Після Славиних слів він ще більший гнів відчув до нього в собі. Тим-то, коли вчителька, нарешті, порадила йому, як вихід, при зустрічі з Павлушею попрохати пробачення в нього —"як це водиться в добрих людей", Артем тільки похмурився й нічого не відповів. Аж підмивало сказати прямо: "Хай жде!" Але похмуре батькове мовчання непокоїло зараз його і примусило стриматись. А коли вчителька, підвівшись із призьби, звернулася до батька, щоб разом іти, а батько відповів: "Ідіть, я дожену, треба ще тютюну тернути в кисет",— Артем зразу ж і подумав собі: "Так і є. Ох же й тернуть, мабуть!" І весь час потім сидів зосереджений, прислухаючись до шереху в хаті біля припічка, де саме батько наминав тютюн. Ось іще чхнув батько уже тепер у сінях. Переступив поріг і став. Артем і дух затаїв Батько помовчав трохи, далі промовив:
— Ну, що ж, спасибі, сину: дуже приємно було батькові лупати очима. — Диркнув папером на цигарку. Повагом скрутив, прикурив і ще потому постояв трохи. І знов, але тепер лагідніше. — Ну, та дарма! За одне ти справді молодець у нас.— Навіть рука батькова опустилася хлопцеві на голову, але не погладив (мо засоромився й сам своєї до сина ніжності), а навпаки — повів проти волосся, настовбурчив і так вихрястого чуба. І додав, ніби в жарт:— Та отакий і рости, сину, сердитий за правду, за нашу, бідняцьку, правду. От! А що лаєшся, то покинь. Щоб то мені було іменно востаннє! Чи, може, забув уже пасок батьків різдвяний?
— Ні, тату,— похопився відповісти хлопець.
— Отож!— І тепер уже рушив батько до воріт.
Артемові наче гора зсунулася з плеч. Усміхнувся щасливий та й мерщій до галушок, що за цей час уже й вихолонули. Дарма, до чого ж і смачні! Потім зиркнув іще на ворота і до Орисі з Остапом:
— А батько таки справді в нас — правильні. Даремно не будуть!— І згодом:— А що воно з нею ото? Диви яка, піддержала! Що воно за перепеленя таке?— І чмихнув у ложку. Таким-бо чудним видалось йому самому порівняння тонконогої в коротенькій спідничці дівчинки з перепеленям на стерні.
— Ох, і дівчина!— засміявсь Остап і став переказувати Артемові розмову за вечерею, доки його ще не було.
— А що це таке, Остапе, за азбука телеграфська?— спитала Орися.
— А чи я знаю! Ти ж чула — щоб перестукуватися. Коли в тюрму посадять.
— Кого в тюрму посадять?— звів голову Артем.
— Та її ж, оту саму перепеличку.
— А хіба ж малих у тюрму саджають?
— Коли виросте,— відповів Остап і додав:— У неї і брат старший, сама розказувала, більше по тюрмах сидить, аніж на волі ходить. Вічний студент, учителька каже.
— Вічний?
Що таке студент, Артем знав уже з розмов старших.Це ті, котрі йдуть проти царя, направляють народ палити поміщиків. Революціонери, одним словом. Але чого цей студент "вічний", Артем ніяк не міг зрозуміти. І який він із себе — не міг уявити. Ну та батько, коли повернуться, розкажуть. Але одразу ж і передумав: розкази — одно діло, а на власні очі побачити — зовсім інше. І в його уяві вже виникла школа, відчинене вікно в кімнату вчителя, гілляста яблуня неподалік од вікна.— А до яблуні можна поміж соняшниками прокрастися так, що ніхто й не помітить.
Артем швиденько покінчив з вечерею і, сказавши матері, що з хлопцями трохи погуляє на вулиці, вибіг із двору — прямо до школи.
XI
Двері відчинив Макар Іванович.
— А, Юхим Платонович, заходьте!— і дав пройти Юхимові в кімнату. А зачинивши двері, звернувся до чоловіка в синій косоворотці, який сидів біля вікна з Цигулею:— Оце, Григоре, і є наш Гармаш.
— Представник вітробалчанського пролетаріату,— усміхнувся Цигуля.
— Дуже приємно,— сказав Григор і, ступивши крок назустріч Юхимові, подав руку.— Супрун.
— Знаю,— усміхнувся Юхим і з цікавістю, навіть з хвилюванням, дивився на чоловіка, котрого бачив оце уперш, але про якого чув уже раніш і від Макара Івановича, і від свого шуряка Федора Бондаренка.
Вітаючись, міцно потиснув йому руку як близькому товаришеві, котрого давно не бачив. І потім під час розмови подовгу не зводив з нього очей. Змінився, звичайно, але не дуже. (У кімнаті на стіні висіла фотографія Григора, ще юнаком, в семінаристській формі.) Змужнів і трохи схуд, позападали щоки. Але виразні карі очі дивились так само, як і на фотографії, ясно і юно. Навіть дивно трохи було, як він доніс їх на змученому обличчі — що не погасли і навіть не потьма-ріли — через тюрми аж із пожовклої картки на стіні до цих днів.
— Юхиме Платоновичу,— несподівано під час розмови спитав Григор,— чого це ви приглядаєтесь до мене? Неначе хочете, а ніяк не можете згадати: де ми зустрічалися з вами.
— Ні, пам'ятаю,— усміхнувсь Юхим і кивнув головою на стіну.— Онде. На карточці. І дивно мені: все такий же ви — молодий, бадьорий. Може, секрет якийсь знаєте?
— Знаю. І навіть охоче поділюся з вами. Колись греки казали: "В здоровому тілі — здоровий дух". Це визначення правильне, звичайно, але недостатнє. То мій батько заповнив цю прогалину. Іще хлопчиськом, пам'ятаю, все, бувало, напучував мене: "Ніколи, Гришо, не падай духом, що б там не трапилося,— оце перша тобі заповідь. А друга заповідь: ніколи не байдикуй! Неробство — найнебезпечніша хвороба для людського духу!"
— Непогано сказано,— зауважив Макар Іванович.
— Добре сказано,— поправив його Григор.— До того ж положення це вірне не тільки щодо окремої особи, але й для цілої громади. До речі, і для вашої сільської громади теж. А ви, друзі мої, і в вус собі не дмете!
— Тонкий натяк!— посміхнувсь Макар Іванович.— Чули? Нероби ми, значить.
— Я не тверджу це поки що категорично. Але враження таке складається. А втім, це легко перевірити. Що ви зробили за цей час? Який ваш внесок у загальну справу революції?
— Еге ж, це — запитання!— сказав Цигуля і зітхнув.— І навіть дуже прикре!
Всі помовчали.
— Ми вже звернули були з Великого шляху на путівець,— перший порушив мовчанку Григор, крокуючи, за своєю тюремною звичкою, по кімнаті з кутка в куток.— їдемо собі та й їдемо. А підводчик казав — верста якась лишилася до Вітрової Балки.— "Де ж вона?"—"Та в балці, не видно". А потім обернувся, пика хитра. "А може, й справді, Григоре Наумовичу, даремно їдемо. Може, вона крізь землю провалилася. Щось дуже схоже на те".—"Чого?"—"Бо як революція почалась — ні слуху, ні духу про це село. Наче й справді запалося!" — Григор спинився — обличчям до своїх співрозмовників, очі примружив — і крізь усмішку:— Ну, то як вам атестація оця? Подобається?
— Єхидний мужик!— засміявся Юхим.
Цигуля, знітившись, поскріб пальцем під оком. Макар Іванович, явно трохи вражений, сказав:
— А чим вони похвалитися можуть, журбівцї? Що маєток поміщика свого спалили? Ну, це не мудра штука! Наші свого князя за цей час двадцять разів уже могли б спалити, та що толку! Навіщо це?
— Може, Макаре, тут доречніше було б інше запитання: не "навіщо", а "чому"?
— Чому — це само собою ясно: не вірять селяни в свої сили, у перемогу революції.
— Е, ні...
— А інакше чим же пояснити це? — не дав сказати Макар Іванович.— Адже мужик людина дуже твереза. Сам із мужиків, знаю. Бережливий. Можна навіть сказати — скупий. Що, Петре Степановичу? Хіба не так?
— Та ні, чого ж! — ворухнув бровами Цигуля.— Дуже вірно. Про себе навіть можу сказати. Ні єдиного разу за все своє життя "катеринкою" від каганця цигарки не прикурював. Навіть напідпитку. Як це князь, бувало, перед гістьми хизуючись. Сам-то не бачив, правда, Яшка-лакей розказував. Тут, троячка в кишені заведеться — ніч це спиш, все думаєш, як би її найдоцільніше витратити. Чіу як же не скупий!
— А ти, Петре Степановичу, не ображайсь. Я ж це не в докір сказав. Я до чого веду? Коли б мужик вірив у перемогу революції, навіщо б же йому палити?
— Знову "навіщо"! — не стримавсь Григор.
— Макаре Ивановичу,— сказав Юхим,— а що ж тут дивного? Якщо душа в мужика все життя горить лютою зненавистю — і за себе, і за дітей своїх, і — в інший кінець — за дідів-прадідів! Іноді навіть самому собі страшно робиться. Так чого ж тут дивуватися?! Ні, справа не в тім, що мужик не вірить.
— Та ти ж і сам, Макаре,— озвався Григор,— колись про селянство не думав отак.
— Десять років на селі не минули марно для мене. Узнав я селян тепер уже по-справжньому. Не готове село для революції. Років іще хоч би з десяток. Одну тільки цифру тобі наведу — три чверті неписьменних.
— Наведу і я тобі декілька цифр,— сказав Григор.— Половина селян — без тягла. Смертність дітей до року — як ні в одній європейській країні. А ось іще — найсвіжіші: три мільйони карбованців народних грошей викидає цар щодня на війну з Японією. А скільки крові, сліз проливається! І кінця-краю цьому не видно. Десять років, кажеш. Але ж це те саме, що породіллі сказати: "Не кричи, перестань тужитись, зачекай тиждень-другий". Та очі ж заплює! А Росія наша зараз і є ота сама породілля, і революція — ті ж роди. Тяжкі. З криком нестямним, з кров'ю. І з вогнем! Нічого не вдієш! Це не значить, звичайно, що так і треба все палити, трощити без всякого толку. Ви кажете, Юхиме Платоновичу, "душа горить". Це вірно. І не тільки — в селян, у робітників міських душа горить не менше. Але ж фабрик-заводів не палять. І навіть дико було б. А втім, і на селі теж — не чув, щоб палили худобу, скажімо, для прикладу, чи амбари з зерном, або... Хоча ні, з машинами це буває. От і в Жур-бівці, саме незадовго перед моїм приїздом, спалили машинний сарай. І по-дурному, звичайно. Неорганізованість! І у вас, у Вітровій Балці, теж немає ще ні революційного комітету...
— Не знаємо навіть, як і підступитися.
— Справа це не така вже й складна. В цей момент почувся стукіт у двері.
— Да, да! — гукнув Макар Іванович.
Двері відчинились, і до кімнати зайшов Гмиря Архип. "І принесли ж тебе чорти! — лайнувся про себе Юхим.-*-Не дасть і поговорити з чоловіком!"
— Добрий вечір! О, та ви не самі, Макаре Івановичу! — удав із себе здивованого Гмиря.— Тоді я, може, завтра...— сковзнув поглядом з Юхима на Цигулю, потім на Супруна.— А хто ж це? І не впізнаю ніяк.— Прикинувся, що недобачає.— Чи чужий хтось?
— Гість,— сказав учитель.— Товариш мій, ще з семінарії.
— Он воно що! Теж народний вчитель чи бери вище? — спитав Гмиря, хоч за п'ять хвилин перед цим у підводчика-журбівця, що розташувався з кіньми на шкільному подвір'ї, уже все випитав про прибулого — звідки, хто такий.
— Ні, не вчитель, студент.
— Ага,— аж причмокнув язиком Гмиря.— Давно мичтаю.