Я пам’ятаю русяві коси, добре, кругловиде личко, ніжний, ласкавий погляд. Вона була справжньою матір’ю.
— Не говоріть цього своїй дружині, — засміявся Малина, — а то скандал буде!
— Не страшно, — посміхнувся Корінь. — Це ж був не я, а хтось інший. Я лише відчував себе ним…
— Не перебивайте, — обурився Гримайло.
— Я недовго, — сказав Корінь. — Я коротенько… Ми зібралися разом і почали говорити. Ви кажете, що при комунізмі не повинно бути сім’ї. Я цього ніде не читав. А там, у майбутньому, я бачив якраз зовсім проти-лежне. Сім’я була дуже сильною. Кожна. Сім’я там була первісною комуною, першим гуртком найближчих друзів. Ми навчали своїх дітей, що мати — це перша другиня. Батько — перший друг, керівник. Брати чи сест-ри — перші товариші, соратники. Звичайно, по серцю, по духу вибиралися друзі, незалежно від сімейних зв’язків, так як і тепер. Але перші настанови, найкращі традиції громадянства, любові давалися там, де дитина народилася на цей світ…
Отож, ми зібралися па сімейну раду. Я запитав Віктора, що трапилося на уроці. Він довго сопів незадо-волено, а потім неохоче заявив:
— Я казав, що поняття "індивідуальна свобода" і "самодисципліна" не сходяться…
— Чому?
— Тому, що "свобода" — це можливість робити те, що бажає моє "я". А "самодисципліна" — це обме-ження своїх бажань. Тут протиріччя.
— Протиріччя, — пояснив я Віктору, — це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язу-ються, коли їх розглянути і злити воєдино.
— Як, тату? — здивувався Віктор.
— Дозволь мені, — втрутилася Марія. — Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими лю-дьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством — залежно від масштабу дії. Так?
— Так, мамо.
— Тепер… ти кажеш, що "свобода" — це можливість робити те, що бажає твоє "я". Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє "я".
— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.
— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?
— Не роби з мене дурника, — образився Віктор. — Я кажу про бажання в рамках дозволеного.
— От-от! — підхопила Марія. — А де визначення цього "дозволеного", в чому воно? І хто його визна-чить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність — "самодисципліна". Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку — бажання "я", з другого — вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на по-люс. Чи не так?
— Отож я й кажу, — понуро заявив Віктор, — що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє "я" буде принижене. Я підкорюсь більшості…
— Дурниці, — втрутився я. — Ти й досі не зрозумів, що таке "самодисципліна". Слухай же. Все зале-жить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі — то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості "я", коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо "я" житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то ко-жен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі за-вдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим "свободу індивідуальності". І вона не буде в протиріччі ніколи з "самодисципліною". Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?
— Я подумаю, — примирливо сказав син. — Здається, в твоїх словах є зерно.
Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він поба-чив "зерно", то з того "зерна" виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…
Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували пе-рші прийоми різного ремесла — шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбут-ньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання піс-ля себе. Я згадую, що існувала навіть формула: "Що можеш зробити сам — не перекладай на іншого".
Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу — робив кожен.
Так от, сини пішли до майстерні, дружина — обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташо-вана недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами — житом, пшеницею — ми займалися селекцією див-них рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Кому-ни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.
Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.
Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшум-на. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.
Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім — якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.
— Кристалічний або молекулярний запис, — втрутився Шум.
— Може, й так, — згодився Корінь. — Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому те-атрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не ба-чив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.
— Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, — зворушено заявив Гримайло. — Те, що ви розповідаєте, — не скучно, а чудово.
Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?
— Товаришу вчений, — зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, — ну як ви можете…
— Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.
— Наприклад, — підхопив Шум, — чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?
— Хоч би й таке запитання! — згодився Гримайло.
— Я пам’ятаю, — відповів жваво Корінь. — Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи ін-женерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.
Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїж-джала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо творив не для себе… А просто співав пісню радості. І найбільшою радістю був для нас такий час, коли кому-небудь до серця припадала наша пісня.
— Хороше, — прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. — Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.
— При чому тут я? — розгубився Корінь. — Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: "Хай людина тво-рить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Сер-це, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого".
— Чудові слова, — заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. — Згадайте, хто це сказав? Хто він був?
— Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий худож-ник і педагог.
— А про науку ви що-небудь запам’ятали? — запитав Малина.
— І про польоти на інші планети? — додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.
— В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.
— А до інших зірок? — загорівся Заграва.
— Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Ве-нері, чи на Юпітері.
— Не може бути, — вихопилось у Ананія.
— Не перебивайте, — озвався Гримайло. — Він же не пам’ятає точно.
— Еге ж, — згодився Корінь. — Але що були істоти — це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.
— Які вони? — сонним голоском защебетала Маня.
— Такі, як люди, донечко, — ніжно сказав Корінь. — Дуже схожі. • — Мамусю, — попросила Маня. — Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.
Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.
— Обов’язково помандрую.
— Не в машині часу, а наяву, — додав Гримайло. — А не мама, то ти сама, дівчинко, побачиш їх. Ну, друзі, дамо спокій Павлу Свиридовичу. Зовсім замучили чоловіка. Тапю, прошу вас.
Тепер лягла в апарат часу Таня Райдуга. Маня вслід їй кричала:
— Мамусю, ти там як слід роздивися, щоб все запам’ятала! Чуєш, мамусю!
— Чую, донечко, — сміялася Таня, вмощуючись у кріслі.
Коли апарат ввімкнули і загорілися екрани, Стьопа ошаліло поглянув а Гримайла.
— Що таке? — зацікавився академік.
— Це не жінка, а метеор! — жалібно заявив Стьопа. — Ви тільки погляньте! Одразу тисячу років. О, зу-пинилася! Тепер ще далі… Надю, я не сплю?
— Не спиш, — сміялася Надя.