Не смів вимовити слова. Не з боязні перед Антонасом, а з невмілості, з нерішучості і безпорадності.
Кожна вечера була для нього мукою. Здорове тіло Матвія здрігалося на кожний перера-зливий оклик дівчини, яку щипав біля стола її сусід. Неначе пяний вставав він від стола як чув, що Антонас вибірав собі жертву і гру-бим-непривітним голосом заявляв:
— Забавимося сьогодня Мері?
І не міг довго видержати Матвій. Після року він відмовився їсти біля стола з усіми і їв в другій кімнаті, на свойому ліжку. Співчувала йому мабуть тільки одна людина в цілому домі. А була нею суха, з хриплим голосом Полька з Лодзі — Зося. Людина хоровита, передвча-сно постаріла, з жовтим до неприємности обличчям і такимже волоссям. З далека годі було відріжнити, де починається голова, а де обличчя. Вона не користувалася великою ласкою Литовців, але мусіла жити з ними, бо працювати вже не могла і ніхто не приймав її. Душив її сухий кашель і росказуючи Матвієві в тихе пополуднє неділі про себе, все додавала:
— Як-би швидче вмерти... Бо муки довгі... Тоді і Матвієві і її ставали сльози в очах.
Але про своє минуле Зося дуже мало росказува-ла. Жила тяжко, у вічній поневірці і хоч як працювала, ніколи нічого не мала. Обманювали її люди, ображували, але вона вірила, що пе-реболіє це і колись буде краще. Доки була здоровою, то ще пів біди, а ось відколи хвора, то цураються нею, жиє на ласці тільки до безтями запитих людий, яких мусить сама шукати, бо тверезі гидяться нею. Хіба-ж винувата вона, що недужа? Давить її в горлі, дихати не дає...
І тоді плакала і заходилася довгим-болісним кашлем. А Матвій ніяковів, старався заспокоїти бідну дівчину, гладив її ясну голову, і думав: — Боже! Як багато в світі горя... А чи хтось знає про це? Кому в голові життя людини? Панська собака, панський кінь — роско-шують. А люди скапуються...
Кожного дня почував Матвій, що давня його сила повільно пропадає. І він боявся думати про це. Хоч складав гроші, як міг, але повертатися назад до дому не було ще з чим. Хотів запрацювати стільки, як в перших шістьох літах, а тут повільно слабнули його широкі руки. Вже й сохнути почав, горбитися. Але не вірив сам собі. Напружував всі сили, робив до забуття і видавалося йому, що в ньому сила та сама, що колись. Так обманював сам себе і далі працював.
З фабрики почали звільняти багато робітників, переважно слабших. Але Матвія не звільнили, тільки перемінили роботу. З пятого відділу перенесли його в шестий, до відли-варні. Був це широчезний-чотирокутний-глад-кий тік. Горою, під стелею, в ріжні боки росхо-дилися залізні рельси, а від них, на міцних лан-цах, звисали в долину великі-залізні цебри з довгими ручками замісць ух з обох боків. Ланци були прикріплені в горі до коліщат, що рухалися по рельсах в той бік, куди посував робітник в долині залізний цебер. До кожного цебра був призначений один робітник. Обо-вязком його було під'їхати до стіни, де були замуровані печі, націдити кипучої ляви заліза повний цебер і як найхутше відвезти цю ляву формовчикам, себто тим, що виливали форми.
Кожний робітник мав назначену дорогу для свойого цебра. І тут, в пекельній спеці, голі робітники вганяли, як божевільні та кожної хвилі ризикували своїм життям. Вистарчило робітникові, що віз цебер з кипучим залізом, зачепитися ногою і готова смерть. Рухливий цебер на ланцах перехилявся і обливав смерто-носним-залізним кипятком людину, та спалював на вугіль. Впрочім — вистарчало одної краплі цього білого кипятку, аби попарити робітника і зробити його нездібним до праці.
Матвій відразу пізнав, що це найтяща з усіх праць, яку колибудь він виконував. Перш у-сього треба було страшенно вважати і робити все надзвичайно хутко. У відділі було 300 формовчиків і кожний з них мав по одному помічникові. Формовчики працювали не денно, а гуртом, від кількости добре вилитих форм залізних знаряддів, переважно преріжних частин машин. І їм залежало, аби як найбільше виготовити форм, тому гнали всіми силами денних робітників, які підвозили їм цебрами рос-топлене залізо.
У відділі, серед неймовірної спеки й задухи, скреготу й брязкоту залізних коліщат по рель-сах і переразливих окликів та накликів, а звичайно й грубих лайок формовчиків, — вганялися роєм голі, спітнілі робітники, які, видавалося, забули, що таке життя, що таке вони самі. Це було місце, де вже не працювала людська думка, де не було хвилинки спокою і де смерть чатувала на кожному кроці. Людська думка скорчувалася до одної-малої точки.
І Матвій, як всі, вганявся зі своїм цебром і наливав формовчикам ростопленого до білого заліза. Призначені до Матвієвого цебра фор-мовчики наставляли на довгих — деревляних дрючках малі цебрички, Матвій мигом перехиляв свій великий цебер і наливав скільки треба. Тоді під'їздив до другого, третього, четвертого. І з порожним цебром гнався викрикуючи назад, по новий набір. Так день в день, від ранку до вечора.
Помічники формовчиків тісно оббивали во-хким піском деревляні форми якогобудь знаряддя, залишали малу дірочку, витягали дерево, а вже формовчики зручно наливали через залишену дірочку кипуче залізо, що опісля повільно застигало. Як застигло, тоді пісок розбивали і одержували готове колесо або инше знаряддя.
Бувало, що формовчик за багато налив в надто вохку форму гарячої ляви і форма з страшною силою тріскала а ростоплене залізо обприскувало і формовчиків, їх помічників і поблизьких робітників. Люди падали, ревіли, качалися з пекельного болю по землі, а часто згодом й помирали. На їх місце ставали нові.
У цьому пеклі опинився Матвій на девятому році свойого побуту в Америці. В це пекло прийшов він саме в той день, як на піддашу де-ревляного домику старої Зумар тихо сконала бідна Полька з Лодзі — Зося. І з того дня почав він роками день в день працювати біля ве-
ликого-рухливого цебра з смертоносним кипятком, повільно сохнути і спадати на силах.
Золотий божок-капітал брав з Матвія потрібну йому силу і великими кроками зближав його до літ немічного, нікому непотрібного старця.
На десятому році в домику старої Зумар зайшли малі зміни. Двох Литовців виїхали до Европи, а на їх місце прийшло нових двох, що працювали в ткацькій фабриці. Оба спали в тій-же самій кімнаті, що Матвій, оба не пили горілки, як Матвій і оба були тихі, негулящі. Антонас відразу не злюбив їх, але стара Зумар наказала йому, щоби не відганяв її квартирантів.
Здивувало Матвія, що ці два сухенькі й бідні ткачі не підходили до товариства инших Литовців. Йому видавалося, що всі робітники живуть так, як Антонас зі своїми товаришами і тільки він один, несміливий і чужий держиться з далека.
Ткачі приходили з роботи, вечеряли і лягали на свої ліжка, та читали часописі або книжки. Це дуже зацікавило Матвія і оба робітники відразу набрали в його очах великої поваги. І він старався зійтися з ними блище.
Неділя була все їх. Антонас зі своєю братією йшов на цілий день на піятику і бійку, а дома залишалися тільки стара Зумар в кухні, два ткачі і Матвій. Оба нові товариші говорили по російськи і здебільшого розуміли українську мову Матвія. Росказував він їм про свою тяжку працю, про бажання повороту в рідний край, але не згадував про жінку й дітий, ні про загинуті його гроші — шістьлітній заробіток. Про це він рішив нікому ніколи не росказувати.
Ткачі слухали Матвія і росказували дещо й про себе.
— А що це ви читаєте так? — не втерпів і запитався раз Матвій.
— Робітничі часописі й книжки — відповів старший Янас.
— А про що написано в тих книжках?
— Про це, як нам тепер живеться, як нас використовують пани-капіталісти, як окрадають нашу працю і роблять на ній міліони... А ми працюємо і гинемо в біді...
Матвій вибалушив свої сиві-чесні очі.
— Як так? — допитувався. — А хібаж нам не платять пани за нашу працю?
— Платити, то платять, але що? Чи ви знаєте скільки одержує пан, власник фабрики, за вашу працю в день, а скільки платить він вам?
— Та що це мене обходить? — здвигнув плечима Матвій. —. Аби робота була, а скільки заплатить, стільки буде...
— Добре — згодився Янас. — А скажіть товаришу Матвію, що буде з вами, як ви будете старий і не зможете працювати більше? Хто дасть вам їсти?
Матвій задумався. Питання видавалося таке просте і звичайне, а він ніяк не міг відповісти.
— Ніхто не дасть — відповів за нього Янас. — Ось побачите, попрацюєте ще років з пять, постарієтеся і вас проженуть з фабрики. Скажуть — "нам таких не треба, ти вже старий, своє відробив". І доведеться жебрати, але
— 121
1
сьогодня вже так багато жебраків в світі, що ремесло це не поплачується...
Матвій дивився на Янаса і неміг слова промовити. Гострою стрілою влучив його сухий ткач в найбільш болюче місце. Над цим він самий нераз думав.
— А що буде з паном, з власником фабрики, що має міліони, як доживе він до старих літ? — допитувався далі Янас.
— Буде паном — невинно відповів Матвій. — Отож бо й є, що буде паном. Він ніколи
не підніс ані одного цебра з ростопленим залізом, так, як ви носите цілими роками і — має міліони...
— Бо так вже бог дає — завважив Матвій. Янасові уста легко зложилися до усміху, але
він не засміявся, тільки переглянувся зі своїм товаришом, що держав в руках книжку і прислухувався розмові.
— Товаришу! — братнім голосом звернувся Янас до Матвія. — Нехай буде по вашому, що все це бог дає. А бог милосердний, справедливий, правда?
— Правда...
— Так чим-же ми гірші від панів, що не дає він нам, тільки панам? Ми живемо чесно, працюємо в поті чола ціле життя, не грабуємо, не окрадаємо і нам бог не дає. А пани нічого не роблять, пють, гуляють, ведуть роспустне життя і їм все дає бог... Чому це так? Хіба-ж ми не люди? Хіба не хочемо й ми жити? Чому тільки ми, робітники, мучимося? Чому бог не дбає про нас?
— Але за це ми по смерти підемо в царство небесне — якось радісно закликав Матвій.
— А пани? — спитав Янас.
— Пани? — задумався Матвій. — Деякі підуть до пекла, або — бог їх святий знає, може всі будуть в пеклі...
— Бачите, товаришу, ви тут, на фабриці, маєте кожного дня пекло, а пани царство небесне, а помрете, то зогниєте в землі...
— А душа?
— А деж тепер ваша душа?
— Та десь там в грудях...
— І помагає вам хоч трохи тягнути цебри?
— Та бог її святий знає...