Канни і виноград

Олег Чорногуз

Сторінка 15 з 21

На це не здатний жодний чоловік світу. Бо в світі більше таких нема. А ви кажете – монета.

Сержант Квочка схопився за вуса.

– Так, так, сержанте. А на кінчику ваших невідполірованих вусів Сядристий зумів би прилаштувати десятки, якщо не сотні, мікроантен з радіопередавачами. Отака це людина. – Майор дістав із шухляди столу мікрошило й натиснув на якусь невидиму кнопочку. Лейтенант відчув, що йому треба стати хоч на якійсь відстані від мікромагнітофона, щоб не впасти в екзальтацію чи стрес.

Раптом монета ожила. З мікроплівки озвався хрипкуватий голос, який уривчасто й надсадно кричав:

"Ab ovo ad poma! Ad astra! Homo sum: humani nihil a me alienum puto... O tempora, o mores. La is sez faire, la isser passer... Sum persona grata... Quae scripsi – scripsi... Quousgue tandem. Purvenono, abutere patientia nostra.. Sapienti sat... Sine ira et studio. Habcas Corpus, Allaiz vous ong. Fous moi la paix espece de con..."

Коли голос замовк, майор вигукнув:

– Чорт забирай! Тут тисяча дванадцять крилатих слів і афоризмів. Що ви на це скажете, товариші?

– Я не знаю цієї мови, – чесно признався лейтенант Фостиков.

– Мови потрібно вивчати й поважати, – дорікнув йому майор Ситорчук. – Навіть мертві. Чим більше мов людина знає, тим вона багатша. Це раз. По-друге, у нашому лексиконі слів "не знаю" не повинно бути. Сучасний слідчий повинен знати ВСЕ. Чи не так, сержанте?

– Достеменно так!

– Що ви скажете про запис?

– Вигуки п'яного, якого кудись ведуть, а він опирається.

– Правильно. Саме вигуки людини, яка опирається. Що й потрібно мені було довести. Але які вигуки! Що не вигук, то афоризм, що не гук, то крилата фраза. А всі ці безсмертні афоризми і фрази складають ланки одного ланцюга. Я перекладу їх вам, а ви спробуйте все це скласти докупи. Ось послухайте ще раз! – Ситорчук почав перекладати: – "Від яєць до яблук! До зірок! Я людина, і ніщо людське не чуже для мене! О часи, о звичаї! Хай діється, як діється! Я бажана людина! Кому від цього користь? Що я написав, те написав. Доки будеш, Парфеноно, зловживати нашим терпінням? Розумному досить! Без гніву й упередженості!" – це звичайнісінька латинь. Дві останні фрази сказані по-французьки. То лайка. Враховуючи вашу цнотливість, лейтенанте, я не наважуюсь їх перекладати. А втім, – майор, як завжди, правильно і глибоко затягнувся й випустив через ліву ніздрю дим. – Я вам їх перекладу. Перше речення означає: "Облиш мене в спокої, йолопе!" Друге: "Забирайся геть!"

Хто з наших знайомих може лаятися по-французьки?

– Професор Шлапаківський, товаришу майор, – козирнув хвацько сержант.

– Безсумнівно. Саме це… – майор не договорив: на столі задзеленчав телефон. Ситорчук схопив трубку. З мембрани чулося:

– Іноземець сидить за тим же столиком, що й уранці, – повідомив голос, і трубка дзенькнула. Майор Ситорчук зрозумів усе...


Майор Ситорчук знову аналізує

– Вибачте, але цього разу я вирішив зробити вам сюрприз, – промовив лейтенант, щільно зачиняючи двері кабінету.

Фостиков торжествував і в душі вже святкував перемогу. Нічого гріха таїти – лейтенантові дуже хотілося загнати майора на слизьке й побачити, як почуватиметься шеф, коли раптом відчує себе безсилим перед нерозгаданою загадкою.

Незважаючи на свою природжену скромність і сором'язливість, Фостиков у ці хвилини нагадував майорові Наполеона Бонапарта перед початком битви під Ватерлоо, бо вів себе дещо зухвало. Майор поблажливо усміхався і спокійно заряджав люльку тютюном, готуючись до двобою.

– Ви забуваєте, лейтенанте. – Ситорчук удавав із себе зовні байдужого, хоча в душі переживав подвійну радість і від ефекту, яким він зараз несподівано здивує лейтенанта, і від того, яким буде розчарованим обличчя його підлеглого, коли той переконається, що "чайнворд Фостикова" розв'язується легко й просто. – Ви забули, лейтенанте, що півгодини тому, познайомивши вас із формулою, я сказав вам: "У цьому рівнянні бракує тільки одного – ікса". Цього ікса я тепер уже знаю – його звати містер Аллан Калл...

Фостиков покрився червоними плямами і двічі для чогось колупнув паркет.

– Не робіть цього. Паркет і так ледве тримається. – Майор підвівся. – Вам, любий мій, треба бути не лише спостережливішим, а й уважнішим. Ось ви зараз дивитеся на мене, як би це вам делікатніше сказати, безтямно, й думаєте: "Звідки майор знає, як звати іноземця, якого я щойно затримав в аеропортівському ресторані "На висоті"? З магнітофонного запису, мій любий.. Ви пригадуєте ледь вловимий голос диктора аеропорту крізь лайку і афоризми професора Шлапаківського? – "Містер Аллан Калл!.. Повторюємо, містер Аллан Калл, на вас чекає літак. Рейс 2244... 17 сектор".

– Але ви не вгадаєте головного! – не здавався лейтенант, якому не хотілося визнати своєї поразки.

– Що ви по дорозі в аеропорт зустрілися з професором Шлапаківським?.. І що версія про втечу Арнольда Івановича за кордон не підтвердилася?

Лейтенант несподівано, без дозволу майора, сів і розкрив рота. Його губи, набравши форми літери "о", так і застигли. Майор на це не зважив. Йому було не до цього. Груди розпирало подвійне почуття радості й щастя, якими вони завжди наповнювалися, як ковальські міхи, коли майор щось безпомилково вгадував. Ця ризикована, але така приємна для його честолюбства гра приносила йому, як сказав хтось із великих, море задоволення.

– Ну, це ви вже мене берете на... – нарешті спромігся лейтенант на першу фразу.

– Ні на що я вас не беру. Он у тій збірочці, з якою ви не можете розлучитися, як і з Галею, я бачу візитку, покриту сусальним золотом. Точнісінько така візитка є і в мене. Її під час нашої першої зустрічі дав мені професор Шлапаківський. – Майор зробив друге коло навколо столу. Усі його рухи й вигляд не говорили лейтенантові ні про що, хоч Фостиков здогадувався: майор задоволений собою.

– Більше того, – продовжував Ситорчук. – Я навіть скажу вам те, чого ви ще не знаєте. – Щоб справити на лейтенанта ще більше враження, Ситорчук навмисне зробив паузу. – Шлапаківський півгодини тому прибув з Будапешта. Що ви на це?

– Я цього справді не знав, – відповів лейтенант.

– А коли ви поцікавилися, де був ці два дні професор, він відповів вам, що вдома. Чи не так?

– Так точно, товаришу майор, і це мені здалося...

– Нічого дивного. Не міг же він признатися вам, як ледве не опинився на березі Темзи.. Дайте-но мені на хвильку візитку. – Майор глянув на неї і сказав: – Я так і знав. Коли ви запитали його, де він живе, професор відповів, що не знає, а тоді додав: "Між небом і землею..."

– Але, товаришу майор...

– Ну, досить, досить словесних овацій, – підняв руку майор, наче автоінспектор на перехресті. – У кожної людини є слова-паразити, які супроводжують її все життя У вас, наприклад, – "але, товаришу майор..." У Квочки – "достеменно так", "кардинально". У мене – "спасибі, дякую", "між іншим", "до речі", "тим більше". У професора Шлапаківського – "молодий чоловіче, я тепер живу між небом і землею" або "я добре пам'ятаю лише одне: у мене склероз". До речі, це його улюблений дотеп. Саме тому, вручивши вам візитку з старою адресою, він забув внести поправку...

– Забув чи не захотів?..

– Забув, лейтенанте. Або через свій хронічний склероз, або через професорську неуважність – з людьми його професії це частенько трапляється.

– Але... – дещо самовпевнено посміхнувся лейтенант.

– Ви хочете сказати: "Але в мене є його адреса"? Я це бачу – он по тому аркушику паперу, що стирчить з вашої нагрудної кишені. То тимчасове пристанище професора. Що ви на це?

– Припустимо, але для чого ж мені він дав і візитку, і папірець з адресою? – допитливо глянув в майорові очі лейтенант.

– Цей папірець вам дала Галя. То ж анотаційний ярличок з художньої книжки. Написаний круглим, як млинове колесо, дівочим почерком...

"І про це здогадався", – подумав Фостиков.

– Здогадався. Ви залучили до нашої роботи громадськість, і це дуже похвально. Мені тільки одне прикро, що ви Галю посадили в машину Голубея, попросивши її простежити, де тепер мешкає Арнольд Іванович, самі ж спокійно поїхали в аеропорт, переконавшись, що Галина сіла в автомобіль номер 13-13 і шофер помчав слідом за Шлапаківським...

– Чому ви кажете "шофер", а не Голубей? – поцікавився лейтенант.

– Якби там сидів Голубей, ви б не посадили свою дівчину поруч цього сучасного донжуана. Про це ми з вами говорили. Ви швидше поїхали б самі. Але ви цього не зробили – я доручив вам затримати містера Аллана, який усе ж сів за обгороджений столик у ресторані. А тепер досить розгадок, давайте сюди нову адресу Шлапаківського і запрошуйте цього ікса. Бо Квочка вже не витримує. Ви чуєте, як він нетерпляче крякає під дверима, і від цього постійно морщитесь...

Лейтенант подав квадратний папірець на цупкому папері № 218 і, захоплено дивлячись на шефа, майже вигукнув:

– Ну, товаришу майор, якби я міг стати таким, як ви... Я б... Ну, я не знаю, що б я зробив, якби тільки...

– Станете, Женю, станете. Я вже вам про це казав. Тут головну роль грає загострена з двох кінців, як олівець, спостережливість і глибокий, як артезіанський колодязь, аналіз. Поставивши себе в уяві на місце іншого, ви повинні завжди запитувати себе: "Як би в такому випадку вчинив я?" А тепер запрошуйте того містера Аллана, чи як там його.

Майор сів і, відкинувшись у кріслі, приготувався до зустрічі.


Містер Ікс

Містер Ікс до кабінету не увійшов, а швидше вплив. Перевалюючись з боку на бік, він нагадував качку, якій у воло замість ряски хтось накидав з півпуда шроту. Невеликий, опецькуватий чоловічок, схожий на Піквіка[15], але з товстішими і значно коротшими ніжками, зупинився напроти майора. З плеча містера Ікса звисав фотоапарат. У лівій руці він тримав старий і потертий портфель, на якому виблискував латунний ромбик з дарчим написом. Щоб усе це зафіксувати в своїй пам'яті, майору Ситорчуку було досить однієї тисячної долі секунди. "Цей портфель належить професорові Шлапаківському", – із швидкістю, більшою, ніж швидкість світла, прорізала думка його аналітичний розум.

– Містер Аллан Калл, – відрекомендувався Ікс і запитав Ситорчука, якою мовою інспектор міліції найкраще володіє, щоб вони могли ліпше порозумітися.

– Ви краще запитайте мене, – попихкуючи люлькою, промовив майор і вказав на м'яке крісло – улюблене місце сержанта Квочки, – якою мовою я не володію.

15 16 17 18 19 20 21