Не встигли ще влаштувати похорон, як вночі його викрали папуаси сусіднього села, засмажили й з'їли.
Слухаючи, ми всі були дуже здивовані, що ще й сьогодні трапляються такі випадки. Адже й за часів Мик-луха-Маклая це траплялося рідко, переважно тоді, коли під час війни з ворожим племенем забивали ворожого ватажка, то з'їдали його. . .
— Що ж їх змусило таке вчинити? — запитав доктор Яськевич.
— Тяжко сказати, — відповів маґістер, — бо давно не було такого, але, з одного боку, це давні пережитки, що тяжать над старішими людьми, а, з другого, — в багатьох селах ще панують злидні. Є банани, кокосові горіхи, таро, солодка картопля, але немає м'яса, а до того й брак освіти й виховання. . .
— І що ж їм за такий злочин? — питаю.
— Та досліджували, розбирали, когось засудили на пару років та й усе. . .
І мені знову стали перед очима гірські маленькі трав'яні хатки-курінчики, де ні вікон, ні жодного майна, ні стола чи стільчика, ні посуду, хіба що якась бляшанка. Не бачив я в їхніх мешканнях і ліжок та подушок. Немає в них іще й клюбів та книгозбірень чи кіно. Все це проблеми, які має розв'язати майбутнє. . .
Весела папуаска з гірських околиць охоче позує для фотографа
До відлету літака лишається не більше пів години, і ми поспішаємо виходити. Маґістер О. Престашевський, якого я знав ще з Мельборну, дарує мені на пам'ятку щоденних Миклухи-Маклая, який видано англійською мовою в Новій Гвінеї в 1975-му році.
На летовищі в крамниці купую ще на подарунки різьбленого крокодила та дитячий лук з п'ятьма стрілами. Тепло прощаємось, а гостинні господарі кажуть, що в грудні вже переїдуть до Мельборну, де знову побачимось.
Оформлюємо квитки, проходимо контролю. Між па-пуасами-контролерамл працює й одна біла жінка. Майже не заглядали до валіз, але, побачивши в мене дитячий іграшковий лук та стріли, відібрали, сказавши, що дістану їх на австралійській території, в Брізбені, бо це, мовляв, зброя. . . А те кишеньковий ніж, який теж бачили, не відібрали. Це не зброя. Це вже був суто папуаський трюк.
У Сіднеї наступного дня поспішаю до книгозбірні й дістаю чотири томи архівних матеріялів Миклухи-Маклая. Тут і таємні листи до уряду Австралії, і донесення та звіти Петербурзькому географічному товариству, яке відрядило його до Нової Гвінеї та інших країн, і скарги до різних губернаторів у справі кривд, що їх робили білі місіонери папуасам. Особливо він вимагав заборони брати папуасів на трощу до Австралії та на інші важкі роботи, де їх багато гинуло від знущання білих плянта-торів, тяжкої праці та хвороб.
Читаючи ці документи, ще раз переконуєшся, що в особі Миклухи-Маклая світ мав небуденну людину: не тільки сміливого науковця-мандрівника, а й великого гуманіста, оборонця безправної темношкірої напівдикої людини. Ці прикмети ставлять його вище від цілої низки мандрівників-мореплавців, які, відкриваючи нові землі, не спромоглися внести в здобутки культури і боротьби за людську правду стільки, як це зробив наш нащадок запорозького козака Миклуха-Маклай. Тож наш обов'язок спопуляризувати його ім'я серед нашого народу і серед інших народів, глибше показати і його здобутки та їх значення, і його національну приналежність. А таких наших видатних людей, яких або силою забрали, або з допомогою щедрих обіцянок та платні заманили, і вони віддали цілком чи частково свої знання й здобутки на славу царської Росії, знаємо безліч. Серед них і композитор Бортнянський, і науковець Вернадсь-кий, і славетний композитор та співак Максим Березов-ський, і Гоголь, і винахідник перших ракет у тодішній Росії інж. Засядько, і актор та співак Іван Алчевський, і митрополит Дмитро Туптало, і багато інших. А серед них і Миклуха-Маклай.
* * *
Ця подорож лишила в наших щоденниках і в нашій пам'яті багато цікавих вражень про Папуа Нову Гвінею та її цікавий нарід. Ми щасливо повернулися додому. І як же було шкода, і яка то була сумна несподіванка, коли по двох тижнях ми довідалися, що мґр. О. Присташевсыкий нагло помер на серце, з яким він, давно вже мав клопоти. Кажуть люди — доля! Але однаково шкода добрих людей, незважаючи ні на що.
Ньюпорт, серпень-грудень 1976 року. Австралія.