Найн!..— налякано залопотів молодик.— їх бін арбайтер!
— А хіба серед робітників не буває фашистів? — запитав підозріло Андрій. І враз пригадав хрестоматійного віршика, що його вивчав десь у сьомому класі. Не всього, не з початку, початок Андрій забув, а з середини, де розповідається, як зустрілися в бою два солдати: наш і чужий. І як:
ЧУЖОЙ ПОДНЯЛ ВИНТОВКУ, СРАЗИТЬСЯ ОН ГОТОВ: "ВОТ ПОСМОТРИ, КАК ЛОВКО ВСТРЕЧАЮ Я ВРАГОВ".
I як наш:
"ПОСТОЙ, ПОСТОЙ, ТОВАРИЩ, ВИНТОВКУ ОПУСТИ: ТЫ НЕ ВРАГА ВСТРЕЧАЕШЬ, А ДРУГА ВСТРЕТИЛ ТЫ!"
Бо той чужий був робітник, якого капіталісти погнали війною на першу у світі робітничо-селянську державу. І цей ось юнак — робітник. Не фашист, не гітлерюгендівець, а робітник. І хоч Андрій уже мав нагоду переконатися, що німецькі солдати старанно стріляють у нас, незалежно від того, з робітників вони чи з буржуїв, йому чомусь дуже хотілося, щоб оцей молодик був винятком у гітлерівській армії: якась світла ниточка вже нап'ялась поміж ними, і він безсилий був її обірвати.
— Ти ж наведеш сюди німців? — напівзапитав, напівствердив Андрій, повний вагання, як йому бути, і молодик раптом зрозумів, що той сказав, і щосили затрусив головою:
— Найн!.. Найн!..
— Так я тобі й повірив! — буркнув Андрій, а в душі уже вірив і нічого не міг з цим вдіяти. Врешті зважився: — Йди!.. Тільки ж гляди: приведеш — перша куля тобі!.. Ну, чого стоїш?.. Цюрюк!..— Бо німець ніяк не міг чи то зрозуміти, чи то повірити, що його відпускають.
Врешті пішов. Спершу горбився, вбирав голову в плечі: чекав, мабуть, пострілу. Потім побіг. Метнувся в бур'ян, зашелестів, затріщав, забираючись од дороби подалі, й Андрій подумав, що отак, навмання, бур'янами, він не швидко добереться до села, а то ще й, гляд-і, заблукає,— приб'ється до своїх аж увечері, тож хай навіть і розповість (Андрій уже й не вірив отому: <"Найн! Найн!"), хай зрадить своїй обіцянці,— німці поки зберуться, поки начухаються, то й ніч настане. А німці уночі не дуже охоче воюють,— відкладуть, напевне, облаву на ранок. Вони ж залишать хутір увечері, про це й дядько сказав: іти всю ніч, щоб одірватися врешті од ворога.
Повернувшись на хутір, не сказав про зустріч ні слова. Дядько якось пильно подивився на нього, спитав підозріло (чи то тільки так здалося Андрієві):
— Нікого не бачив?
— Та нікого...— Андрій вдавав, що ніяк не може скинути автомат.
— То лягай спати.— Дядько потягнувся, аж затріщали суглоби. Андрієві ж здалося, що він те робить навмисне, аби лише приспати його пильність. От він тільки ляже, тільки розслабиться, а дядько його і запита, мов ударить:
"А того німця теж не бачив?.."
І хоч дядько пішов одразу з хати, Андрій так і не міг заснути. Його вже мучила совість. Він сам не знав, що із ним скоїлось отам, на дорозі. Його мов наврочило. Він уже ненавидів себе, свій порух душевний і молодика того ненавидів. Біжить оце до села, аби підняти своїх (Андрій був уже переконаний в цьому, йому здавалося, що молодик уже й добіг і їх от-от оточать і всіх переб'ють). Він схопився, бо не міг уже й лежати, його вже аж тіпало, а довкола мирно спали товариші, і вони нічого не знали. Підклала долоньку під розпашілу щоку Неля, посапував, як натомлений віл, Ганжа, мертво розтулив великого рота Пекельний. Отак, сонних, їх і застукають... Андрій ухопив автомат, майже вибіг із хати.
Дядько саме вмивався. Біля колодязя, прямо з відра, по пояс оголений. Пирхав, як кінь, солодко ухкав, вода попадала йому аж у штани. Вгледів Андрія, спитав здивовано:
— Ти куди?
— Сходжу на дорогу... Гранату забув,— знайшовся Андрій.
— А голови не забув? — спитав весело дядько: він уже витирався цупким рушником, аж шкіра тріщала.— Ну, біжи. Та передай Вітьці, щоб пильнував.
23*
707
Вітька-моряк лежав на тому ж місці, що й Андрій. Насунув на брови пілотку, жував стеблину. Дорога була така ж безлюдна і тиха, як і півгодини тому,— тим більш підозрілою здалася вона зараз Андрієві.
— Чого прибіг? — спитав здивовано Вітька.
— Командир прислав,— збрехав Андрій.— Щоб удвох чергували.
— Давай,— погодився Вітька.— Удвох веселіше.— І посунувся, даючи місце товаришеві.
Але Андрій не ліг. йому вже здавалося, що отам, за отим он пагорбом, суне ворожа колона. Врешті не витримав:
— Я он туди збігаю. Гляну, що там попереду.
— Збігай,— погодився Вітька ліниво.— Може, удвох? — хоч йому не дуже, мабуть, хотілося зводитись.
— Краще я сам.
— Ну, топай. Як що — вдар телеграму...
Андрій пішов не дорогою — бур'янами: весь час не покидало відчуття, що німці от-от виткнуться з-за пагорба. Ішов весь напружений, готовий щомиті залягти й стріляти. Й заліг би, й стріляв би до останнього патрона, готовий був загинути, аби лише змити з себе провину.
Захеканий, зібрався на пагорб. Дорога круто западала донизу, в розложистий видолинок, і там теж нікого не було,— Андрій відчув аж розчарування, що йому не доведеться стріляти, йому вже здавалося, що німці за наступним пагорбом, він довго стояв, вдивляючись до болю в очах, але дорога лишалась порожньою. Тоді він заліг, приминаючи перед собою бур'ян, поклав під руку гранату, зручніше примостив автомат: вирішив чекати німців отут, щоб дати змогу Вітьці добігти до своїх, попередити.
Смажило сонце, довкола аж млошось. Повітря, гаряче, густе, налипало на шкіру,— ні війне, ні шелесне, тільки тремтить розплавлений обрій, кудись невпинно стікаючи, та запаморочливо пахне перегрітим бадиллям. І тиша. Гнітюча, важка, аж давить на плечі.
Німців усе не було, і Андрій згодом заспокоївся. Думав, що відпущений ним молодик нічого таки не сказав. А може, й справді заблукав і тепер лежить десь серед степу зовсім знесилений. І коли Вітька-моряк гукнув Андрія (прийшла зміна), він, підібравши гранату, пішов за ним до хутора...
А перед вечором їх оточили поліцаї та німці. І були оті кулями прошиті хвилини, що не лишали жодних надій на порятунок. І була думка, що пекла, як вогонь,— про відпущеного ним молодика. І коли дядько Федір вискочив з хати,— під кулі, на постріли, на поліцаїв і німців, Андрій пожбурив з вікна гранату і, не чекаючи, поки вона вибухне, стрибонув услід. Рвонуло, обкидало груддям, тьохнуло гостро осколками, штовхнуло тугою хвилею в груди, та Андрій уже біг прямо на ворогів, що ворушилися попереду, біг, і стріляв, і охрипло кричав, не розуміючи навіть, що він кричить. Промайнуло перекошене обличчя, чорний мундир, Андрій ввігнав у нього майже півдиска куль, стрибонув на повержене тіло, топчучи його каблуками, і в один бік, у другий — бив злими, короткими чергами. Аж схлипуючи од пекучої люті...
Потім вони бігли навмання, бур'янами, продиралися крізь густі неподатливі хащі,— бур'яни їх і врятували, та ще ніч, що опустилася швидко на землю, та яр, до якого вони й скотилися згодом...
А тепер їм хана. Тепер їм кінець. Сидітимуть в оцьому болоті, поки й подохнуть...
І чим довше роздумує Андрій, тим похмуріше, чорніше стає на душі. Йому вже здається, що той німець, отой молодик, якого він так зараз ненавидів, як нікого ще не ненавидів, походжає оце зараз берегом, походжає й пострілює, намагаючись поцілити в нього, в Андрія. І коли б він знав напевне, де саме зараз той німець, то, мабуть би, не витримав: поповз би до берега і всі до єдиної кулі всадив би у того німця...
Дядько, хоч Андрій його й не будив, проснувся через годину:
— Ніхто не підбирався?
— Ніхто,— буркнув Андрій.
— Та й нащо їм сюди лізти... І так передохнемо...— Дядько вилаявся, але й лайка його пролунала мляво і втомлено.— Ну, давай, спи... Спи, плем'яшу,— сказав він з раптовою ніжністю, і Андрієві так гаряче хлюпнуло в груди, що він замалим не розплакався. І ледве втримався, щоб не зізнатись у всьому... Але тут ляснуло од берега раз і вдруге, сипонуло, мов із цепу зірвалося.— А цить! — сказав йому дядько й аж шию витягнув, прислухаючись, але там одразу й затихнуло, і дядько сплюнув сердито: — Дурних патронів не жалко!.. Кулеметів нам би пару — ми б їм настріляли, падлюкам! — І знову скомандував Андрієві: — Спи, поки дають...
Андрій покірно склепив гарячі повіки й одразу ж заснув. Але навіть уві сні йому не давав спокою відпущений німець: ухопивши Андріїв автомат, він біг до села, й обертався щоразу, і скалив у глузливому посміхові зуби, й Андрій, мабуть, закричав, бо його поторсала Неля і сказала лягти зручніше, й Андрій знову заснув, і проспав майже до вечора, і прокинувся з такою головою важкою, що довго не міг зрозуміти, де він і що з ним.
Сонце вже висіло на прузі. Весь захід був затканий імлою, і сонце було черьоне й велике, якесь аж пригасле. Небо втратило блакитну прозорість, воно мовби вигоріло, мов натомилося напинатись над світом; навіть очерети стояли пожухлі, зварені в цілоденній спекотняві. Задуха була мов іще більшою, дихалося наче крізь вату, очі їло од солоного поту. А над головами, поміж очеретами, над самісінькою водою хмарилася невтомна мошва. її наче стало ще більше, мов з усього світу зібралася, вже й не продихнути з-за неї, не глянути, а вона летить і летить — ніби сіється прямісінько з неба.
— На дощ,— сказав Корній: навіть він не витримав — витирав раз по раз розбухле обличчя, і долоня його щоразу ставала червоною.
Андрій глянув на схід: там уже клубочились хмари. Білі зверху, вони набухали на очах, виповзали все вище і вище, а знизу, їх підпираючи, сунуло вже сизе, аж чорне хмаровиння, могутньо і погрозливо. І те сизо-чорне раз по раз прошивалося спалахами. І конвульсійно здригалося.
— Суне гроза,— прохрипів Ганжа — Та ще й, мабуть, добряча.
— Хоч свіжої води нап'ємося,— буркнув Вітька-моряк
— Нап'ємося, як не потопимось.— Ганжа усміхнувся невесело, а на обличчі залягла вже тривога. Дивився на схід, і в очах його мерехтіло од далеких ще спалахів.— Треба вибиратися поближче до берега. Бо тут таки й справді потопить.
— Так там же німці! — озвалася Неля.
— їм буде не до нас...
— До берега? — перепитав Ганжу Світличний.— Тоді вже до яру.
Андрій уявив, яка річка рине із яру, коли розійдеться гроза, уявив і не витримав:
— Отам уже справді потопить!
— Як не ловитимем7 гав, то не потопить! — розсердився дядько. Звівся, наскільки зміг, над болотом, зчистив грязюку з вусів: — Слухайте, хлопці, сюди! Як тільки піде злива і вода поллє з яру — ЕСІМ у потік! Триматися один одного, щоб не збило з ніг, і супроти потоку — до яру.