Під деревами цвіли найрізно-барвніші квіти. На деревах співали пташки з зеленим, червоним та синім пір'ям, що мінилося в сонці, мов самоцвіти.
І мали князь Любомир та княгиня Доброслава одним-одного синка Мирослава. Гарний він вдався хлопчина і веселий. Цілими днями бігав з своїми друзями — боярськими3) синами попід густим листям дерев, стріляв різнобарвних пташок із свого золотого лука, то вилазив на дерево звинно та зручно, мов білка, щоб зривати золоті яблучка.
І покликав його до себе одної днини князь Любомир і сказав:
— Великий ти вже, сину! Ось і сьомий рік тобі незабаром скінчиться. Пора б тобі засісти до науки, щоб знав, як княжити, коли мене Господь покличе до себе...
А Мирослав струснув своїми золотими кучерями та й каже:
— Буду я колись княжити, батечку, як і ти тепер, бо бачу, що це гарно і не так уже й важко: всі тебе люблять, всі поважають... Але вчитися? Як же мені
вчитися, коли надворі сонечко так любо світить, пташки так весело щебечуть?
Поклонився батькові, як звичай велить, і стрілою погнався до своїх друзів — нову гру грати.
А старий князь похилив сиву голову і важко-важко зажурився.
Минуло літо і прийшла осінь. Знов покликав князь Любомир князенка Мирослава до себе та й каже:
— Бачиш, Мирославе, я слабшаю з дня на день! Час тобі покинути дитячі вигадки та вчитися княжити. От і всі друзі твої, боярські сини, пішли у двірську школу вчитися...
Пригладив на собі парчеву4) дорогу одежу князенко Мирослав та й каже:
— Ой, як же мені вчитися, батечку, коли в саду всі стежечки золоті та червоні від опалого листя, а воно так гарно шелестить під ногами! Так любо бігати по ньому!
Поклонився батькові, як звичай велить, і щосили побіг із палати.
А князь Любомир ще важче зажурився: як то буде нерозважний князенко Мирослав його державі лад давати? ...
Прийшла і біла зима, і княжа палата та сад стали білі, немов їх хто блискучим цукром посипав. Покликав знову князь Любомир князенка Мирослава до себе та й каже:
— Дивися, сину! Я вже ледве держу берло5) в руках, уже мене важка корона щораз нижче до землі хилить, а тут і вороги люті з усіх сторін моїй країні
грозять. Спровадив я мудреців великих з усієї країни, щоб тебе навчили, як по моїй смерті княжити.
А Мирослав усміхнувся так чарівно, як це лише він умів, та й каже:
— Відпусти, батеньку, мудреців у їх міста; як же мені тепер учитися, коли на всіх горах кругом нашої палати сніг пухкенький, на озерах лід гладенький, а двірські ковалі викували мені такі блискучі ковзи та санчата!...
Поклонився батькові, як звичай велить, і чимдуж побіг одягати свій соболевий6) кожушок, щоб іти на лід ковзатися.
Прийшла і весна. І що не вговорював князь Любомир князенка, щоб брався за науку, князенко і слухати не хотів.
З журби та з горя занедужав князь. В усіх церквах по всій країні горіли свічі і молився нарід день і ніч, щоб не брав Господь до себе їх доброго князя, щоб не лишав народу сиротою.
А не журився в усій країні лиш один князенко Мирослав. Мов нічого не було, вибіг він у сад любуватися весною. Глянув — а попід кущами розцвілої шипшини з'явилася вузенька стежечка. Цікаво стало князенкові, куди то вона веде, то й пішов нею. Іде, а кущі самі перед ним розхиляються, немов запрошують, а на них рожі, такі свіжі та пахучі, аж у голові від них
морочиться!
І дивно йому стало, бо здавалося йому, що він уже давно повинен був дійти до частоколу, що оточував весь сад; а тут стежечка ще не кінчається, і частоколу не видно. Коли це нараз стежечка розширилася, склепіння з рож піднялося вгору — і Мирослав побачив, що він у великій печері, а посередині її сидів за столиком дідусь і щось писав. Кругом нього — книжки та книжки, великі і пожовклі з старости. Здивувався князенко, а дідусь каже:
— Добре ти зробив, хлопче, що наважився зайти до мене. Сідай, поговоримо!
Не сподобався Мирославові ні дідусь, ні книжки, тож струснув своїми золотими кучерями:
— Ніколи мені говорити з тобою, діду!
— Ов, а яке ж у тебе діло? — немало здивувався старець.
— Мій батько незабаром помре, і тоді мені треба буде княжити!
— А хіба ж ти знаєш, як треба княжити?
— Чому ж би ні? Треба сидіти на золотому престо
лі, держати берло в руках, а всі тобі низько кланяються...
Похитав старець тричі головою, а за кожним кивком щораз меншав за князенком отвір печери, поки зовсім не зник. Побачив це Мирослав та й налякався дуже. Почав плакати вголос і тупати ногами з люті. А тоді старець заговорив суворо:
— Не плач, бо сором плакати князеві! Тепер я вчитиму тебе, як князювати!
І нараз зник кудись старець, а Мирослав побачив себе в убогій селянській одежі, далеко поза княжою палатою. І якась дивна сила вела його все вперед та вперед і не давала ні спинятися, ні спочивати довго. Вилазив він на недоступні вершки гір, ночував у колибах із пастухами, перепливав з рибалками на їх човнах широкі ріки, проїздив драбинястими возами поміж золотими ланами збіжжя, продирався з дроворубами крізь пущі.
Говорив з людьми: з бідними і багатими, вченими і простими, і всі говорили йому одно: який мудрий і добрий був князь Любомир, як бідним допомагав, безборонних не кривдив, злим не давав зла робити. Жалували всі дуже, що він помер, і казали, що його син-одинак Мирослав кудись пропав у самий день його смерти, і досі про нього вістки немає. Говорили, що вороги люті знущаються тепер над усією країною і що нема кому боронити народу...
Слухав цих речей Мирослав, і соромно було йому признаватися, що це він — князенко. Бо не знав він, як боронити свій край від ворогів.
Так перейшов він усю свою країну з півдня на північ і зі сходу до заходу, від границь до границь. А тоді появився йому знов старець та й питає:
— А тепер уже знаєш, князенку, над ким та над якою країною тобі панувати?
— Знаю... — відповів тихо Мирослав. І в серці його вже не було гніву на старця.
— Так тепер ще пізнай, як панували колись на ній твої предки!
І знову кивнув старець тричі головою — і відчув Мирослав залізну кольчугу7) і блискучий панцир8) на собі, А кругом себе побачив давніх воїв, що їх колись на старих картинах у замковій церкві розглядав. І побачив, що він не в теперішнім, а в сивій давнині пробуває. І ходив він з колишніми воїнами в бої, переносив усі труди походів та страхіття битов, хоробро відганяв ворогів, що наступали з заходу і зі сходу. То в'їздив переможцем у ворота столиці, то попадав у неволю і везли його вороги у свої далекі землі. Аж повернувся (і сам не помітив, коли!) знов у теперішнє і побачив, що він знов у печері старця, як колись давно-давно. Але не міг пригадати, скільки то вже літ від того часу проминуло. І спитав старець:
— Знаєш тепер, князенку Мирославе, скільки труду поклали, скільки крови пролили твої предки, щоб відстояти волю для свого народу?
— Знаю! — відповів Мирослав ще тихіше і поклонився старцеві низько-низько, аж до землі.
— Так тепер пізнаєш іще, що думали вони та чого бажали для свого народу!
Оглянувся Мирослав: яке диво зараз станеться? А старець усміхнувся:
— Не шукай нічого іншого, хлопче, тільки сідай за оці книжки, що тут бачиш. В них захована вся мудрість твоїх предків!
Сів покірно Мирослав за книжки і почав читати: спершу було йому важко-важко, бо й читати він не дуже вмів. Але згодом почали до нього книжки мов живими словами промовляти, і не зчувся він, як довго просидів над ними. Аж знову появився йому старець і питає:
— Знаєш тепер, князенку Мирославе, як тобі треба буде княжити?
— Знаю! — відповів Мирослав ледве чутно. — Та не знаю, чи сил стане братися за таке важке діло.
Усміхнувся старець, і від тієї усмішки немов ясніше в печері стало:
— На те ти син великого князя Любомира, що про нього й досі нарід згадує у своїх піснях, щоб не боятися ніяких трудів! Виріс ти вже на великого та розумного юнака, знаєш, як тобі княжити — тож іди тепер у свою землю, визволяй її від ворога та пануй на ній довгі-довгі літа!
***
Триста років стогнав нарід під ворожим ярмом. Аж ось рознеслася вістка, що появився нараз князенко Мирослав, що то триста років тому пропав був кудись. Почали збиратися кругом нього молоді і щонайзавзятіші. І весь нарід повстав проти ворога і прогнав його з своєї землі. А князь Мирослав княжив довго, мудро і справедливо. Вся земля раділа, і всім було добре в його державі.
1) Кедр — дороге і дуже тривке дерево.
2) Смарагд — дорогий камінь зеленого кольору.
3) Бояри — найстарші достойники та дорадники князя.
4) Парча — дорога тканина.
5) Берло — дорогоцінна палиця, знак княжої влади.
6) Соболь — мале звірятко, що його кожушок на зиму біліє. Його хутро дуже дороге.
7) Кольчуга — сорочка з дротяної сітки. Хоронила вояка перед ударами ворога.
8) Панцир — нагрудник з металю.
ПРИГОДИ ВЕДМЕДИКА
Я — малий, бурий, оксамитний ведмедик. Як мене рухати, то я моргаю чорними очима, а як потиснути за животик, то я вмію пищати.
Колись я був у маленької Вірці. Вона дістала мене на свої уродини від тети. Тета принесла мене з крамниці, завиненого в синій папір. Вірця враз роздерла папір, а коли мене побачила, то аж заніміла з дива і поклала пальчик в уста. А потім вхопила мене за задню ніжку і обнесла кругом стола, показуючи мамці, таткові та всім тетам.
Мене назвали "Медьо" і зав'язали синю стрічку на шиї. З того дня я став найлюбішою забавкою Вірці, хоч вона мала їх дуже багато, і всі вони були такі гарні! Коли Вірця не хотіла їсти кашки, мама нібито годувала мене ложкою каші, а потім давала її Вірці. І Вірця їла і вже не ґримасила, що кашка засолодка.
Коли Вірця йшла спати, вона клала мене на своєму столику, коло білого ліжечка, і я сторожив її цілу ніч. Я теж ходив на проходи з Вірцею і тетою. Вірця несла мене всю дорогу на руках. Коли ми доходили до міського парку, тета сідала на лавці, а ми з Вірцею йшли гратися в піску.