Павзевей сподівався, що грунт у цих місцях злежаний, твердий, і не помилився. Навколо — від берега аж до самісінької гірської гряди — крізь ріденьку сизувату траву проступав граніт чи, може, якась інша тверда порода.
"Гондола" осідала на газовій подушці повільно, плавно, сантиметр за сантиметром. Рідка пилова запона огорнула фюзеляж, та коли замовкла силова установка, пил почав швидко осідати, вкриваючи тонким шаром крила та ілюмінатори.
— Ну, що ж, вітаю з прибуттям, — втомлено обізвався Павзевей до своїх товаришів, які також мали не дуже бадьорий вигляд. Обснувати велетенську планету, зазнаючи перевантажень, було нелегко. Тим більше, що в умовах невагомості на "Вікінгу" вони зовсім детренувались.
— І ми вас вітаємо, — сказав Саке Мацу, крісло якого стояло поруч з командирським.
— А я вас обох! — вигукнув Сіагуру, що розташувався в кінці кабіни.
— Прибрати крила, — наказав Павзевей, і Саке Мацу пустив у дію механізм. Крізь запилені ілюмінатори все-таки можна було бачити, як втягуються у свої гнізда трикутники крил.
Деякий час десантники сиділи мовчки, наче до чогось прислухаючись.
Повіки в Сіагуру склепилися, гудіння в голові стихло, натомість учений почув шум прибою і ніби побачив Сахарське море. Ах, як йому зробилося гарно під щедрим африканським сонцем!..
А Саке Мацу, трохи повернувши голову, дивився на зубці гір, що вхромлювалися в небо, і згадував довершений конус Фудзі, який ніби пливе в повітрі...
Павзевей, глянувши на годинника, ввімкнув систему зв'язку.
— Я — "Гондола", ви мене чуєте? Я — "Гондола"...
— І чуємо, і бачимо! — пролунало з овального екрана, де виринуло обличчя капітана Нескуби. — Як там у вас?
— Посадку зробили успішно. Почуваємо себе... — Павзевей глянув на Саке Мацу — той кивнув головою, — потім на сонного Сіагуру, — почуваємось трохи втомлено, але добре.
"Трохи втомлено..." Не буде ж Павзевей доповідати капітанові, що кілька разів — над гірськими пасмами і над океаном — вони потрапляли в жахливі ситуації, коли, здавалось, загибель неминуча. Над горами на "Гондолу" налетів лютий шквал, закрутив, пожбурив у шалену круговерть, вони втратили керування, орієнтацію. І все ж таки Павзевею якимось чудом пощастило вирватись із цієї зони. Від кам'яного бескеття "Гондолу" відділяв проміжок не більше десятка метрів.
Або над океаном. Буря виникла цілком раптово, небо змішалося з водою, і в цьому хаосі почалися такі електричні розряди, які хіба що могли приснитися в страхітливому сні. Не блискавки, а цілі стовпи яскраво-синьої плазми постали в океані, і кожен тримався по кілька хвилин. В якомусь екстазі природа споруджувала грізний у своїй величі храм, невдоволена, трощила його, кидала в безодню і тут же зводила новий — ще грандіозніший.
Павзевей скеровував "Гондолу" в коридори поміж електричними колонадами, потерпаючи на саму думку, що може зіткнутися...
Було від чого "трохи втомитися"...
— Вітаю вас! — Нескубин голос потеплішав.
— Дякую. Сподіваюсь, на "Вікінгу" все гаразд?
— Так, усі здорові, настрій піднесений. Радіють, що не виявлено аборигенів, і цивілізацію на планеті випадає починати з нуля.
— Мабуть, так воно й буде, — кивнув Павзевей. — Жодних ознак діяльності мислячих істот ми не помітили.
Так, ні шляхів, ні мостів, перекинутих через ріки, їхні об'єктиви не зафіксували. А от кам'яні споруди... "Гондола" пролітала над величезною рівниною, коли на обрії з'явився силует міста. Першим його помітив Сіагуру, що вів спостереження по лівому борту. "Місто!" — вигукнув планетолог, і в усіх стрепенулися серця. Невже справді? А може, то міраж? Павзевей скерував "Гондолу" в той бік. І в міру того, як вони наближалися, місто ширилось, виростало. Ні, це не міраж. Ось уже добре видно потужні фортечні стіни, високі вежі, білостінні палаци... Покружляли навколо, не зважуючись одразу пролетіти над містом, а коли перетнули його, то побачили, що це витвір природи, її архітектурна фантазія...
— Жодних ознак? — перепитав Нескуба. — Це полегшує ситуацію.
— Правда, одне місто ми відкрили...
— Що ви сказали? — нахмурив брови капітан.
— Місто... збудоване природою. Справжні архітектурні ансамблі в монументальному стилі. Майдани, вулиці, арки...
— То, може... мертва цивілізація?
— Виключається. Ми переконалися — гра природи. Але в майбутньому... — Павзевей оглянувся на сонного Сіагуру. — В майбутньому, може, й виникне місто... Першим це чудо помітив планетолог, то чи не назвати його іменем?
— Місто Сіагуру, — капітан скинув бровами, — звучить непогано. Що збираєтесь робити зараз?
— Кортить якнайшвидше вийти на поверхню планети. Пил уже, здається, осів...
— Можете виходити, — кивнув з екрана капітан. — Зв'язок не вимикайте: ми всі тут хочемо побачити цю знаменну подію.
— Зрозуміло.
— І хоча ні тварин, ні птахів, за вашими спостереженнями, на планеті нема, ви мусите добре пильнувати, — по-товариському суворо нагадав капітан. — Згодьтеся: не виключена можливість мімікрії.
— Звичайно.
— І в синіх заростях, може, причаївся синій дракон, — усміхнувся Нескуба.
— Від "Інструкції" не відхилимось ні на йоту, — запевнив командир "Гондоли".
— Не забувайте: "Інструкція" не може передбачити усі можливі випадки.
— Там є пункт про ініціативу, інтуїцію, — спокійно відповів Павзевей. Він добре зрозумів капітанів натяк на його, Павзевея, гіпертрофовану пунктуальність.
— Бажаю успіху.
Екіпаж "Гондоли" одразу почав готуватися до виходу. Вони ще висаджуватимуться у білих полярних областях і в синіх лісних масивах, у гірській місцевості і на берегах річок серед широких блакитних рівнин, зрештою, звикнуть до цього. Але перший вихід на планету не забудеться довіку.
Павзевей поторсав планетолога за плече і в такий спосіб швидко повернув його з берегів Сахарського моря сюди, на Гантелю.
— Приготуватись до виходу назовні, — дав команду Павзевей. — Ви удвох виходите, я залишаюсь біля пульта.
— Історичний момент, — сказав планетолог Сіагуру, підводячись із свого крісла. — О, Гантеля вже накинула на нас гравітаційну сіть.
— Адаптуємось, — обізвався Саке Мацу. — І невагомість остогидла.
Сіагуру, за звичкою, хапаючись то за спинки сидінь, то за петлі, що звисали з обшивки, похилитав до вихідного люка.
— Скафандр, — сказав Павзевей.
— Навіщо? — здивувався Сіагуру. — Склад атмосфери відомий... — Його білозуба посмішка могла обеззброїти хоч кого, але тільки не Павзевея. — І температура оптимальна... як у тропіках...
— "Інструкція", — твердо сказав командир, вставляючи мініатюрного навушника.
Планетолог перестав усміхатися, бо коли вже йдеться про основний закон зореплавців, то тут не до жартів. Дістав свій білий, як сніг, скафандр і почав надягати. Те саме робив і Саке Мацу, тільки в нього скафандр був яскраво-жовтий. Перевірили один в одного численні застібки, взяли деякі прилади (магнітометр, спектрометр тощо), не забули й про інструмент,— все це настовбурчило накладні кишені, наповнило ранці, що горбились на плечах.
Дивлячись на їхні незграбні постаті, Павзевей вибачливо сказав:
— Після того, як зробимо хімічні аналізи повітря, грунту, рослин і якщо вони виявляться прийнятними, коли визначимо рівень радіації і він не перевищуватиме норми, — отоді можна буде і в звичайних робочих костюмах...
— Все буде нормально! — прозвучав у командирському навушничку голос Сіагуру. — Ця планета вже на такій стадії розвитку... .
— Не "ця планета", — перебив Саке Мацу, — а наша Гантеля. Пора звикати.
— Слушно, — докинув і собі Павзевей.
— Згода, — провадив далі Сіагуру, — наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такій стадії розвитку, коли їй не вистачає нас...
— Можна заходити до шлюзової камери, — сказав Павзевей.
З висоти вісімнадцяти тисяч кілометрів — там пролягає стаціонарна орбіта "Вікінга" — земляни, затамувавши серце, стежили, як "Гондола" викинула драбинчастий пандус і як по ньому зійшли на поверхню планети два їхні товариші.
Сталося!
Сіагуру і Саке Мацу переставляли ноги обережно, ніби вивіряючи грунт на міцність, ніби ще не вірячи, що тут, на цій неймовірно далекій планеті, такій не схожій на рідну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнім дітям, онукам і правнукам...
Та ось перші люди на Гантелі оговтались, пішли твердішим кроком, хоча й перевальцем, бо від незвички їх похитувало, наче п'яних. Вони таки й справді сп'яніли від радості, що після довгих років, сповнених небезпек, міжзоряний Гольфстрім виніс їх до справжнього порту.
Саке Мацу і Сіагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах "Гондоли" і "Вікінга", і привітально помахали руками.
Сталося!
Планетолог хотів щось сказати, але тільки поворушив губами: так схвилювався, що йому забракло повітря, не міг вимовити й слова.
А Саке Мацу подумки прощався зі своїм Фудзі, то він йому, білоголовому, помахував рукою, Фудзі і всій Землі.
Сталося!..
13
— От і скінчилася наша одіссея! — в голосі Алка бриніла дитяча радість, очі поблискували. — Я марив цим днем! Відкрию вам секрет, Еоло: крім насіння основних поживних культур, я прихопив чимало й іншого. Будуть у нас і дерева, потрібні в господарстві. Негайно оброблю дослідні ділянки, проведу лабораторні експерименти. І почнеться на Гантелі рослинна революція!
Евакуація "Вікінга" ішла повним ходом, вони здибались у шлюзовій камері, куди Алк приніс довгого ящика, а вона — кілька пакунків з медикаментами. В її присутності учений розгублювався, говорив занадто голосно і червонів, як дівчина. Це смішило Еолу, та вона не показувала виду. Говорила стримано, холоднувато.
— А чи приживуться? — висловила сумнів. — Середовище тут незвичне.
— Упевнений — ростимуть. Виведу гібриди, вони швидше пристосуються. Взагалі, генетична інженерія відкриває такі можливості...
Поклавши свій вантаж, вийшли із шлюзової камери, пропускаючи туди інших. "Вікінг" скидався на потривожений мурашник: кожен щось пакував і ніс до камери. Коли її заповнювали, вхід герметично закривався, і двоє чоловіків у скафандрах, відчинивши вихідний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спускового контейнера, який здійснював човникові рейси "Вікінг"—Гантеля—"Вікінг".
Алк поспішав за Еолою, і жінка відчувала його дихання на своїй шиї.
— Виростуть і плодові дерева, і тверді породи...