Режисер Романицький згадує такий приклад: "У 1915 році до Заньковецької прийшов один біженець з Галичини. Гаряче просить допомогти, бо він тяжко бідує... Заньковецька майгке останні гроші(досить велику суму) віддала цій людині. Він подякував і пішов. М. Устенко (був такий молодий актор) ще почав казати: "Мамочко (так майже вся молодь називала Заньковецьку), навіщо ви? Може він бреше". ч
— А мовчи, що ти тямиш, — відповіла Заньковецька і рвучко вийшла з хати. Цей епізод і багато інших яскраво змальовують нашу артистку, як людину.
_ т
Видатна артистка Київського театру Марія Мартинюк, яка в 1960 році померла в Австралії (справжнє прізвище Малиш-Федорець), теж з великим пієтетом згадувала Марію Заньковецьку, яка її вперше ввела до театру, готуючи "Суєту" Кар-пенка-Карого з аматорами в Ніжині. Тоді ж на їхню виставу приїздив і Микола Карпович Садовський, який після вистави забрав кращих виконавців з собою до |Сиєва, в тому числі й 17-річну Марію Малиш-Федорець.
Та ж приятелька Заньковецької Богомолець-Лазурська, вона ж і її біограф, пригадує ще один випадок. Одного, осіннього вечора вони з Заньковецькою їхали поїздом до Ніжина... "У вагоні сонне царство, — згадує вона, — звідусіль стирчать роззуті ноги, скуйовджені голови. Незабаром прийшов кондуктор і почав перевіряти квитки. Кондуктор до старої жін-ли:
— Ваш билет?
Якась типова українська бабуся, замість відповіді, низенько вклонилась кондукторові й подала невеличкий клуночок.
— Вам русским языком говорят: предявите. ваш билет! —
32
M. Кропивницъкий в ролі Карася
обурився кондуктор і відштовхнув клуночок,
— Який там, голубчику, білет? Ми з сином уперше в житті їдемо машиною і ваших порядків не знаємо, звиняйте, коли що не так.
— Нечево, нечево прикидиваться дурочкой! Знаєм ми вас зайцев. Контроль придет, отвечай тогда.
— Ось вам свячені яблучка, — знову вклонилась бабуся, подаючи знову клуночок, — сьогодні у Спаса була і посвячено. Візьміть, будь ласка, та довезіть нас до Ніжина.
Свячені яблука зворушили суворе серце кондуктора... і баба з парубком лишилися у вагоні. Марія Заньковецька зацікавилась ними і розпочала розмову, з якої ясно стало, що баба дійсно вперше їхала залізницею і везла свого сина до лікарні... Парубок був дуже худенький, соромливий і тихий.
— А ви ж маєте де в Ніжині переночувати?
— На станції, голубочко, на станції, — відповіла бабуся.
— На станції ночувати не дозволять. Ну, та ми вам допоможемо.
На станції, дійсно, після відходу поїзда почали виганяти публіку... і наша баба опинилась на вулиці та ще й під зливою. Через бабу вони самі ледве встигли захопити візника і, коли вже вмостилися, побачили на пероні засмучену бабу з сином.
— Сідай, бабо, до нас і ти, парубче, — раптом запросила Марія Костянтинівна. Візник був незадоволений перевантаженням, проте забрав усіх. Стара з сином повечеряли і переночували в Заньковецької, а вранці пішли до лікарні.
Виступаючи 40 років на сцені по різних містах України та Росії, Заньковецька здобула безліч прихильників не тільки серед простого народу, а й серед вищих кіл представників мистецтва, її обожнювали такі видатні постаті, як Лев Толстой, Ілля Репін, артист Собінов, композитор Чайковський, грузинський письменник Шавла Дадіані, не кажучи вже про численних українців, як Нечуй-Левицький, Мих. Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка, Олександер Олесь, Панас Мирний, Максим Рильський. Останні три присвятили нашій славній зірці свої поезії.
Ще в 1893-му році, коли Заньковецька була з театром в Одесі, прийшов до театру славетний композитор Чайковський (українець з походження), який знав Заньковецьку ще з виступів у Петербурзі. В його руках був розкішний вінок. Композитор підніс його Заньковецькій. На стрічках вінка було написано: "М. К. Заньковецькій — безсмертній від смертного". Ці слова він повторив голосно і поклав його на голову скромній Софії ("Безталанна"), ролю якої виконувала Заньковецька. Вся заля, як згадує Чаговець, повторила написані
слова.
84
Серед численних шанувальників таланту Заньковецької був і видатний російський співак оперний артист4' Л. В. Собі-нов. Він почав свою кар'єру в українських театрах, захоплювався красою української мови, а про Марію Заньковецьку уже за радянських часів згадував: "її генію, — казав він, — я зобов'язаний тим, що слово і пісня, народжені на бе.регах Дніпра, стали для мене такими дорогими, рідними й близькими, як мое.рідне слово і моя рідна пісня".
Але експансивна й життєрадісна Заньковецька в той же час іноді була й недовірлива до людей. Саме ставлення до окремих осіб у неї базувалося не на фактах, а на якомусь внутрішньому інтуїтивному відчуванні людини. Заньковецька пі-вчуттів не визнавала: коли неприязнь, так уже неприязнь і, навпаки, коли вона симпатизує людині, то цілком. Недовір'я до людей, боязке до них ставлення було у неї продуктом тих закулісних інтриґ, заздрощів, виживань один одного, що часто
бувало в театрах, що й зробило її нервовою і вразливою. Не-дивно, що й без жодної причини часом їй здавалось, що проти неї хтось щось "замишляє".
Один режисер згадує такий випадок: кінчається дію якоїсь п'єси, глядачі в захопленні, публіка викликає Заньковецьку, дають по кілька разів завісу, і раптом у Марії Констянтинів-
ни робиться перелякане обличчя, і вона шепоче:
— Чуєш, свистять ! — А в Україні ж, коли свистять, то це означає, що публіці не сподобалось.
— Та, ні, то вам почулося... — заспокоювали її.
— Та що ти мені кажеш, що я глуха — свистять...
Це вже їй здавалося, що хтось спеціяльно посадив свистунів, щоб її образити і скомпромітувати.
Проте, Заньковецька користувалась великою пошаною як у своєму театрі, так і серед публіки та своїх колеґ-артистів.
"Для нас, акторів старої Генерації, — підкреслював артист Мар'яненко, — Марія Костянтинівна була зразком і недосяжним ідеалом. Ми горді і щасливі з того, що Марія Костянтинівна Заньковецька серед нас жила і творила і своїми театральними зразками зворушувала і наповнювала любов'ю до "кривджених". Далі Мар'яненко згадує ту пошану й те захоплення, яким вона користувалась серед публіки. "Я був свідком, — пише він у своїх спогадах, — коли молодь після вис-і ави (Кам'янець-Подільське та інші міста) випрягала коней, нпрягалась сама в фаєтон і відвозила Марію Костянтинівну до її приміщення або садовила її у крісло і на руках відноси-
. і а її додому".
Між іншим в Москві був один українець-капіталіст, як зга-,*ус Богомолець-Лазурська, який сам нічого не розумів в театральних справах, але захоплений талантом Марії Костянтинівни, пропонував великі гроші на влаштування театру-
85
студії ім. Марії Заньковецької. Сам же він був готовий, як він казав, "служити швайцаром при тому театрі, щоб відчиняти двері Марії Костянтинівні". На жаль, такої студії з різних причин не довелося відкрити
М. Заньковецька в ролі циганки * * *
Від першого дебюту в Полтаві 1832-го року Марія Заньковецька невтомно працювала на українській сцені аж до останнього виступу на своєму 40-річному ювілеї в Києві 1922-го року. Працюючи в театрах Кропивницького, то Садовського, то в Саксаганського, то в Старицького, вона створила безліч неповторних образів. Скрізь це була, як згадує Романицький, велика геніяльна артистка: і ніжна наймичка, і горда протестуюча Зінька ("Дві сім'ї"), і глибока трагічна Катря ("Не судилося")...
За час своєї 40-річної праці Заньковецька об'їхала з театрами всі міста, а часом і села України, побувала в Москві, Петербурзі, разом з Садовським та Рубчаком виступала на сценах Західньої України, зігравши понад ЗО різних ролей, несучи в нарід найкращі перлини рідного мистецтва. Ні переслідування русифікаторів, ні політичні труси в її приміщенні, ні різні заборони нащадків горезвісного царського міністра Валуєва — ніщо не збило її з рідного їй шляху. Тому то й ми з великою пошаною згадуємо її ім'я і тут, далеко від рідної землі, хоч минуло вже 46 років з дня її смерти і 120 років з дня народження. Безперечно, що вона давно заслуговує на величний пам'ятник не тільки у вигляді наукових праць про неї, а й на пам'ятник в столиці України у формі бронзи.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА В СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ
Серед творців світової літератури, особливо серед жінок,
тяжко знайти другу таку видатну постать, що мала б подібне нещасливе життя і створила б такі великі кількістю і змістом літературнії скарби, що була б такою послідовною у своїх поглядах і діях, що так вірила б у майбутнє свого народу, як наша Леся Українка, Правда, інші два наші геніяльні письменники, Тарас Шевченко та Іван Франко, теж мали дуже тяжкий життьовий шлях і лишили великі літературні здобутки, але Леся Українка тут становить певний виняток і тому, що вона жінка, і тому, що вона від 10-ти років тяжко хворіла, що забрало половину її короткого життя на лікування. Справді, застудивши ноги, коли була 6-го січня 1881 року в Луцьку1 на Йордані, вона захворіла на туберкульозу кістки, що потім перекинулась на легені, а пізніше й на нирки. Багато років вона була прикута до ліжка, лікуючись по багатьох містах України та в інших країнах. Була вона на операції в Берліні, лікувалась в Італії, в Єгипті, в Болгарії, в Австрії, в Польщі, а також в Криму, на Кавказі, в Одесі, в Гадячому, на Буковині, у Львові та інших місцевостях.
Якась уроджена твердість і мужність були її властивістю з дитячих років. Бавлячись з братами та сестрами у війну з індіянами та в Робш^она Кр.у зо, мала вона завжди гасло "Вбий, але не здамся". Така міцна і невгнута була Леся Українка і в поезії, і під час хвороби. Оксана Стешенко, дочка письменника Михайла Старицького, згадує розповідь лікаря і^апєл^Ксі про Лесину мужність при застриках у кістку:
"У мене при такій операції пацієнти-мужчини ведмедем
ревуть, а тут тендітна жінка сціпила зуби й мовчить", — казав лікар.
Свій перший вірш "Надія" Леся написала, маючи всього 9
років, під впливом арешту і заслання її тітки Олени Косач за революційну діяльність. А, починаючи від 13-ти років, Леся вже майже систематично друкується по газетах та журналах, а найбільше попервах у львівській "Зорі". Вона скоро зрозуміла, що український нарід перебуває в московській неволі, і тому її творчість спрямовується проти цього гноблення у відкритій чи замаскованій формі.
Цікаво, що Леся зовсім не вчилась у державних школах не тільки через хворобу, а й тому, що там навчання провадилось російською мовою.