Через тих-о людей на солом’яній домовині осуд покидав мене; недавно стрів однокурсника: на майдані незаможності розбалакує про культуру, вивчив напам’ять пів стусового вірша, горює над національним, лає вічно чергові події, сірого кітеля застебнув на останній гудзик, посуворів, посуворів, бочком підскакує до публіки з десяти п’яндюг і вмить закипає рогатим вождівством; підлий і пітний понуро ціпиться в припадку правди і мсти, то ковтає голодну слину, то клене підступність видимих ворогів, а насправді зайнятий тим, що й раніше: погубленням власної душі; мені ж боліло незриме — що станеться з людським серцем на висоті двох обмолочених тисячоліть, чи подобрієм на одну падалішню зернину з упованням совісного плода? навряд чи.
11
Озвіться, діду; так, кажи, вибалакайся і полекшає тобі; нестримність, ворог любові, була головним моїм злом, я втомився прощати, нахлинула втома і люди, яких я образив, ніколи не взнають, як я молився за них, ненавидів себе, давав обітниці суворого мовчання — воля, сила дерзань моїх вигасла, над календарем літа переважав дух перловиць, що гнили на річковому березі, викинуті прибутніми водами, в горах, напевно, пустились дощі, тутай суш і доцвітала цикута: чи прокидався під ранок і безнадійно ждав чогось у пітьмі, чи лягав спиною на бистроводдя і поглядом голубив небо, думки розчереплювало: доки триватиме богопокинутість? згодом цей здармований час забувся, як забуваються марення під простирадлом палючого сну в присутньості лікаря, що радий підслухати і проклясти тебе за безпам’ятну балакучість; в годину сумнівів люди ставали лікарями; про них не відаєш, що вони взнали про тебе; тому сім’я виростала в престол відвертості, тихої вразливої самоти; тому втрата, покара за нерішучість, була вигнанням у минуле злослів’я; придуркуватість сухого й гнаного вітром насіння отрути однаково царювала серед тих, кого по старій пам’яті перестрів під кав’ярнями й вежами з людської кості; сидіти вдома; вона, відкинувши голову, ліктем опершись на холодильник, медовими очима примруженої левички слідкувала за мною, і подарована на весілля, декоративна, з благенькими квітами таріль, здавалось, лосніла знущанням; лучче вік без господаря, ніж власною кров’ю гріти таку блощицю! навідмаш рубнув безсилу стіну, тарілка гепнула об підлогу і надщербилась, хотів склеїти, глянув, всміхається; вічний старець, книги розпродав і це продаси; голими руками храпнув зо зла таріль, болем обпекло потім, кров заюшавіла за обстріпаний манжет сорочки, спробував зав’язати, кров за хвилину пробивала бинт, тако і доклигав на станцію швидкої допомоги; там наказали поворушити пальцем, відвести погляд на плакати з цивільної оборони, дали укола, легкий лоскіт проймав занімілу руку, зшивали білою ниткою сухожилля, ніби покусувала мурашка, поплескали по плечі, заборонили на два місяці піднімати тяжке, то мав нову мороку: саме ремонтували дитсадок і батьки відпрацьовували там за здоров живеш; сказала, годі ганьбити, думай собі щось, або вимітайся, вопшем; добре, піду, раз так, — від помаху гойднулась дьогтярна, як нитка слини з чортячої губи, павутина під стелею; тоді випало тягати столи з чорновусим, видним собою прапорщиком, зносили з другого поверху, щоб фарбувати внизу, таки не втримали на площадці між розтягнутими гармошками сходів, дошка всією вагою телепнула на скалічену п’ятірню; плюнув на лікарняну допомогу, день при дні напитував собі роботу, від болю прокидався на розкладачці і тьохкіт закладав вуха, згодом відкрився свищик на пальці, вигнивала нитковина, яку заплющений мусив висмикувати зубами; рана місяць висвердлювала кістки, прикладав марлю з обліпиховим соком, запарював у фіолетовому розчині марганцівки, гній сочився з середнього суглоба; тоді на останні карбованці пристарав "Столичну", склянку без закусі лигнув, горілкою обмив обценьки, впівсили, сподіваючись, може вислизне нитка, трохи поскубав невигнилу нить, жовту, як навощена, міцна дратва, по спині линуло холодним потом — і сірпонув! — судома згризла шкіру з лиця; головою на підвіконні, безпам’ятного застала мене на кухні; рукав хакової сорочки змок від сліз; соромивсь глянути на сліпучу кафельну синяву; вона мовчки прибрала на столі, мовчки всадовила малу перед телевізором; радів притихлій жінчиній згоді і подумки дякував, що здогадалась про розірвану спільність; сама газетою обмела павутинний ланцюг над дверми, свічник латунний в накипах стеарину шухнула у сміттєве відро; даремно віяло матіолою і кихкотів, аж заходився пугач над молодим лісом; закрила вікно на вулицю; ліктем посунув глечик поросячої крові, забув вилляти, досмалив і недокурка, грудьми, опертими на підвіконня, відчуваючи кригу зчужілого дому, тихесенько забожився, згадав себе малим; бабця відводила через залізницю до школи; благословіть з того світу, більшої нема надії — звідтоді спогади пекли незгойним, гниючим соромом, мов витягували, висотували, виривали цупкі сухожилля з скаліченої руки. До сусідського хлівчика в приватному секторі щонеділі підточував автофургон, і молодий медвідь, видзвонюючи мідними брязкалами на ошийнику, застрибував туди й кігтив пазурами дерев’яну обшивку; господар змотував на лікоть повідок, рукавицею стирав іней на віконці кабіни, на полах бушлата обтріпував солому з берлоги; світало над залісено вепрячими спинами горбів, медвідь чмихав, надихавшись бензинового сморідку, і лизав скло, за яким у кабіні малиновіла потилиця хазяїна; відкривав бардачок і примірював сонцезахистні окуляри, а десь автобусами до заповітної галявини з’їзджались мисливці з жолудисто незмигними від застояної люті собаками; лайки оскалювались, радісно потягуючись на передніх лапах; старий у підшитих дерматином валянках розмотував котушку з прапорцями, гавкіт було чути аж до кордону лісника, косулі там здригались, молодняк терся шиями об соснові обаполи і копитив обскубане в зимі липове віниччя, до оранжевої крові прохромлюючи рогами шкіру одне одному, — пройняті злою тривогою, ніби нагледіли водночас: медведя за карабін чіпляють до грубого дроту, натягнутого між грабів, скраю галявини впівголос перемовляються чоловіки, собарнота скалозубить і обнюхує траву, зрідка старий, притупуючи валянком, гукає: давай, давай! і хрипкуваті голоси обривали дзвін брязкал на ошийнику медведя, що глух від люті; давай, давай! і летіла шерсть, сука з натертим об сніг малиновим вим’ям відлітала до кучугури, гримів ланцюг і сніговий вихор здіймався там, де клубкували чорні і гостровухі собачиська; будуть працювати, хвактічєскі получили хрещення! шо да, то да; медвідь же знав: рід його, вистріляний позаминулої осені, закінчується на ньому, на вбивчих гостряках пазурів, на кривавих патьоках по спині; нехай старий собачатник над зігнутим вдвоє зошитим викрикує клички собак і пахне весною зозулин цвіт на пеньках, нехай лякливі задкують під кущі драпахів і господарі лижуть сніжки, він здалеку упізнає справді злобний голос, він зведеться на задні лапи і захищатиме спину; нехай бритвенно, гостро спалахує вичовганий дріт і псота кашляє, давиться пітною рудою шерстю, він вистоїть, — одгризіть собі язики й захлиніться кров’ю. Тижднями ходив сам не свій, за копійки підпрацьовував на товарній станції і там посварився з бригадиром, що закривав наряди кому як хтів; а німота облягала потім, на віддалі вокзалів і річок — відколи бачив дитину? — безсніжної глухої зими приклигав на майдан і серед запрошень сфотографуватися біля Діда Мороза в кожусі з кривавим верхом, серед милих діточих приспівів, запаху глиці, розтовчених горіхів, лікарняно злежаного одягу з нафталіновим сморідком, серед ковзкого, осрібленого інеєм, граніту коло мертвих фонтанів, звідки, послизаючись на власному шарфикові, малюк човп до простягнутих батьківських рук, серед розгублених фотоспалахів на скляному більмі лисобокого трап’яного верблюда, верхи на якому хвацьки поганяв кантаркою хлопчак, осипаний білими остюками, серед юрби, апельсинового світла провислих гірлянд і наспівів про зеленого папугу, почував себе батьком; надійдуть, разом питимем каву в забігайлівці біля вимерзлої чаші, відкоркую шампанське, розповідаючи, як діставав святковий напій, обережно, ось і повні склянки, твоє здоров’ячко, доню! вино заріканням пощіпуватиме в горлі, запросить додому, донька, набігавшись коло ялинки, засне на моїх колінах, віднести на ліжечко, відчуваючи легкість худенького тіла, підбивати таку ж лялькову подушку, обмощувати ковдрою підібгані ноги, вдихати солодкий дух і довго грітися об сонну посмішку ангела; нікого ти не побачиш, мотаючи головою поверх голів, стаючи навшпиньки, витягуючись, мов вішальник; одна прийде, безборонна і тиха; сьогодні мусить; покине пса на морозі, знятим з нього ошийником обстукає на дворі чобітки, запросить на вечерю, пригадаєш повстяну оббивку дверей і ручку у вигляді голови лева, сама помалу зніматиме грубий вовняний светр, просмерділі собачатиною лайкові пальчата кинувши на підлогу вітальні; задушно і спрагло тремтітимуть жили на шиї; сама крізь кватирку викине псюрі черствий окраєць, заразом занавісить вікно, скаже, холодно, як у льодярнику, — прийди з донькою, наснись ще вдруге — дарма. А відразу після виписки бракло сил для зітхання; дивно, колись був добрим пловцем і того літа покірна на правому березі течія підштовхнула — міг пірнати й пливти, зривати лілії з гадючим стеблом і пливти, озиратись на захоплену на пляжі свічу її тіла й пливти, ногами відштовхуватись від загрозливого бакена і пливти, пропускати опередь себе баржу з гравієм, бронзового по пояс матроса з шлангом на кормі, нехай поливає гарячий камінь, і пливти, сліпнути від потопельного валу й пливти, бо чайка з голосним скиглінням, збиваючи пух рогози на качалках, кинулась на дрібну, виплеснуту хвилею, срібнобоку плотвичку, вода потугішала і від близьких круч долинуло подібне на голос січкарні гугніння під вербовими корчаками; течія сотнями линв обтяла відступ, потужні шестерні викручували суглоби, десь зовсім поряд закрапотіла з плакучого листя роса; наковтавшись блювотного літепла, дотягувався до поряд звислого гілля, тягнуло вниз, а підпливти не годен, течія несе за два сажні од берега; світлотіні вмивали лице і стрімко пролітала цвинтарна ограда дерев; однаково ж кудись викине, утримати себе на плаву; заклало й вуха, заплющений до зеленої різі пірнув, ховаючись від сонячної відрази свідків, викрадаючи силу в уявної погибелі, випірнув, — болотяний витопт між осоки пах іржавим залізом капкана, якого підлітком ставив на бобра, зелений покіс пах вигорілою на плечах, пітною сорочкою батька на косьбі, дзвін мантачки загойдував новими хвилями, знагла зашепелявив на повороті ситник і вода зжовкла, тільки подумати хтів, то від піску, а коліна вже проорали наждакову твердиню; зліг на лікті і підтиснув ногами здутий живіт, вонітував, здавалось, гарячими кишами, пітний лоб обтирав об суху, витягнуту сітями, кропивку, відтак помалу відколінкував на червоне покривало жорстви; над кручею розпластано і захмеліло від висоти вився яструб, і спритненькі ластовенята, помітивши тінь, пірнали в глиняні нори; ящірка на сірому вапняку здригалась від писку птахів, помалу з білим тягарем роду повзла мурашка по акацієвому стручку, страх смерті шмигав мідянкою в білавому черепі літа, кожна приземлена течія життя раптом відокремилась від льодоходу неба і щось загинуло в мені, бо, злігши спиною на сухий відшліфований корч, помітив за маревом піщаної стерні: вона вклякнула біля малої і дитяче відерце натрамбовує ракушняком, щоб будувати фортецю; без уваги на мене; знала, що виживу; і таємно всміхалась над сповзлою бретелькою купальника незасмагла, незцілована береста, підпалюючи самотні сутінки тіла.