Він, видно, був ще під впливом попереднього питання.
— Як вам сказати,— почав він по хвилині.— Хіба я можу відповісти за всіх алтайців? От хоч би в нас, у Чемалі. Алтаєць Юнаяков мій перший друг. Є ще молодий парубок Садвай, той теж буває у мене, розумний хлопець — ми дружимо. Ті хлопці, що з Червоної Армії приходять, ті теж з нами, руськими, в згоді, а от такі багачі, як Турдакіни, Мабаші, Натруси — ті ненавидять нас.
— За що?
— А хто знає? Може, бояться, що ми їх землю відберемо. Але землі тут нікому не бракує. Які поля стоять облогом, гай-гай! Алтайці на землі й робити не вміють, у них от полювання — це їх улюблене заняття, а земля — ні. Вони й хліба не печуть, бо нема де, в юртах досі живуть.
Смирнов зацікавився оповіданням.
— А що ж їдять? — спитав.
Олександр оповів, як вони готують сирки, як їх коптять над вогнищем на прутті, як потім їдять їх усю зиму. Розповів про бідність їхніх жител, неохайність, що виникла від бідності, безкультур'я, про соціальні хвороби. Він, звичайно, інакше називав їх.
4 В. Гжицькик
97
— Багато їх посліпло, у багатьох носи попровалювались,— оповідав страшну правду Олександр,— Вони кажуть, що це ми занесли їм хвороби, а шамани підтримують у них цю віру. Ви коли б побули в такій юрті під час камлання, на все життя запам'ятали б. Та тепер не доведеться.
— Чому? — спитав Смирнов.
— Дуже обережні зараз. Радянська влада бореться з цим злом. Вони чужого на камлання не допустять.
— Що ж, нема по селах партійних організацій, комсомольських?
— Може, в більших селах є, але там, де село складається з кількох юрт,— нема. А район далеко. Кому цікаво забиватись у гори, в юрти? Там незвичній людині страшно. Там нашій людині — росіянинові — не вижити. Люди живуть, як тисячу літ жили, так і тепер. Як їхатимете в Анос, подивіться, як кінські шкури висять тут і там по горах на дерев'яних журавлях.
Всю дорогу до Аноса Дмитро Іванович думав над словами Олександра. "Як же так,— обурювався він,— забуто цей край, це гірське плем'я? Після Жовтневої революції, що сколихнула всі народи Союзу до нового життя, тут залишились якісь не то феодальні, не то патріархальні відносини, тут існують дикунські звичаї, криваві жертвоприношення. Що це — сон чи ява? Багачі сіють ненависть до іноплеменників, і все це сходить їм безкарно..."
Дмитро Іванович зрозумів, як потрібна його поїздка на Алтай. Партія знає про непорядки, коли послала його сюди, щоб зафіксувати для історії те, що скоро зникне безслідно.
Другого дня, повернувшись з Аноса і побувавши по дорозі в юртах, він розмовляв з Манченком, запросивши інженера до себе. Він розповів йому те, що чув від свого господаря і що бачив сам. Та все це було Манчен-кові відоме.
— Ви вживали якихось заходів, відкривали очі людям, що займають місця в райкомі?
— В райкомі сидять росіяни і алтайці,— сказав Манченко.— Алтайці запевняють росіян, що в районі все в порядку. Росіяни їм вірять, і робота, як бачите, стоїть.
— У Москву писали? — спитав Смирнов.
— Не мав часу писати, думав особисто доповісти, як верну додому,— відповів інженер.
— Тепер бачите, що ваша безпечність наробила?
— Чи не мене ви обвинувачуєте в тому, що Ломова змія вкусила? — засміявся інженер.
Ця розмова мало не закінчилась сваркою між двома комуністами, які однаково вболівали над обездоленим племенем, але по-різному розуміли свою безпосередню участь у культурній революції, яка мусила охопити і це забуте до революції плем'я.
Кам Натрус слухав, що йому розказував Мабаш. Час од часу, в залежності від слів приятеля, його поморщене, як печена картопля, обличчя то здригалось, зморшки згущувались у кутках очей і з одкритого рота показувались чорні, гнилі зуби, — то кам'яніло, і вуста стискались у вузьку синю лінію. Тоді його косо посаджені, з припухлими повіками очі ставали холодні і гострі, як ножі. Він проймав очима Мабаша, і Мабашеві самому ставало моторошно від них. Мабаш скінчив свою доповідь, і кам поволі перетравлював почуте.
— То хто з них важніший і більше може зробити нам шкоди,— спитав він по хвилині,— цей, що лежить уже, чи той, другий?
— Той, другий,— сказав поспішно Мабаш.— Цей що лежить, то так, більше для себе щось там робить, він не так, кажуть люди, шкідливий.
— Усі однакові,— вивів з почутого кам,— усі уруси шкідливі. Усіх треба нищити.
Мабаш аж присів, почувши ці слова. Натрус мав над ним непереможну владу. Як усякий ситий, безжурний, а до того, пристаркуватий міщанин, Мабаш більш від усього на світі боявся смерті, а Натрус міг її накликати на людину, коли хотів. Тому-то Мабаш слухався у всьому кама, мало того, займався за його дорученням такими справами, про які сам ніколи б і не подумав.
— Це правда,— сказав він,— той гірший. Той, кажуть, хоче розкопати гори і забрати золото, що вони криють у собі. Хай він тільки почне копати, то злетя-ться з усього світу, як чорне вороння, і тоді нам загибель. Ми не втримаємось — нас мало. Вони витіснять нас цілком, позаселяють усі наші гори і долини...
— Смерть їм! — перебив твердо кам.— Смерть їм! — крикнув. Треба негайно починати роботу. Треба знищити його в найближчі дні, щоб не поширилась зараза, щоб іншим відпала охота сунутись до нас. Алтай має бути недоступною твердинею. Об неї розіб'ють голови не окремі люди, а цілі народи. Нас поки що мало, Ма-баше. Ми двоє нічого не зробимо. Треба зібратись нам усім, треба стати до боротьби всім алтайцям. Ти бачиш, що діється зараз? Вони забороняють нам визнавати віру предків. Вони не дають нам молитись нашим духам, приносити жертви богам. Жертви наші — не їхні, і ми не маємо права порядкувати своїм?! Правду я кажу, Мабаше?
— Правду кажеш. Ти кам, ти найрозумніший з нас. Тобі боги відкрили розум, а нам сповили чорною темрявою.
—— Ми піднімемо всіх алтайців. Хто не з нами, той ворог, тому смерть.
При слові "смерть" Мабаш скарлючився, аж присів. Той Натрус так мучив своїми всякими планами, такими страшними, що просто жити не давав. А спекатись його ніяк не було сили. Мабаша лякала сама думка, що доведеться щось робити, наражатись на небезпеку.
— Важко це буде!
Кам блиснув очима, як ножами. —— Не важко! Мабаш знову присів.
—— Наші душі темні,— почав він.— Темні, як учорашня вечірня хмара або пітьма нічна. Треба влити в них світло, треба прояснити їх. Наші люди смирні. Так знов-таки треба, щоб не були вони покірні, як вівці, а щоб стали дикими звірами...
— Усе зробимо, тільки б знайти в аїлах своїх людей, з'єднати тих, що ще не забули свого роду, треба закликати тульчі *, щоб з тобшуром співали давню славу Алтаю. їм треба творити нові пісні про нових богатирів, що розчавлять ворогів, як за давнини. Треба, щоб вони були в кожнім аїлі. Довгими осінніми вечорами, коли Ульгень погасить денне світло, щоб збирались у юртах люди, а співаки щоб їм співали пісень і закликали до боротьби і помсти. Треба, щоб вчили подавати в молоці отруту тим, хто схоче молока напитись, щоб подавали гадюк замість риби, щоб убивали пришельців, як вовків у своїх загородах... Це так на майбутнє, а з
1 Тульчі — професіональний співець, що виконує богатирські, героїчні пісні.
цими, що є цього року, з цими двома ми справимось, Мабаше, з тобою самі.
— І третій приїхав,— сказав Мабаш. — Важко буде.
— А той що робить?
— По селах їздить, щось пише.
— Не страшно.— Він нагнувся Мабашеві до вух і прошепотів ледь чутно: — За нами горою стоять монголи, а там і... Японія. Про це я знав один. Тепер знатимеш і ти. Але слухай, коли про це дізнається третій, тобі на світі не жити. Пам'ятай, Мабаше! Я і ти, і більше ніхто!..
Мабаш закліпав очима, на лобі йому виступив піт. Він так злякався погроз кама, що не міг перевести духу. З одного боку радий був, що користується таким довір'ям у нього, а з другого — дрижав від страху за наслідки, що могли з цього виникнути. Він хотів було щось спитати кама, але в потоці, що шумів недалеко від юрти, щось зачалапало, і приятелі почали пильно прислухуватись.
— Хтось їде,— сказав Мабаш.
Кам не відповів. Його очі були звернені в той бік, звідки долинало чалапання кінських копит по воді.
З лозини, що росла обабіч потоку, виринула спершу коняча голова, а за нею, розсуваючи руками галуззя, показався вершник.
Камове обличчя прояснилось. Він упізнав свого посланця і праву руку — Тріша, що жив у Немалі й доносив йому про все, що там відбувалось. Він мав важливе завдання слідкувати за художником і інженером і повідомляти кама про кожний їхній рух. Поява Тріша була надзвичайно до речі, бо кам страшенно цікавився долею художника, а про його хворобу уже знав від Мабаша.
Тріш під'їхав ближче, поздоровкався і, злізши з коня, підійшов до вогнища. Кінь, пущений вільно, почав скубти траву.
Кам запалив люльку і подав гостеві, як закон велить. Гість пихкав люлькою і мовчав. Мовчали всі троє. Ніхто не хотів починати розмови.
Алтайці вміють довго мовчати. Порозкидані по горах, більшу частину життя проводять вони на самоті і відвикають від розмови. Зате розуміють одні одних і без слів.
Мовчанка Тріша видалась камові задовгою. Він відчув, що щось не гаразд, і тому перший перервав її.
— Чого ти, Трішу, мовчиш? — спитав,— Хіба немає веселих вістей?
— Немає,— відповів байдуже Тріш і плюнув жовтою слиною у вогнище.
Кам не хотів вірити.
— Це так здається,— сказав він, всміхаючись. — Ще не здох?
— Ні, і не скоро здохне.
Сказавши це, Тріш серйозно й зосереджено задивився у вогнище. Здавалось, він не чує, що коло нього діється, і не цікавиться дальшою розмовою.
— Не турбуйся, здохне,— сказав упевнено кам, як людина, що не знала у житті промахів,— Але ж, справді, це триває надто довго, — задумався він.
— Йому не дають вмерти. Сидять день і ніч над ним.
— Хто?
— Ти знаєш.
Кам стягнув брови, на лобі утворилась глибока борозна.
— Ота? Знаю. Гадина! А ще хто?
— І лікар.
— І лікар? Хто це?
— Темір.
Натрус скочив, як укушений. Він ухопив Тріша за груди і затряс його, аж затріщала одежа.
— Що ти кажеш? — заревів. Він зовсім забув про доктора.
— Те, що чуєш,— відповів поволі Тріш.
— Алтаєць лікує свого ворога?! Т^мір лікує коханця своєї нареченої, ворога своєї вітчизни?!
— Так.
— Як же це сталось?
— Вона захотіла — і він пішов.
Кам грізно дивився на Тріша, і з його грудей видобулось, як з-під землі:
— Безчесний!
— Правда,— погодився Тріш, сидячи так само байдуже й поглядаючи у вогонь.
— Ти чув, Мабаше, що сказав Тріш? Мабаш закліпав очима і кивнув головою.
л— Та чув, чув,— сказав він,— і серце моє розпирає лють.-— Але на обличчі його малювалась цілковита байдужість і не було ніякої люті.
Кам скреготів гнилими зубами і стискав кулаки.