35 станиць, із 85-ти, пішли за більшовицькими гаслами. Козаки-фронтовики бурували, шептали ся й скоса поглядали на військову аристократію.
Доповідь двох переляканих членів уряду й принесена листівка довершили паніку. Мовчки, один по одному, читали коротеньку відозву новоявленого ревкому:
"Всім, всім, всім! 17 січня на конференції в ст. Кримській обрано Кубанський обласний ревком. Ревком організує Кубанську революційну армію для боротьби з золотопогонниками й буржуазією. Закликає робітників, селян і трудове козацтво складати бойові червоні загони по станицях і селах для спільного виступу. Хай живуть ради! Хай живе Червона Кубанщина!".
Помовчавши кілька хвилин, голова уряду висловив загальну думку:
— Ясно, що після Дону прийшла черга й для Кубані. Ну, що ж ? Роз'їдемося, доки не пізно.
І першого разу за недовгий час свого існування об'єднаний уряд Південносхіднього союзу взявся до питання, що цілком належало його компетенції. Порадившись, познімали погони, замовили діловодові фальшиві документи на виїзд, зібрали ввесь свій архів і всі свої нерозіслані відозви та й заходилися розпалювати грубку... Врешті останній клаптик спалахнув веселим полум'ям, повіявся сизим димком, розсипався сірим попелом... Кінець!.. Finita la comedia!
Так, непомітно для історії й істориків щезла одна з великих держав, яка, проте, вміщалася в трьох кімнатах готелю.
5. П. Кдпельгородсыслб—Шургон 65
А життя йшло собі далі своїми неминучими шляхами* 1 січня 1918 року" без боротьби й найменшого опору. Ставропольські губерніяльні народні збори визнали владу рад, обрали виконавчий комітет і губерніяльну раду народніх комісарів. 28 січня, цим же шляхом мусіла піти й Терщина.
На Тереку національна ворожнеча дійшла цілковитого безумства. Чеченські загони наскакували на козачі станиці й палили їх дощенту. Козаки улаштовували справжні походи на чеченські авули. Владикавказ захоплювали то інгуші, то осетини, то просто банди авантуркиків.
З такою ворожнечою й безладдям важко було жити. Військовий уряд і національна гірська рада випустили з рук будь-яке кермо. 28 січня зібрався терський областний з'їзд делегатів, що обрав народню раду. її незабаром заступила рада народніх комісарів. Військовий уряд безславно й непомітно сконав, склавши свої сумнівні уповноваження.
На всьому Північному Кавказі тільки Кубанщина залишилася поза владою рад. Але й тут готувалися до останніх, рішучих боїв. В кінці січня Кубанський ревком вирішив повести наступ на Катеринодар силами своїх загонів, за підтримкою 39-ї дивізії. Революційні мрійники не виждали призначеного терміну й 2 лютого ударили на станцію Енем (під Кате-ринодаром). Командири полягли в нерівному бої, а загік розвіявся.
Проте 14 лютого вже гримів гарматами й строчив кулеметами новий фронт — від Кримської до Троїцької й до Абін-ської. Повстанці йшли до революційних загонів уже не десятками, а сотнями й тисячами. Кубанська революційна армія росла щодня цифрами нечуваними: 3, 5, 7, 12, 22 тисячі. Виникли нові фронти — під Армавіром, Кавказькою, Тихо-ріцькою. Станиці десятками переходили до влади рад: січня місяця — 20, лютого —14, березня — 24. Катеринодар, як білий острів, коливався серед розбурханого червоного моря.
*
24 лютого, в неділю, станиця Петропгвлівська хазяйновито готувалася до ранньої весни. Сонце гарячим язиком злизало сніг і золотою зливою проміння чепурило землю. Голубі прозорі серпанки висіли над курганами. Обрії потопали в облудних маревах. Буйний Чамлик ворушився н щось бурмотів спросоння під зчорнілим, де-не-де пошматованим, льодом"
Станиця саме справляла останні передвесінні свайби. Багато фронтовиків — молодожонів не вернулося, багато парубків було побито. Батьки не спішили віддавати зайву пару робітних рук до чужої сім'ї. Але спілі, налиті буйним хмелем молодощів. Дівчата й дев'ятнадцятилітні вдови бурхливими атаками штурмували дефіцитних женихів" і свайби не переводилися. Запа-
сливі батьки викачували з погребів пузаті бочоночки, виносили плескаті баклажки, викопували з землі десятки су лій — останки величезного спиртового склепу станиці Кавказької. Ось уже з півроку всі околишні села й станиці розпивали його невичерпні запаси... Два! тижні бочками, відрами, суліями й глечиками розтягали вони з Кавказької спирт і горілку, відтоді як ешельон дербентців висадив двері до склепу й розігнав охорону. Балки козаків і селян ішли й їхали до Кавказької, вдель і вночі. Дибали старі бабусі з глечиками, поспішали діди з барильцями, — знали, що рівчаками тече принадний спирт. Тисячі п'яних шаліли, танцювали, горлали, пили й спали навколо склепу, умирали з перепою, або під колесами поїздів, падали в чани з спиртом, доки ввесь склеп не спалахнув високим стовпом пожежі, похоронивши в огні десятки смертельно-п'яних.
Петропавлівська справляла весілля, святкувада весну й спочивала після гарячої боротьби за, чи проти радвлади. Чимало було жорстоких суперечок на сходах і кулачного бою по дворах та по хатах, доки молоді фронтовики — козаки, спільно з городовиками, перемогли стариків. Тоді вирішили:
— Ну, шут із ним, із станичним правлінням! Як виконком, то нехай і виконком, аби тільки нас не чіпали. Ти, отамане, сідай за голову і порядкуй...
Але й після того мітингували дуже часто, бо кожен день приносив свої несподіванки. 24 лютого, опівдні, з Армавіру приїхали представники військово — революційного комітету. Дзвони, мобілізовані на службу революції, вдарили на сполох; мідними горлянками кинули навколо звичайну звістку:
— На мітинґ! Оратори приїхали!
По годині перед виконкомом уже хвилювалося море козацьких папах, салдатських і селянських шапок. Революція змішала їх докупи й поділила наново: багатих до багатих, а бідних окремо. Голова виконкому вештався, порядкуючи на рундуці, де ставили стіл під червоним сукном.
— Та буде тобі валандатися, Степановичу! Починай уже!
— Пожди! Ще встигнеш похмелитися до вечора!
— Пху — на тебе! Я її, може, і в рот не беру.
— А що ж ти — носом насмоктався, чи як ?
— За собою дивися! Сусло!
— Тихше там ви, горлопани! Орателі вийшли... Станиця —пережила вже перші хвилі революційної повіні
Я поступилася перед городовиками: хай, краще, мир, аніж війна... Але справа ще не дійшла клясових боїв за землю, за право вільної праці — проти хазяйського визиску. Тому й на мітингах промови точилися тихо-мирно. Делеґат — фронтовик із Армавіру — обізнав усіх з останніми новинами. Революція перемагає і — "нікакіх гвоздей". Каледін застрелився, кадети тікають з Дону; в Ростові, Царицині, Ставрополі, на
5* 67
Тереку і взагалі, безумовно, радвлада і — "нікакая гайка". Тільки на Кубані генерали й кадети засіли в Катеринодарі й піднімають золотопогонників та несвідомих козаків проти трудящих.
— Гра ж дани! Роздавимо гідру контрреволюції! У ваших руках — скинути владу золотопогонників і встановити владу рад. Організуйте червоні загони й посилайте їх до Тихоріць-кої під команду т. Автономова. Бий буржуазію, товариші! Ура!
Бідніші кричали дружньо й захоплено; багатіші дипломатично мовчали.
— Хто хоче взяти слово ?
— Я хочу взяти слово. Ми, безумовно, за радвладу й проти гідри. Ну тільки ж — доки ще воювати ? Буде вже, навоювалися ! Он сонечко пригріває, незабаром треба сіяти.
— Ми проти буржуазії і проти війни.
— Що нам Катеринодар? Ми — сами собі влада.
— Тихо! Сорокін бере слово... ,Та заткнися там, ти! Сорокін говоритиме.
На трибуну вийшов молодий, високий і стрункий офіцер у хвацькій черкесці й по-молодецькому заломленій папасі. На чистому, повному обличчі вуглями темніли очі, під густими дугами брів, і повні соковиті губи владними лініями випиналися з-під козацьких, звислих вусів. Станиця знала шалену вдачу молодого сотника, його п'яні оргії й безумно-хоробрі вихватки в бою. Стало тихо.
— Товариші — станичники ! До всіх вас моє сдово, а насамперед, до моїх однополчан. Між вами € немало молодих козаків Лабінського полку. З ними ми били турок під Ерзерумом і німців на Стоході. Так доки ж ми терпітимемо в себе на Кубані старорежимних башибузуків, у рот їм дишло? Хто там каже — годі воювати, треба сіяти ? Доки не візьмемо Катеринодару, не буде в нас миру й мирної праці. Пропоную завтра; о десятій ранку, зібратися всім охочим на цій площі готовими до походу. Я сам поведу їх на Катеринодар.
— Ур-ра! Хай живе революція!
— Нехай живе радвлада! Смерть буржуазії!
— Всі хоробрі — на коня! Всі боягузи — на піч!
— Не підкачай, станичники! Дайош сотню І
Старики дипломатично мовчали. Багаті козаки перегляду-валися й виходили з кругу.
— Ох-хо-хо... Пора вже й додому... Мітинг*-мітинґом, ? діло стоїть...
Другого дня о 12-й годині півтораста козаків та кавалеристів — городовиків під командою Сорокіна виступили на станцію Тихоріцьку, поповнюючи дорогою свій загін по станицях і селах новими добровольцями. До Автономова Сорокін привів півтори тисячі бойців. Тиждень після того під його командою була дивізія.
Слава Сорокіна й "сорокінців" росла. В боях вони, на чолі а своїм командиром, творили чудеса. Сміливий, винахідливий і, безумовно, талановитий командир, брав ворога несподіваними наскоками й не знав поразки. Бути в його загоні, бути "сорокікцем", вважалося за честь. Після двох тижнів непере-станних боїв, Сорокін був уже заступником Автономова, командувача всієї кубанської армії.
Червоні частини звідусіль — з-під Кавказької, Тихоріцької, Тимошевської, Новоросійського — чотирма залізницями підходили до Катеринодару. Кубанський крайовий уряд доживав останні дні, за спинами офіцерсько — козацького загону. Столиця Кубанської козацької республіки готувалася до евакуації.
І раптом по Кубані покотилася чутка: армія Корнілова йде з Ростову на виручку Катеринодару. В ній — кращі царські генерали, непохитні офіцерські полки, знання, досвід і мужність... Скільки їх? Чутки пливли: 50 тисяч.І кожен боєць вартий був трьох...
Над радянською Кубанню нависла тривога.
VII
Темного вечора 22 лютого добровольча армія крадькома покинула Ростов. Шобитими псами, зіщулившись, ішли негостинними вулицями чужого міста, не відповідаючи на жодне запитання. На душі всім було поночі, як і навкруги. Кудою йти далі? На що покладатися? Ніхто, почавши з головнокомандувача, не міг дати на це твердої відповіді.
Дон, старокозацький вірний Дон, що на нього вся біла Росія покладала свої надії, зрадив і, навіть, не ворухнувся, коли бунтівники підняли зброю проти його обранців, проти свого уряду.