І вивезли з міста. "А оте золото та банкноти, либонь, на ваших краях роздобули, багачів та церкви святі пограбувавши?" Дорошенко сказав, що, дійсно, було таке. І керував усім цим якийсь старий каторжанин, дарма що однорукий,— продовжував оповідач.— Родом із Вітрової Балки, на прізвище..." — "Невкипілий",— підказала пам'ятливіша його жінка. Павла ця звіста здивувала вкрай. Спробував заперечити оповідачеві тим, що сидить Невкипілий зараз у в'язниці. Дійсно, політичний каторжанин, але старий вже на таке діло. А головне — з обома руками. І затнувся. "Однорукий! То, може, це Тиміш?" І весь заціпенів... А коли згодом дядько знову нагадав йому про дачу, кинувся, наче розбуджений раптом зі сну, і не одразу навіть зрозумів, чого од нього хочуть. А второпавши, знічено засовався на ослоні, бо не знав іще, як йому викрутитися з прикрої історії. Наймач сам допоміг. Сказав, що вони вже з дружиною бачили ту хату з вулички через тин — старенька! "Старенька? — зрадів Павло, бо тепер уже знав свій викрут.— А чому не казати вже чисту правду — стара?! Це зокола. А всередині ж іще гірш!" Сьогодні вранці, мовляв, як зайшов та роздивився як слід, одразу й передумав: обвалиться стеля, покалічить, а тоді що? А от об'яву забув зняти. Попросив чемно пробачення за марні турботи, тим і скінчилося.
Але оторопілому дядькові, як пішли вже одвідувачі, пояснив свою відмову зовсім інакше, виправдовуючи розбіжність тим, що не міг же він "розперезатися" перед сторонніми, сказати правду, що просто злякавсь, як той хлопчисько, коли дійшло до діла. Бо це ж йому самому спала на думку та ідея, а вдома про здачу в оренду хати не було й мови. Батька то не страшно, а от матусі... "Та чи вам, дядечку Саво, треба говорити! Самі добре знаєте свою єдиноутробну сестрицю: славна "жанчйна", як каже наша шкільна сторожиха біженка-бі-лоруска, але з якою все ж таки краще не заходити ні в який конфлікт".
На другий день виїхати у Вітрову Балку раненько, як то збиралися, вони не спромоглись. Бо напередодні у Дорошенків були гості — допізна засиділись та й випили гарненько, тому встали пізно, на іменинний обід встигнути вже не могли,— пообідали вдома; а по обіді дядько, за своєю звичкою, поспав годину чи й більш. Виїхали десь годині о п'ятій. І хоч їхали непогано, тільки к вечору дісталися до Вітрової Балки.
На узвозі, коли візник поїхав з гори тихо, Дорошенко, може, після годинної мовчанки, озвався до небожа:
— То я ж на тебе, Павле, покладаюсь, як на кам'яну гору.
— Уже й "як на кам'яну"! — засміявся Павло.— А от я і не певен, чи хоч піщаною кучугурою зможу вам стати в пригоді. Боюсь, що нічого не вийде. Бо таки хата потрібна старим. І, може, навіть доведеться переїхати значно раніш, як думалось. Може, навіть і незабаром.
Дорошенко обурився. Нагадав, що не далі як три дні тому домовились про це. Павло стенув плечима:
— Так то ж було три дні тому. А за цей час багато чого сталося. І навіть такого...— повагався часинку,— навіть такого, що далебі, і в сні не сподівався бачити...
Як проїздили греблею, Павло попередив візника, щоб коло першого двору спинивсь. І коли стали, мовив до дядька Сави:
— їдьте далі самі, а я не забарюсь; за якусь чверть години буду вже вдома.— І відійшов до гармашівського перелазу.
XXIV
Тільки мати з усієї гармашівської родини цієї ночі ще не лягала спати. Всі зразу ж після вечері (на яку саме й потрапив Павло і змушений був сісти й собі за стіл) розійшлися по своїх кутках. Остап із хлопцями — в клуню; Мотря з Со-фійкою лишилися в хаті; Орина та Христя лягли в хижі — на помості, що Остап зразу по приїзді невістки з города, три дні тому, на її прохання прилаштував між порожніми кошелями для неї з Васильком. Постелилася й мати — в сінях на потрушеній клечальною лепехою долівці. Постелилась, але в сон не хилило. Сіла на призьбі біля порога на своєму звичному місці та й засиділась у важкому роздумі про бідолашну Орисю, отак несподівано овдовілу в свої неповні двадцять літ.
Згадалося своє вдівство. Теж молода була, але двійко дітей уже мала — Остапка та Марисю. Місяця дівчинці не було, як помер батько — привезли з поля тіло саме: за межу зчепились були з Архипом Гмирею. І, може, од горя того й маленьку свою за якийсь тиждень втратила: годувала перегорілим з горя молоком. Лишилася з Остапком удвох. І хоч як важко було, та не сама — з сином. З надією, що хоч не скоро, а буде господар у дворі, годувальник на старість. А в Орисі? Ніяково самій спитати і невісток незручно просити, щоб дізнались од неї. І де їй жити доведеться? Поки Захар ще нежонатий, а як приведе жінку в хату, та ще немов лихої вдачі, незговірливу... Чи до себе взяти? Увесь день ці турботні думки з голови не виходять. А тут іще й Павло нових підкинув— І що за людина! Далебі, важко згадати, коли він переступив поріг у хату з якоюсь, хоч маленькою радістю. Завжди з якоюсь прикрістю. Як і тоді взимку, коли розповів їй про любовні походеньки Грицька Саранчука у Славгороді. Але ж добре діло зробив! А коли б не він, то побралися а тут же в селі і ця вчителька. Що то за життя було б! А втім, хіба можна наперед знати, як би воно було! Може б, тоді зовсім інакше повівся Грицько, пошанувався, порвав стосунки з ївгою та й жили б з Орисею лагідненько. До осені на старому подвір'ї пожили б, а збудувавши хату (вже й дерева ж батько навозив), вибралися б на своє господарство. Пригадалось, як узимку верталися з Пісок із Артемом — пішки великим шляхом, та й проходили повз Саранчуків одруб. Вишнячок, криниця на майбутній садибі... Аж серце співало тоді від радості. І все оце, наче дитячу забавку в піску на дорозі, потоптав необачно. Проте серця на Павла не мала. Адже чинив, певна річ, тільки з наміром зробити їм як краще. Таки не байдужий до них. І про Артема ж тоді як він турбувавсь, радив, щоб конче наполягла на від'їзді його з села. Бо роззброєні гайдамаки сотника Корпія Чумака, ясне діло, йому цього не подарують. І дійсно, на різдвяні святки навідувались. Та він уже був тоді в Попівці. А коли б не Павлове застереження? І сьогодні оце...
Сьогоднішні одвідини Павлові Гармашиху навіть розчулили. Чи ж мало в нього свого клопоту, а, бач, відчув потребу і час знайшов зайти до них, розділити їхню журбу родинну. Якраз сідали вечеряти, коли зайшов до хати. То запросили до вечері і його, звичайно. Скоріше — для годиться. Бо ніколи — хіба що в дитинстві — не сідав у них їсти. (Все якось виходило, що допіру дома поїв.) Але на цей раз не одмовивсь. Заліз на покуть, на найпочесніше місце, а поряд Остап сів. І навіть не погребував їсти з одної миски. Ще й з таким смаком їв! Таки зголоднів за дорогу. Розповідав, чого їздив у Князівку. Ні, не в гості. Не той час, щоб по гостях роз'їжджати. У справі. Хату ж успадкували від покійного діда, то їздив, щоб глянути — в якому стані. Бо доведеться на осінь перебиратися старим туди. А сам він, може, й цими днями перебереться, "Та як же ти житимеш сам?" — поцікавилась Гармашиха. Дарма, якось буде. Обідатиме в дядька, зате для роботи його письменницької кращих умов і не придумати. Хата старенька, правда, дві кімнати через сіни, старосвітська. Але який краєвид з порога відкривається — очей не одірвати!.. Остапа зовсім не цікавили Павлові домашні справи, тому, скориставшися з паузи, спитав, що ж нового у світі? Чи довго ще будуть оці іроди землю нашу плюндрувати? Либонь, уже закон видано, що увесь врожай їм піде, а людям — тільки на харчі та на насіння лишатимуть... Павло охоче перейшов на політичну тему. За три дні наслухався від дядька (до Князівки, щоб не вибиватися з робочого настрою, він навіть газет не читав регулярно), то зараз вибірково, звичайно, і переповідав їм. Що довго не протримаються, до осені, не далі. Отже, не встигнуть вивезти хліб нового врожаю. І тому дурість велика нищити, палити на корню святий хліб, як то радять занадто вже заповзяті "захисники" українського селянина. їм що! Знають, що за всяких умов самі матимуть свою пайку, від рота того ж селянина та його дітей одірвану. Натякнув, бо при жінках інакше й не можна, на існування вже новоутвореного українського центру, який вже гуртує народ на визвольну війну і котрий візьме в належний час під своє керування звільнену Україну. "Отак, тримай, Остапе, порох у порохівниці сухим!" — "Та не де ж і я буду. Де народ. А народові зараз тільки свисни, валом повалять!" — "Ще б пак! — встряла в розмову Остапова Мотря:— Обносились, обірвались, то по обмундировку справді повалять та й додому мерщій. Було вже таке". Відтак розмова за столом стала загальною. Навіть "Артемова невінчана", як Павло назвав про себе Христю, втрутилась у розмову після якоїсь особливо хвалькуватої його заяви. "О, грамотна!" — іронічно подумав, проте визнав за краще перевести мову на інше. Спитав про
Артема — що чувати? Відповіла мати однослівно: "Живий!" — давши самим тоном зрозуміти йому, що це і все, на що він може розраховувати. Павло й не став допитуватись. Переніс увагу свою на Орину, що єдина з усіх за весь час ні словом не обізвалась. І навіть, здавалось, не чула, про що говорять інші за столом, заціплена в дивній байдужості. Але ж саме заради неї Павло отак і хизувався своїм красномовством та розпинався за трудове селянство. "І7., Орисю, так пе годиться! — звернувся з легеньким докором до неї.— Журбою нічого вже не поправиш, тільки сили змарнуєш. А жити треба. І життя наше тепер, прямо кажу, заплутане, хитре і нелегке. Багато сили на нього треба".— "Це я тепер і сама вже добре знаю!" — тихо відповіла Орина з тим же дивним спокоєм. "Але ти не вдавайся в розпач,— сказав Павло.— Чим тільки зможу, стану тобі, сестрице, в пригоді..." Хотів щось і далі сказати, але на цих словах до хати увійшла сто-рожишина Юлька, захекано випалила, що Докія Петрівна послали, щоб мерщій додому вже йшли.
Якраз і вечеряти скінчили. Павло одіслав дівчиська — зараз прийде. Тоді покурили ще з Остапом, і врешті зібрався йти. З усіма попрощався церемонно — ручкаючись. На останок лишив Гармашиху і, коли підійшов, сказав їй неголосно: "А ви, тьотю Катре, чи не провели б мене хоч за поріг?" У Гармашихи так і похолонуло в грудях. Як приречена, пішла слідом за ним із хати, думаючи: "Яку ж нову прикрість на цей раз приготував?" Ідучи вже од порога до перелазу, Павло спитав зненацька, що вони надумали з Орисею робити? Гармашиха скрушно знизала плечима: що ж тут надумаєш?! Поживе у свекрухи.