нічого не знаю... Видно, панна з Кам’янця... Батько туди велів одвезти.
— А! Знаю! — заскреготала зубами Уляна й, кинувшись
убік, причаїлась за деревами. х
А Кармелюк дорогою говорив тихим голосом панні:
— Прости за все... і пам’ятай, що все життя моє в тобі й для тебе!
— Тільки бережи себе... Не шматуй мого серця... Не пускайся більше на ризик... і сповіщай,— шепотіла Олеся, схиляючи голову на його плече.
— У мене тільки й думки буде, як би тебе зовсім заспокоїти... і зажити новим, світлим життям! — Кармелюк, оглянувшись, поцілував Олесю, а потім заговорив голосно, наближаючись до саней: — Передай же, панно, і панотцеві, й матушці, що Кармелюк їхньої благодійності повік не забуде... і що тільки сам бог може воздати їм за добре діло.
Олеся не могла від хвилювання нічого відповісти; вона мовчки сіла в сани. Місяць виглянув із-за розірваних хмар і осяяв блідим, зеленуватим світлом її палахкотюче від щастя личенько...
Андрій рушив і пустив швидкою риссю коня.
Кармелюк почекав, поки зникли з очей сани, й поволі повернув назад. Ще він не дійшов до корчми, як йому перетяла дорогу Уляна.
— Орле мій! Чого це ти?—скрикнула вона радісно.
Кармелюк здригнув від неприємного враження: її голос,
наче терпугом, дернув його по серці, та за хвилю він опанував себе.
— Уляна? — спитав він у свою чергу.
— Та хто ж, як не вона?.. В пекло тричі лазила для твого порятунку... Ой, увесь би світ перерізала за орла мого! — І вона обняла за шию Кармелюка й припала до його губів своїми.
Кармелюк відчув її гаряче дихання й прискорене биття тріпотливого серця і в першу мить хотів був відсторонити ласки навіженої коханки, але розсудливість стримала його... Він відповів їй поцілунком і поквапив іти до шинку обміркувати становище, бо до світанку могла бути погоня.
Уляна покірно пішла за ним і, немов з цікавості, спитала:
— Яка то панна допомогла тобі у втечі?
"Мабуть, підгляділа вже, а то й пі дел ухал а", ^ майнула Кармелюкові думка і він після невеликої паузи відповів:
— Дочка коменданта фортеці... вона викрала й ключі,
і добула коня... ^
— Яка жаліслива,— похитала головою Уляна.— Навіть рідного батька не пошаліла заради розбійника...
— Ну, комендант... не відповідає... Тут буде відбувати за все наглядач... а панна йому за щось помщається; простих же людей вона любить...
Коли вони ввійшли в корчму, то товариство загаласувало: "А! Пан отаман і пані отаманша! Випити за їхнє здоров’я! Випити!"
— І я вип’ю...— відповіла Уляна,— бо дуже змерзла.— Справді, на обличчі її не було й кровинки, губи посиніли, а під очима, що блискали похмурим вогнем, лежали темні тіні.
— А от подумаємо лишень краще, братове, що робити,— діловим тоном заговорив отаман.— Якщо всі наші під Лети-чевом, то нам оставатися не слід...
— Не слід, звісно,— підхопила затремтілим голосом Уляна.— Військо все підходить... нишпорять повсюди... і можуть накрити їх, як мух...
— Виходить, кришка! — тяжко зітхнув Кармелюк і похилив на груди голову... Зітхання його викликало співчутливі зітхання товаришів, і в землянці залягло гнітюче мовчання.
— Чому ж кришка? — порушив його після тривалої паузи Дмитро.
— Тому що я воював з панами, гнобителями народу,— відповів тихо, але виразно Кармелюк,— а воювати з державним урядом не зможу... і не буду.
— Воно, либонь, правда,—погодився Дмитро.
— Правда,— підтвердив отаман,— а тому й обманювати більше ні товаришів, ні народу я не буду... так і всім заявлю... Хто хоче страх брати на свою голову, нехай бере... а мені пора вже й чисту!
Знову запанувало мовчання.
— Щось, на мій жіночий розум, виходить не до ладу,— заговорила нарешті Уляна, і в голосі її задзвеніла холодна сталь.— Легко сказати: розходьтеся, мовляв, любі товариші, куди очі бачать, а я двері засуну та й геть посуну; а як то їм, бідолашним, це виконати? Ні в кого й копійки немає, голова кожного перед урядом заплямована,— ну, й спробуй за таких умов чесно добувати хліб...
— Правду кажеш, отаманшо, в саму точку,— почулися схвальні відгуки.
— Та й делікатним ти, батьку наш любий, став уже надміру, неначе панна,— допікала далі Уляна.— Воювати, бачиш, з військом ніяково. А чого ж раніше комісію можна було пришити?
В Кармелюка від цього влучного удару шугнула кров в обличчя, а все товариство якось багатозначно крекнуло...
— По-моєму, хоч у мене й довгий волос,— провадила Уляна, посміхаючись,— а я б сказала так: "Вих мене, братчики, визволили, то я й вас виручу з біди... Ось вам прибуткове діло... заробіток добрий! Добудемо й розійдемося по-братерському!"
— Де ж це діло? — спитав Кармелюк, затаївши в грудях бурю.
— Є! — переможно відповіла Уляна.— Летичів тепер зовсім без війська. Останні загони пішли вчора в Літин; кривоногої й безрукої інвалідної шантрапи не набереться й десятка. Пани, знаючи, що Кармелюк на ланцюгу, а ватага його розпорошена, безтурботно п’ють та в карти грають. Нас же під Летичевом набереться з півсотні кінних при зброї... окрім піших... Якщо підпалити з двох кінців місто й кинутися зненацька на майдан, де казначейство, то можна буде всю казну захопити й між собою подува-нити...
— Ура!.. От так фортель! — гаркнув Дмитро, і всі його підтримали захопленим криком.
— Слухайте, братове! — підвищив нарешті голос отаман.
Все миттю замовкло.
— Не довгий волос у нашої Уляни, а, либонь, коротший, ніж у нас: і розсудила вона правильно, і діло вказала добре. Цілком справедливо, не можна відпускати товаришів пусто: вони йшли на моє ім?я і від мене живилися... Простіть же мене, братове, за необачне слово... мабуть, кам’яна труба, мене приглушила. А тепер я вас поведу на Летичів!
— Батьку рідний! Орле наш! — захоплено загуло товариство й заходилося душити отамана в обіймах.
— Чекайте-но, друзі! Ось що: коли мене вб’юіь, то кращого вам отамана, ніж вона, і не знайти...— Уляна зашарі-лась і кинула любовний погляд на коханого.— Ну то ось що: зараз же рушити до нашого притону... Коней же в нас вистачить на всіх?
n — Вистачить, вистачить... Припасли...— загомоніли товариші...
— То й сідлайте зараз!.. А Андрій дорогу знає,— провадив отаман,— треба підрахувати, перевірити сили на місці й послати розвідників у місто... і не далі як завтра вночі на нього й ударити!
В Летичеві ніхто й не думав про небезпеку: і раніше Кармелюк сюди не заглядав, а тепер, коли вій був замурований у кам’янецькій башті й коли в околицях міста Літина було виловлено й розпорошено багато ватаг, то летичівське громадянство стало безтурботно впадати в усякого роду надмірності. Як на те ще, напередодні фатальної ноч;і були іменини городничого і вся місцева бюрократія й пани пили-гуляли й грали в нього в карти. Більшість гостей спала по
різних кімнатах п’яним, непробудним сном... як зненацька дзвін!
— Пожежа, ваше вис-родіє! — увійшовши хитаючись, доповів вістовий.
— Де, йолопе? — сердито спитав городничий.
— На Качанах, ваше вис-родіе!
— Чорти! Лотри! Там же солома та очерет.,, та жидівські кучки... все піде за вітром! Пожежну трубу й інвалідів усіх туди при, а мені дрожки!
— На пожежній трубі, ваше вис-родіє, сидить ваша квочка на яйцях, а інваліди геть-чисто всі п’яні...
— Водою квочку! Позгонити інвалідів! Я вас закатаю всіх, чорти! — навіжено кричав городничий, натягши на себе чужий мундир і вхопивши замість шпаги чубук.
Заграва тим часом розгорялася, і хто прокидався від галасу, зараз же поспішав на пожежу; рушила нарешті й пожежна труба... А тут ще в іншому місці за містом спалахнуло нове полум’я... Центр міста обезлюдів зовсім, так що коли на головних вулицях з’явилося з півсотні вершників, то їх ніхто й не помітив або подумав, що то прибув загін війська.
Цілком спокійно, без метушні під’їхав Кармелюк із своїм загоном до казначейства, порозставлявши по провулках вартових. Переляканий вартовий, незважаючи на пропозицію отамана, поста не залишив, і його зв’язали. Ломами, сокирами вибили зовнішні двері, а внутрішні піддавалися легко; поморочилися тільки біля залізних дверей комори та коло залізних скринь. Але секретних замків тоді не було, а тільки зовнішні, висячі на міцних пробоях, а тому добрі обухи та ще неабияка сила Нетудихати й Коваля незабаром порозбивали скрині. В казначействі знайшлося доволі золота, срібла й кредиток, а міді — цілі мішки. Але мідь вирішили не брати, тільки Нетудихата прихопив на всякий випадок мішків зо два, пудів по чотири в кожному.
Гаразд усе закінчивши тут, отаман звелів негайно їхати до лісу. Рушили. Полум’я, розбушувавшись, на околиці злилося у велику дугу, що бігла з клубками чорного диму до центру. Шум пожежі, крики людей злилися в якийсь хаотичний галас,— він то вибухав в одному місці, то затихав у другому. Кармелюк, похмурий, як чорна пелена пожежі, квапливо їхав попереду, бажаючи скоріше втекти від цього страшного видовища. v
Вирішили трохи перепочити в невеликому ярку за переліском... Та на досаду всім деякі забарилися — спокусилися
грабунками будинків по дорозі... А час ішов, і з кожною хвилиною наростала небезпека...
Кармелюк вирішив подуванити гроші, не чекаючи відсталих. Перепало кожному понад три тисячі... Від свого паю Кармелюк відмовився: в нього були приховані про чорний день у двох місцях солідні суми. Поділилися й рушили до лісу...
Та пожежа привернула увагу драгунів, що проходили повз Летичів; частина їх кинулася в місто й наткнулася на грабіжників; ті кинулися навтікача... За ними погналися з двох боків у поле й викрили ватагу. Зараз же драгуни обскакали її від лісу й пустили коней в атаку.
. — Стійте, хлопці, дружно! Залпом зустрічайте,— їх небагато! — командував Кармелюк, стоячи на чолі, зовсім одкритий.
— У них довгі списи,— зауважив хтось. ✓
— То поверни до них спину... Найкраща буде ціль! — сердито крикнув отаман.— Уляно! Захопи частину й поспішай тією улоговинкою до лісу... а ми цих затримаємо.
Не встиг ще вишикуватися не звиклий до правильного бою натовп, як драгуни підскакали на постріл, осадили коней і дали вбивчий залп.
Кармелюка забрали з поля битви, але виявилося, що він тільки тяжко поранений. Щасливий випадок, що куля, пронизавши легеню, не зачепила серця, і навдивовижу міцний організм нашого героя врятував його від смерті. Дле тепер уже про втечу годі було й думати: начальство подвоїло нагляд над одчайдушним утікачем і перевело його за першої можливості в московську Центральну тюрму, де вже не могло бути в ув’язненого отамана ні друзів, ні потуральників... З