Трохи Ванька Кожушаного не придушив.
— То що, шаплик не підходить? — діловито запитує Чорторий і бере в руки якусь напівкруглу залізячку.
— Та підходить, — відказує Івасик, а очі його тим часом вбирають кожен порух Маркових рук. — Ми попросили Манюню, щоб той зразу поставив шаплика догори дном. Так, щоб не перевертався, розумієш?
— Та вже петраю, не дурний, — Марко цюкнув по залізячці, і в дереві виник такий ловкий виямок, ніби зроду там був. — А що далі?
— А нічого, — зітхнув Івасик. — Добре тим, хто у дзвоні дихав. Там же море тепле і дихай скільки тобі влізе, а в нашій воді довго не висидиш.
— Це правда, — згодився Чорторий і чіпким поглядом оглянув зроблене. — У наших краях треба вигадати щось інше.
— І що ж придумати? — пхикає Івасик. — От якби рибою стати…
Вони зітхають обидва. Бо як же ти станеш тією рибою?
Поруч проходить під веслами новий човен. Пливе він рівно, стрімко, і тільки слід за ним буруниться.
Івасик, провівши його очима, зітхнув:
— Гарно пливе. От якби він і під водою так плив.
Чорторий відірвався від роботи й озирнувся на Івасика.
— Як ти сказав? Щоб човен під водою плавав? Може, його теж догори дном, як той шаплик, поставити?
— Не вийде, — похитав головою Івасик. — Он Демко який здоровий — та й то двічі шаплика перевертав, бо той усе тонув. А човен набагато важчий.
— То правда…
Після цих слів вони трохи посмутнішали і якусь хвилину мовчали. А тоді хотів було Івасик знову щось докинути, та Демко завадив. Він став на урвищі й почав подавати Івасикові якісь таємні знаки.
— Я зараз повернуся, — сказав Івасик Чорториєві і подерся на урвище. Демко, завівши його за найближчі кущі, по-змовницьки запитав:
— Ну як, страховидло моє готове?
— Майже… — відказав Івасик. — Коваль Гаврило ще кілька залізних смуг припасує — і можеш одягати.
— Але ж він мірку з мене не зняв, — нагадав Демко.
— Дивак ти, — відказав Івасик. — Чинбар же з твоєї голови мірку зняв?
— Ну, зняв…
— То й доста…
— Ага, — повагом сказав Демко і почухав потилицю. — Воно, звісно…
Тут його покликала Ждана. Демко зірвався на її голос, а Івасик повернувся до Чортория.
— А гарно, що з нами зараз староста черкаський, — продовжував він, ніби нікуди й не ходив. — З ним якось упевненіше чуєшся.
— Еге ж, — охоче згодився Чорторий. — То раніше наші ламали голову, де роздобути чи залізо, чи дерево й дошки. А тепер тільки кажи, чого хочеш — і тобі все піднесуть.
— От тільки важко переправлятися з ними за пороги, — поскаржився Телесик таким голосом, наче все це мало звалитися на його плечі. — Розвантажувати, переправляти на інший берег, знову вантажити… Як би ти знав, скільки наші з усім цим торік намучились!
— Бо не були знайомі зі мною, — посміхнувся Чорторий і знову оглянув свою роботу. Потому цюкнув по лише йому відомому місцю і вдоволено хитнув головою. — Непогано, — похвалив сам себе.
— А якби були знайомі, то що? — запитав Телесик.
— Тоді б не везли усе це сушею.
Івасик витріщився на Марка.
— Ти хочеш сказати, що все те можна було доставити водою?
— Так.
— Через пороги?
— А чом би й ні? — як про щось звичне сказав Чорторий.
— Але ж… там же таке твориться!
— Це для того, хто їх не знає. А коли знає, то не так уже й страшно.
— Отже це все, — Івасик кивнув головою на гори дощок і з десяток вибраних зсередини колод, — можна через пороги?
— Звісно, що можна, — запевнив Чорторий, і чи не вперше від ранку випростався. — Коли вміло направляти, то на них і подряпини не залишиться. Хочеш спробувати? — зненацька запитав він.
— Я? — Івасик затнувся. — Та… Сам же чув, як минулого літа Швайка казав, що нізащо вдруге не захоче перебиратися за пороги. І Колотнеча теж.
Чорторий поворушив носом так, наче збирався чхнути.
— Бо якби вони перед тим, як сунутися на пороги, порадилися з нашими — усе було б інакше.
— Ага, — тільки й сказав Івасик. Точнісінько так, як допіру Демко.
— Гаразд, — сказав Чорторий і увігнав сокиру в колоду з такою силою, що її й двоє не витягли б. — Ну, Івасику, ходім обідати. Бо вже кличуть.
Лише тепер Івасик завважив, скільки людей тирлується довкола. Трохи нижче від угідь діда Кібчика був чималий шмат нічийної землі. І зараз на ній стояли кілька великих куренів, розрахованих не на одну сотню людей. Їх поставили ще ті, хто разом з Вирвизубом місяць тому подалися на Низ, аби стежити за татарами. Тепер, подейкують, на Низ збирається навіть староста черкаський зі своїми козаками. А от і він сам…
Івасик пригнувся за кущем, бо старості черкаському чомусь не подобалося, щоб діти козакували разом з дорослими.
Богдан Глинський під’їхав кілька хвилин тому. Запилюжений, засмаглий до чорноти, він нічим не відрізнявся від решти козаків, хіба що сережкою у вусі та довгим чубом-оселедцем, що звисав з тімені. Такі самі чуби носили і його найближчі люди. Князь час від часу озирався — видно, когось шукав. Вигледівши Швайку, рушив до нього. Привітавшись, запитав упів голоса:
— Ну, як?
— Поки що нічого не чути, — відказав Швайка.
— Я маю на увазі твого Грицика, — уточнив князь Богдан Глинський.
— Та про нього ж і мова…
У Швайчиних очах виразно струменіла тривога. Схоже, він волів би сам піти у степ, аніж посилати туди когось іншого.
Глинський повів по ньому очима й невдоволено похитав головою.
А вголос сказав:
— Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі.
— Та я розумію, — зітхнув Швайка. — Проте щось муляє на душі. Щоб тільки Грицик знову чогось не вигадав на свою голову…
У ПОШУКАХ ХАСАНА
Швайка турбувався не даремно: Грицик таки й справді мав у голові свою думку. З самого початку він повів ватагу не прямо на Крим, а заходився кривуляти з одного аулу в інший. На Менгизове запитання, навіщо він це робить, Грицик відказував, що відповідає за безпеку високого гостя, тож ночувати серед степу не збирається. Менгиз на це хитав головою і знову влягався на воза, встеленого м’якою травою. Хотілося спати. Увесь час хотілося спати. Менгиз посміхнувся: це свідчило, що він починає одужувати.
Задоволений був і Грицик. Відвідини аулів давали змогу більше довідатися про долю Хасана та його друзів. Шкода лише, що в жодному аулі про них ніхто не чув.
Невдовзі виявилося, що вони в степу не самі. На п’ятий день подорожі Куций, що його Санько позичив Грицикові, випірнув з кущів і, озираючись, ледь чутно загарчав.
— Молодець, Куценький, — похвалив його Грицик. — Стеж далі.
Куций знову розчинився в траві, наче його ніколи й не було. А Грицик повернувся до ватаги й сказав Колотнечі:
— Ну, Федоре, незабаром матимемо роботу. Схоже, за нами стежать татарські кайсаки.
— Нарешті, — розплився той у вдоволеній посмішці. — Бо я вже й боятися почав, що ми нікому не потрібні. То коли будемо їх вітати?
— Хоч би й сьогодні почнемо.
— Оце діло!
Під вечір Колотнеча звелів не їхати на ночівлю до якогось аулу, а заночувати в степу, як це роблять порядні мандрівники. Звісно, коли переконаються, що за ними ніхто не стежить. Грицик вибрав чудове місце — біля степової криниці-копанки, що заховалася в затінку десятка височенних дерев. Кількаро козаків подалося збирати сушняк, а Колотнеча заходився розкладати невеличке вогнище. Грицик трохи покрутився перед возом, на якому лежав поранений посол, а тоді, всівшись на коня, рушив у степ.
— Ти куди? — якомога голосніше гукнув йому навздогін Колотнеча.
— Та погляну, чи все гаразд, — так само голосно відказав Грицик і направився до найвищого в цих краях місця — древнього кургану, на якому бозна-відколи зирила у світ непорушними сліпими очима товста кам’яна баба.
З кургану степ було видно далеко-далеко. Проте роздивлятися там було нічого — на всі чотири боки степ був рівний, мов долоня. Лише подекуди темніли цупкі кущі бересклету, шипшини та глоду.
Нараз в одному місці випурхнуло з трави кілька птахів і, шалено махаючи крильми, подалися геть.
"Не простий, видно, лис сполохав їх", — посміхнувся про себе Грицик і мерщій, аби кайсацькі вивідники (в тому, що це були вони, Грицик не сумнівався) нічого не запідозрили, повернувся в інший бік. Так він стовбичив на кургані, видний усьому степу, доти, доки від багаття не долетів гучний голос Колотнечі:
— Агов, друже, досить тобі там ґав ловити! Дрохва вже вичахає!
— А до дрохви буде щось? — загорланив Грицик.
— Та заради такого вечора дещо знайдеться! — запевнив Колотнеча таким голосом, що його, мабуть, було чутно по всьому просторі від річки Орелі до річки Самари.
— Тоді їду!
Грицик устиг вчасно — двійко молодих козаків вив’язували межи дерев міцними сиром’ятними ременями широке коло, у центрі якого тліло багаття.
— Це ми для тих, хто налетить на конях, — пояснили вони Грицикові на той випадок, якщо він не зрозумів їхніх дій…
Дрохва смакувала неабияк. Навіть ханський посол не втримався — з’їв добрячий шмат грудинки. А козаки сиділи навколо вогнища і цокалися кухликами, у яких замість горівки, обіцяної Колотнечею, була вода з копанки. Спочатку, як водиться в душевному товаристві, вони гомоніли тихо, тоді, немов сп’янівши, почали горланити на весь степ.
— Ану, хлопці, давайте ще одну, щоб дома не журилися!
— Де одна, там і друга!
— Ой, не можу, — тихо поскаржився один з молодиків. — Мені вже воно в горлі грається.
Його товариш чмихнув і одразу отримав від Грицика кулаком по спині.
— Пий, тобі кажуть! — гримнув на скаржника Колотнеча. — Пий, коли душа просить!
Коли б на те трапилася якась людина, їй би здалося, що то сидять посеред степу безтурботні люди і наливаються горівкою під саму зав’язку — не інакше на радощах від того, що за ними перестали стежити.
Невдовзі козаки, по-дурному гигикаючи, розповзлися хто куди. За кілька хвилин над степом здійнялося таке потужне хропіння, що аж повітря тремтіло.
А ще за якусь годину щось холодне тицьнулося Грицикові в обличчя.
— Це ти, Куценький? — прошепотів той, наче щойно й не хропів голосніше за всіх.
Куций сів біля Грицика і обхопив себе хвостом. Тоді повернувся в один бік і погрозливо вищирив міцні ікла.
— Зрозумів, Куценький, — відказав Грицик, і зашипів на товариство, що на мить принишкло: — Та хропіть же, бісові душі, бо ті нечестивці щось запідозрять…
Хропіння відновилося з подвоєною силою.
Посеред ночі, коли багаття почало пригасати, зі степу долетів дрібний перестук копит.