордонів неосяжної імперії і знову застигли у німотнім ваганні перед незбагненністю чергового Рубікону.
Відразу за валом — виоране поле. Вітер зриває з нього хмаринки куряви і несе на мене. Десь під пагорбом слабне, однак видирається на маківку, аби зсипати пил на мої ноги.
То він жменями носить на пагорб родючий ґрунт, щоб наступної весни вип'ялася на нім бодай якась билинка.
На тім краю поля ще нидіє жовта латка з якоюсь фіолетовою плямою...
Сьогодні врятований нами клин викосили. А вночі заорють. І все, що сталося там позаминулої ночі, люди сприйматимуть як химерний витвір розбурханої фантазії.
Ми два місяці жили з Федором в одній кімнаті. Поруч були наші ліжка і навіть місця за обіднім столом. А справжнє знайомство відбулося після його смерті.
Почалося воно тоді, як приїхала кореспондентка обласної газети. Вже під час першої розмови з нею я вжахнувся того, що мало знаю про Лачука, ба й про всіх інших з бригади. Журналістка відчула це і зрозуміла мою ніяковість, бо відразу ж дала мені спокій, а тільки попросила, щоб оглянув його валізку, може, знайдеться фотографія для нарису.
— Фотографуватися він не любив, — спробував був відмовити її від цього наміру. Мені страшенно не хотілося зазирати до його валізки, та ще й разом з нею. Мені здавалося, що в цьому є щось негідне.
— Хто з нас любить це?— зітхнула вона. — Життя примушує позувати — так що, може, нам пощастить.
Переді мною була літня, досить огрядна жінка, яка швидше скидалася на няню з дитячого садка, ніж на газетярку, і вигляд її чомусь настроював проти неї. Мені не вірилося, що вона може описати все так, як було насправді, і без зайвого сюсюкання. Про себе я теж майже нічого не розповідав, хоч вона й не дуже наполягала, бо вже передбачливо вивідала все у хлопців. Мабуть, бригадиром я вважаюся номінально, бо й уявлення не маю, що то за люди працюють зі мною. Хто вони? Які їх уподобання? Що їх примусило залишити свої домівки іприїхати сюди, упалючий степ? Хіба, може, я й не повинен знати всього цього? Чому я повинен лізти в душу кожному з них? Яким чином маю дізнаватися? Не примушувати ж кожного з них писати автобіографію та ще сповідатися мені усно! Отак знервовано розмірковуючи над проблемою, що несподівано постала переді мною, обережно викладав на ліжко речі Федора і відчував, що руки мої ледь-ледь тремтять. Від хвилювання, від пильного погляду цієї жінки, яка боїться пропустити найменший мій рух і чатує наді мною, мов шуліка.
— Фотографії у нього нема, — вперто проказую ще раз, валізка майже спустіла. — Я знав би про неї.
— Не думаю, — коротко відказала вона. — Дуже прошу, подивіться ще. Хлопці мають звичку запихати свої особисті напери на саме дно. Так надійніше. Не кожен цікавий добудеться до них.
Я виконав її прохання, але фотокартки й справді не було. Десь у душі я навіть втішився, що вийшло на моє, хоч відразу ж відчув, що втіха невчасна. Та все ж огляд був не недаремним. Ми знайшли лист, який несподівано відкрив для нас зовсім іншу людину, мало схожу на того Лачука, якого ми знали. То був лист-подяка від дирекції дитячого будинку з якогось села з-під Одеси. Судячи з листа, Федір виховувався в дитячому будинку. А потім понад два роки переказував гроші на хлопчину, в якого загинули батьки, і за це дирекція дитбудинку висловлювала йому свою вдячність. Звати хлопчину — Костик Смо— ляненко.