— А діти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було ніколи. Він гарячково порався біля насоса.
— Так ти мені скажи: буде вода чи ні? — не дочекавшись відповіді, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тільки невідомо, коли саме...
— Як це — невідомо? — наповнюючись гнівом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тоді тут поставили?
— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!
Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудів, задеренчав, неначебто автомобіль, котрий долав високу гірку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фільтри засмітилися. Треба б негайно туди навідатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?
— Що ж, коли треба, то й полізу, — рішуче вимовила тьотя Клава і подалася до колодязя.
Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помітно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не підходила. До того ж колодязь видався їй таким темним і глибоким, що вона мимоволі відсахнулася.
— Не знаю, хто сюди полізе, але щоб вода мені була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе діти ходитимуть замурзаними?!
Дядя Костя образився не на жарт.
— При чому тут я? — вигукнув він. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нічого.
— І знати нічого не хочу, — відрізала тьотя Клава і пішла до санаторію. Дорогою докінчила: — Але щоб вода була, чуєш?
— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.
Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полізти в колодязь і подивитися, чи не засмітилися фільтри. Проте без напарників, котрі б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звідти, не обійтися. До того ж треба було лізти в холодну і глибоку воду, а дядя Костя навіть не вмів як слід плавати. Отож він би з більшим задоволенням поліз в вогненну піч, аніж в цю непевну, темну глибину.
Він присів на зрубі злощасного колодязя і гірко засумував.
— Ти що, забув, що потрібна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсівся?
— Вода потрібна! — і собі вигукували кухарі. — Діти без обіду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у відповідь і сумував ще більше.
За цією сценою з великою цікавістю спостерігала трійка друзів, котра тільки-но зібралася під ялиною.
— Підемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергійко. — Може, зламалося щось?
Вони підійшли до дяді Кості і Вітько поцікавився:
— Щось зламалося, еге ж?
— Ніби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фільтрі. Засмітився, мабуть.
Дядя Костя був настільки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика ані найменшої уваги. А, може, він дещо чув про спектакль і, як інші, думав, ніби Бухтик — переодягнений хлопчик.
— Бач, всім вода потрібна, — невесело жалівся він хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи ні — це нікого не цікавить.
Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. І зненацька, ніби його хтось підштовхнув, зник в темному отворі. Через мить в глибині колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя підстрибнув, немовби його ошпарили.
— Що? Га? Упав? — він кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повітрі, і загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?
Йому ніхто не відповів. Лише далеко внизу дрібненькими брижами хвилювалася темна вода.
І тоді дядько Костя вирішив, що все пропало. Він охопив руками голову і стрімголов кинувся до водокачки.
— А-а! — кричав він. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!
І невідомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.
На крик слюсаря вже спішила перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з'явився на порозі водокачки з великим мотком вірьовки в руках, Бухтик сидів на зрубі і простягав Сергійкові мокру, зіжмакану піжаму, рушник і жмуток водоростей.
— Я ж не знав, що там є фільтр, — засоромлено пояснював він, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве відідрав...
— Тепер зрозуміло, чому не працював насос, — сказав Сергійко і квапливо, аби ніхто не побачив, закинув піжаму і рушника подалі в кущі.
— Потім заберемо, — пошепки сказав він другові.
Дядько Костя з радощів накинувся на Бухтика, мов шуліка на курчатко, і стис його в міцних слюсарських обіймах.
— Яке щастя! — схвильовано бубонів він. — Ти живий, живий! І яким лихом тебе занесло туди?
І знову так стиснув Бухтика, що в того аж кісточки затріщали.
— Сергійко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!
Сергійко хоробро кинувся на допомогу другові. Проте вийшло ще гірше — дядя Костя заодно прихопив і його.
— Та пустіть же нас! — з усіх сил боронився Сергійко. — Ви краще насос включіть!
При згадці про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.
— Я вже сто разів його включав, — сумно сказав він. — Все одно не працює.
— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергійко. — Один-однісінький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пішов до водокачки і натис на кнопку.
Насос одразу запрацював потужно і рівно. Дядя Костя остовпів.
— Хто... хто це зробив? — хрипко запитав він.
— Бухтик, — відказав Сергійко і показав на товариша. — Це його робота.
— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя і знову широко розкрив свої обійми. — Рятівнику мій рідний, йди-но сюди! Розкажи, як тобі це вдалося?
Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись від подяки, він щодуху мчав до затону.
СПЕКТАКЛЬ
— Не хочеться мені іти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.
Сергійко замислився. І справді, не дуже вдячна роль випала бідолашному Бухтикові. Весь час він мусив потрапляти в скрутне становище.
— Нічого не поробиш, так вже написана казка, — нерішуче відповів Сергійко.
— Все це правильно, — згодилася Оля. — І все ж таки шкода Бухтика.
— Гаразд, — сказав Сергійко. — Я йому передам, аби він не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.
Оля повеселішала і почала збиратися до клубу.
Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторій знав про те, що роль бісеняти у казці виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким іменем Бухтик.
— Ну просто тобі викапаний бісик! — гаряче доводила своїй сусідці білява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостійно мандрувати по дахах і деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо відчайдушний! Ти чула, як він сміливо стрибнув у колодязь?
— Чула, — відказувала сусідка і не зводила погляду з завіси.
Прийшли не лише діти. Чимало було і дорослих. Біля входу примостився дядя Костя. Неподалік від сцени сиділи Микола Володимирович і тьотя Клава. Вони посунулися, звільнюючи місце для Олі.
— А ти? — запитала Оля. — Де ти сядеш?
— Я до Бухтика зайду, — відказав Сергійко. — Мені потрібно дещо йому сказати.
Оля розуміюче кивнула головою, і Сергійко подався до дверей, що вели за сцену.
Нарешті розсунулася завіса. Глядачі побачили намальоване озеро із справжнім затоном. Затоном слугувала звичайнісінька ванна, проте ніхто не звернув увагу на таку дрібницю. Куди цікавіше було те, що в тій ванні, здається, хтось поселився.
Час від часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина і хтось голосно пирхав.
А на іншому боці сцени піп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Піп поважно прогулювався перед глядачами, і в залі пішли перші смішки: одразу було видно, що попові і в голову не приходило, чим має закінчитися для нього казка.
Як і належало за нею, Вітько-Балда виторгував собі право на три щиглі. Після цього він швидко впорався по господарству, а потім підійшов до затончика-ванни і уривком мотузки заходився каламутити воду.
Одразу ж із затончика вистрибнула на сцену мокра істота з маленькими ріжками.
— Це він! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк і з усієї сили заплескала в долоні. — Ой, який славний!
Бухтик обтрусився від води так енергійно, що Вітько одразу став мокрий мов хлющ. Після того Бухтик підійшов до краю сцени і двічі уклонився: спочатку всім, потому — персонально Наталі Гаврилюк.
— Потім кланятимешся! — нетерпляче зашепотів Вітько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?
І вони почали грати.
О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторії згадують до цього часу.
Спочатку Вітько-Балда приніс із-за лаштунків маленьке зайченятко і запропонував Бухтикові побігти з ним наввипередки навколо озера. Той засміявся і відповів зовсім не так, як того вимагала казка:
— З ним? Наввипередки? І не подумаю!
— Чому? — запитав Балда.
Він настільки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казці.
Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.
— А тому, що ти шахруєш, — сказав він. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бігати не вміють. Розучилися.
Вітько безпомічно подивився в залу.
— Де ж я тобі дістану того зайця? — ледь не плачучи, запитав він.
— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пізно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось і з кроликом. Вони, кролі, хоча й ліниві, проте на диво метикуваті. Правильно я кажу? — звернувся він до кролика.
Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами і в знак згоди кивнув головою. В залі пролунали гучні оплески.
— Щ-що ти затіяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вітько-Балда. — Ти ж... Та це ж...
"Провал, повний провал" — билася в його голові панічна думка.
— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тоді... гоп-ля!
Бухтик засунув руку Вітькові під куртку і витяг звідтіля ще одного кроля.
— Ех, Балда ти, Балда, — докірливо зауважив він ошелешеному Вітькові. — Ти що — думаєш, ніби ми в затоні такі вже темні, що й не знаємо нічого? Помиляєшся. Ні, коли грати, то чесно!
— Правильно, синку! — почувся від дверей голос дяді Кості.
З-за лаштунків наполовину висунувся піп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тішив його безмежно.
Бухтик посадив другого кролика поруч з першим і щось їм сказав. Кролі потисли йому руку і з гідністю застрибали зі сцени.
— Ну, от, з ними покінчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — біг наввипередки? Що ж, давай.