Саві чомусь здавалось, що його й на поріг не пустять або не дозволять складати вступних екзаменів.
Після безсонної ночі він ранесенько примчав туди. Місто ще прокидалось, і вулиці були чисті, не засмічені. На своє превелике здивування, Сава побачив, що вхідні двері зачинені. Він не повірив і поторсав їх, щоб пересвідчитись, чи це справді так. "Може, там вихідний день?" — злякався він і озирнувся довкола, чи нема якоїсь таблички. Неподалік, біля урни з сміттям, за ним уже спостерігав поліцейський, а поліцейських Сава чомусь недолюблював, напевно, його відштовхувала жорстокість, регламентована законом.
Сава перетнув дорогу і опинився у невеличкому, геть порожньому парку. Сів на лавку лицем до величезної будівлі. Йому не вірилось, що він дійшов до університету і сьогодні насмілиться переступити його поріг. Пригадав, як дивились на нього іноді люди та як дивився щойно поліцейський, і хлопця пройняло тремтіння. Між його бажаннями і дійсністю була величезна відстань, і саме тому все здавалось йому диким, нереальним, наче він не прожив у цьому місті цілий рік на виручені за будиночок гроші, а тільки-но приїхав, настільки незнайомим був великий сірий будинок з бетону і скла, всередині якого просвічувались зигзаги сходів.
"Саво, — подумав він, — тікай краще звідси, поки не пізно. Тут місце не для таких, як ти".
Нарешті він дочекався і перехожих, і дітей, що граються піском, та сонце піднялось уже так високо, що він міг сподіватися на милість.
Коли він увійшов, то опинився в темряві.
— Ти куди? — помітивши його вагання, спитав суворий швейцар.
— Я вступати збираюсь... — нерішуче сказав Сава.
— Куди?
— На біологічний факультет.
— Третій поверх, ліве крило, кімната 349!
Сава вилетів на третій поверх. Одразу зникли всі вагання. Йому вдалось швидко знайти 349-ту кімнату. На дверях висів папірець: "Прийом документів".
"Он як, — з повагою подумав Сава, — Якби мене не зупинив вахтер, я б, напевне, заблудився". І йому стало так добре, наче це про нього піклуються. В кімнаті за столом сиділа дівчина в окулярах. На обличчі в неї блискавично відбилось хвилювання, змішане з острахом.
— Я студентка, — швидко заговорила вона. — Мене звати Антонія. Невже це ви?!
— Я хочу вступати на біологічний факультет. Ось мої документи.
— Будь ласка! Звичайно! Давайте їх сюди!
Руки в неї тремтіли, коли вона передивлялась Савині папірці.
— Будь ласка, заповніть анкету. А я зараз прийду. Сідайте ось за цей столик. Ручка у вас є?
— Є, — відповів Сава.
— Тільки нікуди не тікайте!
"Даремно я боявся", — подумав хлопець, беручись за роботу.
Ледве встиг він заповнити анкету, як до кімнати увійшов дуже поважний засмаглий чоловік, за ним — дівчина.
Сава підвівся.
— Ось ви який! Богатир! А ми вже не сподівались побачити вас тут. Прекрасний екземпляр... — Тут чоловік заткнувся. — Я — декан біологічного факультету. Так що будемо знайомі. Не дивуйтесь, що я вас знаю. Я знаю вас дуже добре і можу сказати, коли саме прорізався у Сави перший зуб і якого розміру у вас на лівому плечі родимка. Сподіваюсь, вам у нас сподобається. Які книги з біології ви читали?
Сава почав перелічувати, і декан після кожної назви казав "дуже добре".
— Дуже добре! — витер він спітніле чоло. — Хто вам рекомендував їх прочитати?
Сава здвигнув плечима:
— Ніхто, я сам орієнтувався по назвах...
— Інтуїція — це прекрасно! Коли ви будете у нас вчитись, вона вам знадобиться. У нас прекрасні лабораторії, прекрасні! А який ботанічний сад! Усе це створено руками наших студентів. Ну, гаразд, юначе, готуйтесь до іспитів, потім побалакаємо. А зараз я, на жаль, мушу йти на вчену раду відсиджувати, пробачте на слові, сідницю. Він потиснув руку Саві й іще раз зміряв його захопленим поглядом.
— Дивіться, не передумайте!
— Ну, як він вам? — спитала Антонія Саву. — Як тільки почув про вас, одразу прибіг, Я йога розумію. Побачити вас було мрією всього мого життя. У мене в кімнаті висить ваша фотографія, до ви сидите біля клітки з левом Сильвестром.
— Даруйте, але я ніколи не фотографувався...
— Ви просто не помічали цього! Ви були зачаровані звірятами і не помічали, що люди приходили в зоопарк здебільшого, щоб побачити там Саву.
— Щось не віриться.
— В усякому разі, фотографія справжня.
Сава почервонів:
— Вони це вміють робити...
— Хто?
— Журналісти.
Дівчина ввічливо посміхнулась. Вони обоє ніяково замовкли.
— Скажіть, а сюди: важко вступити? — спитав він. — Може, цього й не треба говорити, али ви ж все одно дізнаєтесь від когось іншого. Наш факультет називають факультетом невдах. Сюди йдуть ті, хто не знайшов свого місця в житті. Більшість із них, на жаль, не люблять природи.
— Я переконався, що люди взагалі якісь дивні... — почав було Сава, але одразу почервонів.
"Господи, що я мелю цій шзшдаомій дівчині?! Треба йти".
— Декан забере вас, напевно, на кафедру психології вищих тварин. Вам тут буде добре під його захистом.
— Як це під захистом? Хіба я житиму з ним в одному домі?
— Боже, яка ви дитина! Пробачте, звісно, ні. В нього своя сім’я. Братгн під; захист означає, що ніхто з підлеглих деканові викладачів і студентів не посмів вас образити чи принизити. Зрозуміли тепер?
Сава відчув, що дуже втомився. Прийшовши додому, він ліг спати й навіть не чув, як сліпа хазяйка прощається а птахами, зачиняючи на ніч вікно. Опівночі він прокинувся від голоду й спраги і мусив піти на кухню.
— От бачиш, Саво, — сказав він до себе. — Ти б прожив усе життя в своєму містечку й не дізнався б стільки, скільки за цей день. Хоча, біс його знав, навіщо це все тобі потрібне...
Вступні іспити Сава здав блискуче. Втім, від абітурієнтів біологічного факультету особливих знань не вимагалося. Вони спокійно могли себе не утруднювати підготовкою. Сава дуже розчарувався. Тільки-но він починав розповідати, викладачі одразу його обривали, кажучи: "Досить, я бачу, ви знаєте!" І якось дивно при цьому усміхалися, наче він мала дитина, від котрої не можна багато чекати. Сава хотів боротьби, а натомість йому розкривали обійми.
Університет давав принаймні житло. Студентські роки Сава вперто не хотів називати найкращими роками в своєму житті, хоча йому непогано велося. Він багато працював у бібліотеці та лабораторії, не пропускав занять. Опівночі повертався в гуртожиток, не раніше, і зразу падав на ліжко, засинаючи без сновидінь.
Виглядало так, наче, крім навчання, його нічого не цікавило. Але це було не так. Саву ще цікавило, що він буде їсти. Він не мав батьків, які б його утримували, отож вечорами працював. На останньому курсі у зв’язку з цим вибухнув величезний скандал, який закінчився тим, що Саву виключили з університету і замість диплома видали довідку, що він провчився чотири роки і виключений ва аморальну поведінку з правом поновлення. Найбільше Саву обурило те, що декан, котрий був незмінно люб’язний усі чотири роки, як тільки справа набула розголосу, не лише не став на захист свого улюбленця, а й щиро допомагав цькувати його. Він повівся лицемірно — риса, яка найбільше дивувала Саву в людях.
На судилищі, коли його поставили віч-на-віч з аудиторією викладачів та благонадійних студентів, декан прилюдно визнав, що довго вагався, чи приймати Саву в студенти, чи ні. Але врешті він погодився, сподіваючись, що безпосередні спостереження над Савою можуть дати деякий матеріал для науки.
— Ви таки багато з нього видоїли! — пролунала чиясь іронічна репліка.
Декан аж посірів з люті, однак зумів надати обличчю попереднього скорботного вигляду.
— Так, — сказав він, — і побоювання, і сподівання справдилися в однаковій мірі. Я згоден визнати свою вину. Саві не місце в університеті. Він становить небезпеку для колективу.
— Він — небезпечний конкурент! Ваші дисертації порівняно з його курсовими роботами придатні хіба що для клозета. Через таких, як ви, біологія застряла на допотопному емпіризмі!
— Хто це сказав? Встаньте!
Ряди захвилювались.
— Хто це сказав, питаю?
— Всі кажуть! — пролунав той самий, але вже трохи змінений голос.
Навколо вибухнув регіт.
— Прошу облишити дурні жарти! — гримнув кулаком по столу проректор. — Ми тут вирішуємо долю людини... так би мовити. Кожен, хто захоче виступити, може це зробити у встановленому порядку. У вас, — звернувся він до декана, — все?
— Все, — буркнув той.
— У мене до вас питання...
— Будь ласка!
— Як вийшло, що три роки підлеглий вам студент займався розпустою, як ви твердите, і про це не знала жодна душа? Я сам переглядав відомості: за всі роки навчання цей студент отримував найвищі оцінки, не мав жодного зауваження. Ще зовсім недавно ви називали Саву своїм найкращим студентом...
— Я не заперечую його успіхів, але якось він не прийшов на засідання наукового гуртка, яким керую я. Це — безвідповідально...
— Ідіотизм! — пролунала репліка, — Йому взагалі нічого там робити!
— Припиніть негайно! — гаркнув проректор. — Інакше я піду геть.
— Вас тут ніхто не тримає!
Проректор вдав, що не почув.
— Спасибі! В мене поки що немає до вас запитань. Хто ще бажає виступити?
— Можна мені?
— Будь ласка.
З кутка підвелася літня жінка, викладачка вищої математики. Сава майже не знав її, бо вона викладала тільки на першому курсі.
— Я проти, — сказала вона тихо, мнучи в руках хустинку. — Я не можу збагнути, що тут відбувається, звідки стільки озлоблення. Я не бачу тут Савиних однокурсників, які б могли розповісти про нього більше, ніж шановний декан і всі ми. Можливо, їх не запросили сюди чи вони самі побоялись. Я мало знаю цю історію, але мені здається, що все це тільки привід позбутися Сави.
— Даруйте, — почав було проректор. — Ви ставите під сумнів...
— Авжеж, я ставлю під сумнів весь цей, так би мовити, судовий процес, який схожий на заздалегідь продуманий спектакль. Це — жорстоко і підло. Ви помітили, що шановний декан всюди намагається підкреслити неповноцінність Сави, ставлячись до нього, як до піддослідного кролика. Відсутня логіка в такому питанні, вирішити яке для себе професор біології мусить конче: у питанні, чи мають тварини інтелект. Наскільки мені відомо, сучасна біологія заперечує це. Не мають. А наш професор завжди згодний з офіційною доктриною...
В залі засміялись.
— А тепер він підкреслює звірине начало Сави, водночас не заперечуючи його інтелекту...