одумай, таке нещастя...
— Ви мені й не кажіть... Сегодня вже не вернуся, але завтра пійду. Там, між козаками, я скорше розвідаюся, де ясир, як би до нього дістатися,— а тут я що довідаюся?
— Добре, добре, тілько сегодня не йди!
— Відпічни! Адже ти змордований! — сказав Дзерон, протягаючися на соломі.— Ото постеля! Вже всі кості болять. Святий Симеоне, я тобі вибудував таку гарну церкву, що сотки років мене переживе; як ти можеш дивитися на таке, щоб я так у корчах лежав?
— Не гріши, Семене! — сказав старий Ярошенко.— Побачиш, що вийдеш із сеї біди.
— Та-бо вже терпцю не стає! Доки то потягнеться! Ух-ху-ху! Галла! Ото галакають! Чуєте, як там галакають! Хто знає, може, ще сюди прибіжать сі пройдисвіти.
— І се може бути,— відповів Микула.
— Де ж би ми, в потребі, сховалися? — спитався Дзерон неспокійно і сів на соломі...— Я вже казав тобі, Семене: нема тут чого сидіти; краще піти нам лісами вночі... Кудись би ми вже зайшли.
— Якби кругом не вороги та не опришки. А тепер і дорога в Кам'янець непевна,—відповів старий Ярошенко.
— Чекай же ти там на мене, стара! І ти, моя Рипсимо, і ти, Кайцю! Бідний хлопчисько плаче десь за мною...
Вірменин поклався знову на солому і замовк.
Поклався і Микула. Не думав спати, хотів розмовляти, та очі самі клеїлися до сну; він і сам не помітив, коли й як заснув.
Тим часом там, при козацьких окопах, що ще не були готові, здорожені козаки не спочивали; уже їм турки не дали спочити. Показалося їх на полях з двадцять тисяч і поставили вже намети вширш на милю, щоб їх здавалося ще більше. Ходкевич із свого боку казав не тілько війську, але і всій челяді станути також під хоругвами, щоб їх також здавалося багато. Дехто із шляхти не годився на те, щоби челядь доступала такої честі — стояти із шляхтою під тими самими хоругвами, але Ходкевич показав тілько на те місце, де повинен був уже стояти королевич, а не стояв, і шляхта замовкла.
До Дорошенкових окопів, що були найближче від польського обозу, збіглося також дуже багато польських чурів подивитися на битву. Вони стояли здалека, так що козаки думали, що се польська поміч для них. В надії на сю поміч, вони кинулися сміло поза окопи; тим часом чурам ані не було в голові рушитися з місця. Коли б Ходкевич не надіслав був німецької піхоти, прийшлось би було козакам уже зразу круто; але козаки, втративши кількадесятьох з-поміж себе, і самі зміркували, що загналися задалеко, і завернулися в окопи, де було безпечніше.
Зараз післав Дорошенко післанця до Ходкевича спитатися, чому його дурить такою помочію. Ходкевич не відповів післанцеві нічого, лише казав зігнати чурів над Дністер.
Уже першого дня помітили козаки, що турки передовсім мають око на них.
VI
Перед сходом сонця Дзерон збудився.
— Ов, як я змерз! Ти спиш, Семене?
— Ні! Холодно.
Дзерон зірвався з негибагливої постелі і став затирати руки, як від морозу.
— Сегодня забираюся звідси додому; все одно! — сказав твердо.
— Легко сказати,— відповів Ярошенко.— Се треба би обходити тепер світами, щоб у Молдову дістатися.
— Все одно! Ти лишаєшся?
— Ну, скажи сам, що я маю робити?
— Я не пійду, я тут лишуся,— вмішався в розмову Микула, що вже також збудився.— Поки не буду знати, що нема вже ніякої надії вирятувати своїх, не пійду. Ви, тату, коли хочете, ідіть з паном Дзероном; я не йду...
— І я не йду,— відповів батько.— Коли вже по-гибати, то погибаймо тут усі.
— Я не хочу погибати! — скрикнув Дзерон.— Вставайте, а то замерзнете! Ходім трохи! Я зовсім перемерз. Такий холодний ранок!
Ніч була справді холодна, осіння, а накритися добре не було чим. Зате день заповідався ясний, погідний. Небо було темно-синє, нігде ані хмарки. Сонце вже сходило. Всі три помолилися коротко і пійшли на торговицю під окопами, де вже горіли огні і вешталися люди. Тут і там плакали збуджені діти. У браму в окопах в'їжджала мала польська дружина військова.
— Петрашко їде! Бачите? — промовив Дзерон до Ярошенків так голосно, що Петро Могила оглянувся.
— А, се ви? — привітав вій їх.
— Ми, ваша милость! Ви куди так?
— Назустріч королевичеві. Сегодня перевозиться до пас. Шукайте мене потім, Дзероне, маю дещо з вами поговорити. Прийдіть і ви, Ярошенку! А се ще хто з вами?
— Мій молодший син, Микула.
— Отже, шукайте мене! Я буду сюди вертатися. Чекайте на мене під замком, то буде найліпше.
Могила від'їхав за дружиною, а Ярошенко і Дзерон пійшли попоїсти дечого теплого, щоби загрітися.
В годину потім із-за Дністра, попри західну башту замку, дорогою під гору до брами у валах їхала пишно вбрана дружина королевича Владислава. Він сам їхав передом на сивім коні; був блідий і втомлений, неначе хорий. Від часу до часу трясся увесь як у пропасниці. За ним їхала різна старшина, а за старшиною ішов відділ прибічної сторожі королевича, зложений із самих шкотів. У сім відділі великан хорунжий ніс червону хоругов з вишитихм білим орлом, що мав на грудях напис: "Pro gloria crucis" (за славу хреста). За прибічною сторожею ішов ще відділ німецької найнятої піхоти. Але саме військо королевича ще не йшло, лишилося ще під Жванцем, бо ще міст не зовсім був готовий.
Люди, зібрані коло брами в окопах, розступилися, а там потім сей і той вирвався з окликами на привітання. Далі вже вся громада збіглася подивитися. Ярошенко і Дзерон пійшли за Могилою, що їхав мовчки ліворуч королевича. Коло ліп'янки Ходкевича в обозі всі стали. Ходкевич був тут з деким із старшини, щоб повітати королевича. Королевич зліз з коня, подав руку гетьманові, а інших повітав головою.
— Ваша милость хорі, бачу,— промовив гетьман.
— Пропасниця мене чіпилася вчора.
— А тут нема ніякої вигоди! Що буде?
— Я війська не покину, хоч би мав тут і згинути.
— У моїй хатині буде ще вашій милості найви-гідніше. Бачите, яка палата з глини?
— Нічого, нічого, буде і тут добре. Ох, як же мені зимно! Зараз кладуся.
Ходкевич дав знак рукою — і вся старшина почала розходитися. Лишалася тілько прибічна сторожа, що зараз розложилася малим обозом довкола хатини, щоби стерегти королевича; численна прислуга його надійшла також небавом і окружила ліп'янку зі всіх боків наметами. Хоругов заткнено в землю перед хатиною до часу, поки саме військо надійде і перенесе єї в окопи.
Петрашко Могила зліз із коня, віддав його чурі і почав шукати Дзерона і Ярошенків. Вони стояли недалеко.
— Що ж там. Дзероне? — почав Могила.— Добре на війні?
— Було би добре, коли би скінчилося добре і для мене, і для вашої милості,— відповів Дзерон поважно.
— Тепер трудніша справа, як перше.
— А то чому?
— Уже Томша господарем.
— Що? вже Олександра нема? — здивувався і Дзерон, і Ярошенко.
— Скинули.
— У Молдові скидають турки господарів, як одежу,— замітив старий Ярошенко.
Могила видивився на нього.
— Не гнівайся, ваша милость! Ви знаєте, що я служив вашій родині вірно; служив би і вам, коли б міг, та тілько здається мені: шкода такого гарного роду на такий непевний престіл.
— Чому непевний? — перебив хритрий вірменин скоро.— Треба тілько ліпше заплатити туркам, як платить Томша; треба мати всюди своїх людей... Господарем оплатиться бути; гроші вертаються вдесятеро. А честь яка!
Ярошенко вже не перебивав купецького діла; Дзерон вигодив йому остатніми часами так, що без нього був би погиб. Вірменин, очевидно, брав усе з купецького боку.
— Все, розуміється, залежить від того, як війна скінчиться,— говорив Могила.
— "Розуміється", "розуміється"...
— Але я б хотів на всякий випадок приготовити собі людей в Сучаві, в Яссах...
— Напишіть лише в Сучаву! Там є наші люди.
От шкода, що я тут... Але я мушу вернутися сими днями.
— Ей! де вам се вдасться. Я маю інших післан-ців... Ходіть. Дзероне, зі мною у намет. Подумаємо, до кого би післати листи.
Всі чотири пішли в обоз.
— Сагайдачний їде! — озвався Микула.
— До королевича з поклоном,— замітив Могила.— Треба йому сказати, що королевич хорий, нехай йому дасть спокій.
Сагайдачний їхав тілько з двома старшими. Довідавшися, що Владислав хорий, він зараз завернувся. Попрощався з Могилою і промовив до Микули:
— Що ж там чувати доброго?
— Батька найшов уже. Отеє мій батько.
— Слава богу і за те! А інші де?
— В неволі у турків,— відповів старий Ярошенко.— От чого я на старість дочекався.
— Не журися, старий! Бог милостивий! Порятував мене твій син у біді, то бог і його порятує. От добре, що находжу тебе, Микуло. Адже ти з батьком не маєш тут із чого жити. Возьми отеє від мене!
Сагайдачний вийняв гаманець із кишені та подав Микулі.
— Ні, я не прийму нічого; маю ще свої гроші.
— Чим же я тобі, сину, віддячуся?
— Не треба нічого.
— Ну, воля твоя. Бувай же здоров! Мені ніколи...
— Ходім у козацький обоз! — сказав Микула до батька.— От Дзерон уже пійшов з Петрашком. Що ми Могилі порадимо?.. Я вам покажу Дорошенків полк, що мене приймив.
Старий згодився зараз пійти.
— А рука його все ще болить! Ви бачили, тату?
— Бачив.
— Дав би бог, щоби загоїлася!
Вони йшли вслід за Сагайдачним попри хащі і слабо обсаджені окопи, призначені для війська королевича. Сама середина окопів була найслаб-ша; турки, коли б се були знали, могли були вдертися туди найлегше в обоз.
З польського обозу зайшли в козацький.
— А отеє вже Дорошенків полк. Сагайдачний поїхав дальше, а батько з сином
лишилися в полку Дорошенка.
— Бачите, як там турки полем снуються?
— Ов, та й багато ж їх!
Попри окопи сиділи і лежали козаки з самопалами і не спускали турків з очей. Чекали тихо і спокійно, так що ся мовчанка тисячок людей могла вразити хоч кого. Тілько тут і там ще поправляли і підсипували насипи; а в однім вищім місці уставляли дві малі пушки, обгородивши їх кошем.
— Не в добру пору ми прийшли! — промовив старий.— Краще було під замком лишитися.
— Однаково. Ми і тут найдем собі сховок. Ходім туди, у долину.
Обидва пішли уличками поміж вози у яр, над потік, де горіли огні і поралися кухарі коло великих казанів. Чури одні пасли коні на траві, другі водили їх до Дністра поїти, інші верталися звідтам; ще інша челядь пильнувала возів.
В однім місці під грубезним буком громадка людей обступила когось і слухала його крику, який доходив і до Ярошенків. Вони підійшли до громади.
— Се хто там? — спиталися вони в людей.
— Бородавка.
— Сам?
— Е, ні! під сторожею.
— Чого ж він так кричить?
— Послухай сам!
Ярошенки запхалися у громаду і побачили Бородавку. В