Не тому, що вона сюди раптом звідкілясь запливла. Ні. Все лишилося, як і було, але Бурдик побачив, яке воно все гостре і нестерпно прекрасне. І обриси лісу, й поламаний ніс Заремби, і запахи деревію, і колір ватянки у баби, що продає огірки на григорівському дебаркадері. Все було бездоганним.
І Бурдик заплакав. Не так від краси, як від думки про її абсолютну приступність. Бо, щоб прилучитися до цього дива, ні йому, ні будь-кому не треба бути ні красенем, ні розумакою, ні взірцем для юнацтва. Навпаки! Цей шлях відкритий для всіх. Треба тільки дати повітрю вільно заходити в себе. Але весь час і безперервно. Довіритися йому цілком і сповна. Щоб не ти ним дихав, а воно — тобою. Пустити його всередину і стати часткою чогось незбагненно більшого. Це й був той самий секрет, який він мусив принести людям.
Зрозумівши це, переповнений повітрям Бурдик дав волю рясним сутінковим сльозам.
Коментар до розділу 2
І це, безумовно, зворушує. Але, фактично, крім кількох шматків "Опудала" з творчості Бурдика нічого не лишилося. Та й навіть повне "Опудало" тепер пройшло б непоміченим. Інша річ, якби у Бурдика раптом знайшлося щось на тему голоду тридцять другого —тридцять третього років або партизанської війни кінця сорокових на Галичині.
Він, до речі, збирався й про це колись писати. За його планом із травня по жовтень сімдесят не пам'ятаю вже якого року ми мали з ним обійти півтори сотні сіл (по селу на день), виявити самовидців трагедії і позаносити на плівку їхні свідчення. Нас цікавили факти — хто, як і коли виживав, де знаходили, ховали, ділили та споживали харчі. Кожна деталь була на вагу хліба. Ми були готові до того, щоб чесно і з називанням імен фіксувати випадки людожерства (хто, коли, де й стислий опис обставин). Дешифрування записів зайняло б півроку, хай, навіть, рік, зате після того, ще до Олімпіади в Москві наше письменство мало би твір вибухової сили.
Але нам завадили труднощі. В травні було зимно, в червні дощило, у липні пекло, а у серпні до нас вітром з Арктики принесло собачий холод.
Я мав портативний магнітофон, але з батарейками тоді було особливо сутужно. Тому ми мусили покладатися лише на пам'ять.
Бабусі розводитися про голодну смерть не хотіли ("бодай не згадувати"), і частіше випитували, що ми за люди, й для чого воно нам треба. "А, може, ви, — зазирали вони в очі, — крупу б яку нам продали? Або цукор, борошно чи одежину? Хай і не нову. Як не дорого просите, то ми візьмемо. Бо нам оце тиждень, як хліба не возять. Водітіль десь, кажуть, заїхав у стовп".
Дідусі, які б щось пам'ятали, нам майже не зустрічалися. Всіх, хто тоді не помер, заковтнула війна. А тих, хто пережив війну, доконав самогон. І лише иайспритніші втекли до міст і причаїлися.
На жаль, коли ми, нарешті, вибралися (був ясний та гожий день), то одразу ж нарвалися на активіста з сільради. Було це за Переясловом. Він обшукав нас, забрав паспорти і переписав усі дані в засалений зошит. Скінчилося все досить мирно. Єдине, що ми пропустили автобус і мусили ночувати у нього.
"Каберне" наше він покуштував, але пити не став. Замість того поставив на стіл сулію первача, врізав сала й цибулі. Дружина його хутко зварила нам відро бульби, а на десерт притягла мішок пересмажених соняхів.
Через крутню в животі та задуху ми довго не засинали і чули, як щопівгодини із дзиґаря на стіні рветься в бій металева зозуля. Соняхи раз по раз гнали нас у нужник, який стояв в глибині городу. Із землі виходило тепло, й вона потріскувала під ногами. Там, де влітку картопля билася з жуком, тепер манячили кратери. Зірки над ними набрякли і кожного разу, як ми вибігали до вітру, їх більшало і вони розверталися до нас якимось новим боком.
О шостій з радіоточки під зозулею зарипів гімн, і ми, не умиваючи розбухлих пик, вийшли на трасу. Й більше свідчень про голодомор не збирали.
Але дещо я тоді встиг записати. А в мене, на відміну від Бурдика, ніщо не зникає. Все жде свого часу. І я переконаний, що на основі зібраних іще тоді даних можна було б тепер скомпонувати цікавий твір. Як додаток до Бурдикового життєпису. Або як щось зовсім самостійне. До чого тут він? Мені б лише зосередитися. Матеріалу вистачить.
Нехай це буде роман-документ із життя села Хоцки. Або Андруші чи Пологі Яненки (ми того дня їх також проїздили, так само, як і Виблі). Тут кожна назва — поезія! Або осьо запис олівцем — "Надешка та Мусій". Хіба сам вигадаєш таке! Деталей не пригадую. Назви села — також. Але це не має значення. Бо ці два імені вже є зерниною повісті про любов за часів голоду.
Або "Демко Петращук". Запис зроблено того ж дня. Ім'я й прізвище — більше нічого. Але за тим стоїть епоха. Навіть більше — зміна епох. А точніше — цивілізацій. Війна, революція, колотнеча, терор, повна зміна укладу та звичок. Ось про що треба писати!
Взяти якийсь один аспект — питання про землю, припустімо, чи атеїзм — і на конкретних прикладах виявити його наслідки. Забрали Бога в людей! Що це — жарти?
Або показати, що робила з людьми шалена соціальна мобільність. Народившися у своїх хоч би й Пологих Яненках (вірш, вірш, а не назва!), Петращук міг через тридцять років вигулькнути де завгодно — у політбюро, в Аргентині чи в сталінських таборах. Шкода, що я не позначив, із якого приводу я його сюди заніс.
Ні! Брешу! Ось він, Д. Петращук, на наступній сторінці. Я, виявляється, двічі його записав. "Петращук Демко", будь ласка. "Виблі, район Переяслав-Хмельницький, рідний брат Ликери Воробей, сибіряка, гарба йому передавила руку". От чому він не потрапив до політбюро! А в цієї Ликери я за три бляшанки рибних консервів і пачку цукру виміняв коралі з дукачами. Ольга їх, коли їздила до Польщі, вигідно, прямо в готелі, продала спекулянтові. І цього вистачило на нове шкіряне пальто.
Далі, на тій самій сторінці в мене було записано — "Юхтим". Але без прізвища. "Другий син". Чий — не зазначено. Нижче, під Юхтимом — ще імена. Зате є дата — двадцять третього липня сімдесят восьмого року. Ага! Я згадав! Це було не тоді, не за Переяславом, а в П'ятихатках, де я ночував у сільському готелику. Там був і цей Юхтим. Побачив, що в мене є пляшка "Екстри", й не відходив, доки ми все не укутали. Розповів мені про свою родину. Старший брат пішов війною на фінів. І їм наказали заритися в землю. Він так і зробив, але, поки чекав наказу про наступ, заснув і змерз. А згодом, під час обстрілу його засипало землею.
"Карпо, Оксентій, Фрасина, Тиміш". Які імена! Тепер таких немає. Але хто з них брат, а хто батько його, хто сестра, а хто мати — я вже не пригадую. "Всі в один день" — написано.
А от іще запис: "батько — колгосп — на олійні — щовечора, як повертався додому, викручував кишені — діти вижили". І йде позначка: "зі слів В. Мироненко". Але ні дати, ні місця, ні обставин. Я пам'ятаю, що це — жінка, й десь зовсім близько від Києва. Я в неї вициганив дерев'яну ікону народного письма. Успіння Божої Матері. Але коли ми з Ольгою після розлучення ділили майно, то ікона ця пішла їй, а я собі забрав програвач.
"В. Мироненко". Валентина? Навряд. Валерія? Ні. Звідки в сільської баби таке городське ім'я? Варка! Ну, звичайно! Варка Мироненко! Згадав!
Оце, власне, й усі мої записи. Не густо. Чомусь я думав, що в мене їх більше. Шкода.
Можна взятися й за сучаснішу тему. Бурдик мені переповідав сюжет про схрон у Карпатах. Хотів із нього зробити п'єсу, але не встиг.
Зміст там такий. Наш час, туман, Карпати, сльота, мжичка, а, може, й злива. Якийсь п'яничка свариться з усіма — з друзями, з родичами, своїм начальством. Тому що він стомився од безнастанних принижень. Від того, що скрізь почувався ворогом, внутрішнім емігрантом, приший-кобилі-хвостом. Бути часткою брехні й лайна він не хотів. Але для успішного опору не мав потрібної статури. Та й сил і здібностей теж, якщо вже на те пішло. А тут ще й дружина зрадила йому з близьким другом. Коротше, терпець урвався.
Він пішов світ за очі, в ліс, провалився в яму й опинився у схроні часів війни. Не знати, хто саме вирив те сховище, але там було все — зброя, консерви, одяг та шнапс. Він поїв, напнув на себе форму, узяв автомат і шарахнув на клуб, де зібралися всі його кривдники. Вишикував їх уздовж стіни, обличчям до вождів та результатів змагання і виголосив монолог, у якому все поставив на свої місця. Його вороги затремтіли. Серед них — міліція, друзі, жінка, представники влади. Вони подумали, що село зайняв десант партизанів із Канади і що тепер усіх їх судитимуть по справедливості. З переляку вони розкривають своє нутро, сваряться, плещуть одне на одного, зізнаються у різних провинах і повзають у ногах. Це дуже його приголомшує. Він не чекав, що його жарт зайде так далеко. Тому він знімає з себе дрантя і з огидою йде до виходу. Певний себе, повний сили та гідності.
Треба лише повставляти у текст різні політичні реалії. УПА, ОУН, бандерівців, совітів, НКВД, мельниківців та ястребків. Головне — розібратися з ними, щоб десь чогось не переплутати. І не боятися діалектизмів. Усіх цих "кнайп", "мештів", "роверів", "варьятів" і "па-па".
Лишатися українцем у місті — то надзавдання. Бо довкола все — іншомовне. Ні власного сленгу, ні термінології, ні лайок. Звичайно, лайки є, але ж вони всі татаро-монгольські! І будь-які спроби створити природне, національно забарвлене середовище наражаються на опір. Навіть в родині. Як можна виховувати повноцінне потомство, коли жінка не хоче переходити на українську мову? Я до сина — українською, вона — російською. Зрештою, я сказав: годі! (російською, звісна річ, мовою, бо так уже склалося історично). Мене, кажу, ця стрибанина виснажує! І я їй заявив: прошу звертатися до нього винятково українською.
— Спробую, — вона мені каже.
— Ти, — кажу, — не пробуй, а роби.
— Добре.
— Й не тільки, — кажу, — коли я поруч, а завжди!
— Ну, добре, добре вже!
— Ні, — кажу, — не добре.
— Відчепися!
— Ти як розмовляєш?!
— Ти як розмовляєш?!
— Я більше не можу!
— Чого ти не можеш?
— Так жити.
— А хто може? Я?
— Так для чого ж тоді, — вона каже, — нам бути разом? Якщо ми — чужі.
— А хто тобі не чужий? — я питаю її. — Може, Бурдик?
— Не будь ідіотом.
— Мені, — кажу, — відомо все. Те, наприклад, що ви виробляли у поїзді.