Так відійшов від нас один з найстарших видатних творців нашої літератури.
НАПАСНИКИ Й ОБОРОНЦІ БОРИСА АНТОНЕНКА ДАВИДОВИЧА
(Боротьба навколо книжки Як ми говоримо)
У 1970-му році тишу мовно-літературного обрію Києва та інших областей України сколихнула поява цікавої й сміливої мовознавчої праці визначного письменника й знавця мови Бориса Антоненка-Давидовича Як ми говоримо. А сколихнуло ту тишу якраз тим, що в час посиленої русифікації раптом вийшла з друку праця, яка радить краще дбати про свою рідну мозу, не засмічувати її русизмами, всякими заблудами та покручами, недоречними виразами та помилковим користуванням лексикою.
Ця несподіванка була ще й тим дуже прикрою, що навіть помічник русифікації, що очолював в Києві Інститут мовознавства не допильнував, що його співробітник, кандидат філологічних наук мовознавець Іван Варченко, написав гарну передмову до книжки, визначаючи вагу цієї небуденної праці уже самим наголовком своєї передмови: Книжка захоплива, збудлива, заклична. Тож Іван Варченко, звертаючи увагу на велику засміченість нашої мови, що дуже часто доводиться чути з уст доповідачів, у різних виступах і промовах, у мові радіодикторів, навіть у мові викладачів та лекторів, що читають лекції для студентів, а також в пресі та в літературі, наголошував на важливості книжки Антоненка-Давидовича. І. Варченко пише в своїй передмові: Вельми актуальне, животрепетне, по-народньому й по-державному важливе завдання поставив перед собою відомий письменник і не менш відомий цінувальник точного, дохідливого, милозвучного слова Борис Антоненко-Давидович, щоб допомогти своїми досвідченими, глибоко продуманими й виношеними порадами справі боротьби за мовну культуру, справі вболівальників-творців і носіїв цього слова, його охоронців і рятівників.
Книжка, що має 247 розділів, в популярній формі висвітлює безліч випадків засмічення нашої мови. Кожніго разу автор зіставляє в реченнях приклади хибного й правильного слововживання, подаючи зразки з мови наших клясиків та з народньої мови. Ось низка прикладів, які слова автор радить брати, а які ЕІдкидати: шпиталь, а не госпіталь, відступник, а не відщепенець (рос. отщепенец), плід чи виплід, а не дітище (рос. детище), Юрасик, а не Жора (русизм), катівня, а не зас-тінок (калька з рос. застенок), оборона, а не захист (рос. защита).* Далі: винова краля, а не пикова дама (рос. пиковая дама), передплата, а не підписка (рос. подписка), лицар, а не
* Захист — є слово, але в іншому значенні: захист десиртації або захист від дощу, вітру, негоди; захисний колір.
рицарь (рос. рыцарь), малярський чи мальовничий, а не живописний; захід, а не міроприємство (рос. мероприятие), майдан, а не площа, уподобати, а не облюбувати та багато інших.
Коментуючи невдалі конструкції речень, вказуючи на непотрібні запозичення, автор по черзі переглядає всі частини мови, згадуючи про найхарактерніші помилки та даючи свої поради. Наприклад: злісний чи затятий, минулорічний чи торішній, недостойний чи негідний; коли писати річка, а коли ріка, бо це не залежить від розміру; п'янка чи пиятика, чи гульня, скидка чи знижка або поступка в іншому значенні, талан чи талант; коли танець, а коли танок; благополучний чи щасливий, виключний чи винятковий, надзвичайний; кидатися в очі чи падати, впасти в очі — і таких прикладів з поясненнями автор подає тисячі. Це чудовий порадник для шліфування рідної мови, яка і в нас на чужині ще більше засмічена. Не даром цю публікацію перевидали в Америці аж двоє видавництв.
Та, вертаючись назад, треба згадати, що Антоненко-Дави-дович додав до своєї праці ще й свою передмову — Переднє слово, що є чудовою розвідкою на мовну тему. Говорячи про значення мови в житті кожного народу, у розвитку його культури, він показує, як треба любити свою мову, плекати її, боронити від засмічення, даючи перевагу не словам-заблудам, а тим, що давно живуть у народі, що витримали іспит часу і не потребують дешевої заміни. При цьому він наводить численні вислови про мову, зокрема про нашу українську, багатьох письменників, діячів культури як своїх, так і чужих. Наприклад, француз П'єр Шевальє у своїй книжці Історія війни козаків проти Польщі, надрукованій у 1663 році, писав про мову козаків: Вона дуже ніжна і сповнена пестливих висловів та надзвичайно тонких зворотів. А німецький поет Фрідріх Боденштедт у середині 19-го стол, так захопився нашими піснями та історичними думами, що вивчив українську мову і переклав німецькою мовою багато цих пісень і дум, видавши згодом антологію Поетична Україна. У передмові до того видання він писав з піднесенням про пісню і мову українського народу, вважаючи їх за досягнення народів усього світу. А український і російський учений І. Срезнєвський сказав про українську мову: Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи вважить богемській щодо рясности слів та висловів, польській щодо барвистости, сербській щодо приємности, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича.
А відомий російський артист Л. В. Собінов, приїхавши на гастролі 1926-го року до Харкова, де він співав у опері Вагнера партію Лоенгріна, записав таке своє враження від україн-
Борис Антоненко-Давидович. Приблизно 25 років.
ської мови: Коли я одержав переклад Лоенгріна українською мовою й тоді ж, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до лебедя, я мимоволі закричав: "та це ж бо звучить зовсім по-італійському: гарно, звучно, благородно й поетично".
Б. Антоненко-Давидович цитує багато гарних висловів про нашу мову, а в одному місці згадує вислів і відомого сучасного письменника про людей байдужих до своєї мови: Людина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу.
Як бачимо, книжка Б. Антоненка-Давидовича Як ми говоримо — це одно з кращих сучасних видань на мовну тему в розумінні популярносте викладу, практичносте і надзвичайно глибокого знання всіх найтонших нюансів української мови. Тож, здавалося, таке видання мало б бути сприйняте і знавцями, і критикою та відповідними установами^ великою радістю і захопленням. Але не так воно було в дійсності.
Автор подав рукопис книжки до в-ва "Радянська школа". Але книжка там не вийшла, бо її заооронив тодішній мінх-тер освіти Петро Удовиченко, який, як довідуємося з преси, сам допуття не знає української мови, як і сучасний прем'єр України Щербицький*. Тоді автор подав рукописцісї праці ді в-ва "Радянський письменник", де книжка й вийшла після низки ускладнень і перешкод. На цьому виданні позначено, що тираж книжки 65.000, та ледве вуло надруковано 15.000, як у київській "Літературній Україні" (за наказом згори) з я-вилась неприхильна стаття вченого секретаря Інституту Мовознавства, Григорія Колесника. Рецензент закинув авторові багато гріхів. Згадавши лише кількома словами про позитиви книжки, всю статтю спрямував проти вигаданих недоліків, найголовніші з яких полягали в тому, що нібито Б. Антоненко-Давидович підносить до ранту нормативних слів... вузькі діалектизми, що намагається тенденційно архаїзувати лексику сучасної української мови. Після такої рецензії тираж книжки відразу обмежили до 15-ти тисяч, які вже були надруковані.
Правда, нісля цієї горезвісної рецензії співробітника Інституту Мовознавства, з'явилися на Україні три позитивні рецензії: в Сумах, Житомирі та в Дніпропетровську. Дніпропетровська газета Прапор юности надрукувала рецензію доцента державного університету Ф. Білецького та письменника І. Шаповала (автора цікавої жнижки про акад. Дмитра Явор-ницького В пошуках скарбів), які високо оцінили працю Анто-ненка-Давидовича. Рецензенти підкреслили, що ім'я автора цієї жнижки добре відоме, як ім'я визначного радянського письменника, автора багатьох збірок оповідань, повістей і роману За ширмою.
Подібні прихильні рецензії були і в інших двох згаданих часописах. Та, як ми побачили, це не вплинуло на стан справи. Більше того, "Літературна Україна" відмовилась друкувати мовні нотатки Антоненка-Давидовича Ваговиті дрібниці, а видавництво відхилило прийняту вже до друку його повість Завищені оцінки. У цій справі заважило може ще й те, що Антоненко-Давидович написав до "Літературної України" відкритого листа, зверненого до самого міністра освіти, який забороняв друкувати його книжку Як ми говоримо. В тому листі письменник і знавець мови підкреслював, що його книжка
Чи може бути щось подібне в інших країнах, щоб прем'єр-) чи міністр освіти не знав мови свого народу?
була б корисною й йому, міністрові освіти, бо він, як всім ві домо з виступів і промов, не знає допуття української мови.
З того часу книжку, певно, вилучили з книгозбірень, а в крамницях її швидко розкупили.
Тим часом в московському журналі Вопросы литературы за травень 1971 року та в польському науковому квартальни-кові Слявія орієнталіс появились гарні статті на оборону нашого автора. Московський рецензент А . Кузнецов рішуче виступив, полемізуючи з Гр. Колесником. Кузнецов писав, відки-даючи закиди Колесника:
... Б. Антонеико-Давидович, природнъо, не обмежується показом значеннєвих чи стилістичних викривлень літературної мови, він дає свої рекомендацй, цікаві й переконливі. В цьому головний зміст його книжки.
Слово — нічим незамінний матеріял письменницької дгя-льности. Без умілого й обережного поводження з ним неможливе здобуття письменником того, в свою чергу нічим незамінного, що ми називаємо справжньою майстерністю. Вивчення безмежно багатої стихії народньої мови, всіх накопичених по сьогодні скарбів літературної мови було й лишається кращою школою слова.
Таким чином, уже в аспекті суто практичному книжка Б. Антоненка-Давидовича, найстаршого письменника, який давно й активно виступає з статтями й книжками, в яких бореться за збереження краси й чистоти української мови, має найпринциповіше значення.
Відомо, яку важливу ролю в удосконалюванні культури нашої мови грають мовні посібники й словники. Незважаючи на відносно немалі їхні тиражі, ми весь час відчуваємо брак ...