Не стерпів танкіст — і сам туди ж, у реготливу купу: "Яшко, не здавайся!" — за плечі, за руки став розтягувать дівчат. Сміху, писку, шуму — як на досвітках.
Жінки, що вигрівали на сонці ноги, з материнською поблажливістю дивилися на молодечу забаву, яка нагадала їм і солов’їні вечори, і перегук парубків над Інгулом, і ту потаємну місцинку, де сиділи вони тільки вдвох… "Що то молоде! Війна війною, а погулять їм кортить. Та яка їм радість, дочкам нашим?"
І наче у відповідь матерям зринула з дівочого гурту пісня:
Колись було літечко,
Ой тепер зима,
Колись була з миленьким,
А тепер сама.
Пісню підхопили, вона журливо полилась над ріллею, над бур’янистими окопами, де чорною хмарою кружляло гайвороння.
Колись була з миленьким,
А тепер сама,
До чого проклятая
Война довела.
Мабуть, торкнула пісня найболючіше: дівчата як і не сміялись перед цим — враз притихли, на присмаглі, вітром спиті обличчя лягла холодна тінь. Навіть Яшка, хоч і не заглиблювався він у тонкі порухи людської душі, і той делікатно мовчав, зрозумівши, що ляпать язиком зараз недоречно. Але він зиркнув на дорогу, і слова самі вискочили з рота:
— Хе!.. Кудим плентається.
Справді, до їхнього табору прошкував Кудим. Він ішов поволі, часто зупинявся, щоб відкашляться. Його жовто-бурий, вичовганий об хатні вугли кожух блискотів на сонці; биті валянки м’яко ступали по землі.
Кудим уклонився жінкам, поздоровкався з молоддю.
— Оксано, вас можна? — покосив очима в сторону, мовляв, хочу поговорити наодинці.
Трояниха, спантеличена і його просьбою, і пригніченим виглядом ("Що з ним таке?"), пішла з Кудимом за танк. Вона й не помітила, що Яшці саме в цей момент треба було обмацать подряпини на броні, і саме з того боку, де вони стали.
Кудим довго бухикав, довго й важко віддихувався, кожух на ньому ходив, як міх. Пробивши клубок у горлі, старий хрипко мовив:
— Хочу просити у вас коня.
("Овва! — пальнув Яшка своїми рудими. — Коня йому, поліцайська квочка!")
— Геж, на день мені, знаця, транспорт.
Голос у Кудима був скорботний, вуса опущені, повіки запалені від бессоння чи недуги. "Дати коня?" — бригадирка не знала, що й відказати дідові. Одна конячина, а роботи — як бліх у старця. Он лише волочити скільки…
— Вам щось по хазяйству?
— Де там! — відмахнувся Кудим і ще хрипліше: — Горе в мене… Старшого, знаця, Антона поховав, а Федька… де й могила його, не знаю… Всяке про Федьку казали: і такий, і сякий… Лжі пельку не заткнеш — сторота (Яшці здалось, що Кудим якраз на нього косує, і хлопець бликнув на діда з викликом: "Ну казав! І казатиму!.. Хіба не правда!"). Всяке брехали, — продовжував дід. — Як не судом, знаця, то брудом… А бруд — це бруд, все одно відкисне.
— Щось не пойму вас, діду, — стенула плечима Оксана.
— Зараз, дочко, зараз, — Кудима почало смикать за груди. Це було вступом до кашлю.
Кашляв дід так. Відкидав трохи назад голову, на повний рот хапав повітря, і коли засьорбував його, в горлі на всі лади вигравали пищики. На якусь мить дід завмирав, звівши до неба заплющені очі, а тоді немовби рубав з розгону дрова: кха! кхе! кхи! кхі! Десь у глибині його шкварчало, булькотіло, аж поки не виривалося свистом з грудей.
Набухикавшись, дід витирав кожушиною сльози, а за одно й під носом; од вологи край рукава зашкаруб, збігся в гармошку.
З кашлем, як і з латаним кожухом, дід ніколи, ні за якої погоди не розлучався. Досить було почути десь у березі, в кінці села, або з темряви лунке "кахи-ках!" — люди вже знали: Кудим.
На цей раз, посеред розмови з Оксаною, дід викахкував особливо довго і болісно. Насилу вгамувався, висушив очі й повів далі спокійніше:
— Знаця, стрівся мені чоловік, сам нетутешній, у мене він зараз; я йому про свою печаль, про синів, знаця, й викладую. А він і каже: "Слухайте, — каже, — Федька то чи не Федька, брехати не буду, а чув я за такого страдника. В Гуйцях (село, знаця, під Бобринцем) вбили бузувіри одного чоловіка. І цей убієний, каже, теж тікав до красних із братом своїм і ще одним парубком. Так їх німці зловили, двох зразу — в росход, а того, що на Федьку скидається, зв’язали й повезли на машині. І так мордували, бусурмани, так знущалися — кров’ю вмивався. За те, знаця, що втік із поліції і до красних хотів. Кололи його, нещасного, вогнем палили, а тоді — в колодязь… Я, дочко, як узнав про теє — душа обірвалася. Ну світ мені заступило, не їм, не сплю, місця не нагрію. Федька то, Федька! — як віщує душа. А чоловік, отой сторонній, що в мене, і напутив: "Їдьте, — каже, — в Гуйці, людей попитайте, а раптом — ваше дитя"…"
Оксана слухала Кудима, і недавній страх, незатамований біль пекучою хвилею підступили до серця. Вона сперлась рукою на танк, бо ноги підломлювались, у голові роїлося, а кров шумувала, а кров била в гарячі скроні. Хто б він не був, той Федька, — ну, задурили його, заманули в поліцію — але для батька рідна кров, гіркая втрата…
Кудим пом’явся, побухикав у теплий рукав:
— Я б, знаця, пішки подався. Не донесуть старечі ноги. А верхи потихеньку, полегеньку…
— Що ж, — сказала жінка, — таке нещастя. Беріть.
Яшка чув розмову від початку до кінця. Чув, як спитала бригадирка: "Чого невістка на роботу не виходить?" — "Сухота мучить, злягла Василина", — одказав Кудим і пошкрьобав до коня. Тієї ж миті Яшка гулькнув за танк, під лобовий щиток. Присів. "Хай бере! Хай ловить!.. та щоб мої очі не бачили". Але розпалені очі не слухались Яшки. Вони гнули, гнули хлопця до землі, аж поки під танком, між гусеницями і днищем, не заголубіло віконце. У звабне віконце, як на гріх, було видно те, чого й не хотів бачити Яшка. Ондечки, немов на полотні, вимальовано темний силует коняки, що пасеться недалеко на узбіччі дороги. Кобила задерла голову, нашорошила вуха: до неї сунула бура ведмежа туша. Приблудна скотина, на що вже сумирна й свійська, раптом шарахнулась від дідового кожуха. Але Кудим не прогавив — хапнув рукою за повід.
"Все! Піймав!.. До Федьки бухтій поїде…"
Навколо метушилися люди, хлопця обдало бензиновим перегаром, орачі знову пішли за плугами, а Яшка лежав край загінки розпластаним птахом, якого прибила сліпа блискавиця. Ні-ні та й позирав він тоскно у степ, де бовваніло оте остогидне, що чіпко вп’ялося в спину коня. "Ге!.. Дайте йому ще карету… кістки поліцайські шукати!.."
Яшка силкувався збагнути і хоч трохи розплутати складну павутину життя. Оббрехали Федьку, бухтить Кудим. А як же, скажіть, розуміти: йшли втрьох, раптом — німецький обоз, залягли під копичкою проса, а вранці двоє остались на снігу… пульовая рана в потилицю, чуби підсмалило. Як же це розуміти? Ну хай і не він, поліцайська шкура, завершив злодійську роботу. Та він все одно убивця, він продав їх раніше, він довів до того, що хлопцям треба було тікати з села. Хіба витравиш із пам’яті останні слова Максима? Прибіг він серед ночі засапаний, змокрілий, схопив плащ, коржа — за пазуху, цмокнув Яшку в лоб, кинув спохвату: "Бувай! Матері скажи: скоро вернусь. Через фронт думаю рвонути. Тільки про це — ні гу-гу, хай не тліє мама душею… Прощай, браток! Якщо не той… бережи стареньку. Бо зі мною все може бути. Антон же петлю взяв на шию свою — Федьку. Той німцям доніс, мерзотник, а тепер заступайся, виплутуй його, тягни на собі колоду…"
Немов передчувало Максимове серце: маж Федя медом, а Федь Федьом. Лиш одного Яшка не второпає: як це вони, Антон і Максим, розумні люди, не розкусили Федьки, панькалися з гадом, як їм, зрештою, спало на думку рятувати німецького прихвосня? Що це — жалість, непростима довірливість чи сліпота?
Яшка горнеться до землі, і здається хлопцеві, що то конячина тулиться до його щоки м’якими ворсистими губами, і він бурмотить гарячково: "Слухай, гніда… Ти вже стара, зуби свої до корінців з’їла. Скажи, хіба це просто: людина, звичайна двонога людина підняла руку на брата і колишнього друга? Не чула такого? І я раніше не чув… Либонь, ще тоді, як вони втрьох бігали до школи, гралися в стуканця, ловили пічкурів, — либонь, ще тоді було щось у Федьки від зрадника. Але що?" — Яшка відкидається на спину, заплющує очі, напружує пам’ять: яким же він був, молодший Кудим?
* * *
Ріс Федька хирлявий, щупленький, і в сім’ї вже так повелося: кому доглядати худобу чи поливати грядки? Антонові. Бо він старший та й здоров’ям нівроку, міцненький. А кому вершечки з молока? Федику. Як-не-як, він меншенький і, бачте, хворуватий. А Федечка лежить на кушетці під яблунею, дивиться, як Антон упріває на сонці коло свинарника, і весело бренькає на балалайці — духу братові піддає.
— Та замовкни! — скипить Антон. — Бо ту бренчалку на твоїй макітрі поб’ю!
— Ну-ну! — сміється Федька. — Батькові розкажу…
Бувало, що реготун Федька переплутає чоботи: сам новенькі натягне, братові підсуне свої, стоптані та забрьохані; збирається Антон у школу, кинеться до взуття — тісне, не лізе на ногу. Сидить старший дома і плаче. А Федька скалить увечері зуби: "Я со? Я ніцого!" (він завжди корчив із себе дурника і навмисне ламав язика)… Печуть хлопці у степу картоплю, підуть завертати череду, повернуться до вогнища — вже й попіл охолов.
— Де картопля?
— Нема копи, жижа з’їла, — регоче Федька, витираючи рукавом сажу й лушпиння з гострої лисячої мордочки. Поскубуть його хлопці, посердяться та й забудуть. Дивак Федька, що ти з нього візьмеш!
Підростали брати, і все далі розходились їхні дороги. Антон пішов у трактористи; додому приходив стомлений, чорний, як сажотрус. А Федька, чистий та наваксований, ганявся по селу за молодицями. Вечорами на весь берег розлягалося його жереб’яче іржання. Гуляє, веселиться шалапутний парубійко. І якось ні Антон, ні Максим Деркач не примітили, що їхній однокашник дивачить не без вигоди. "Позичить" у сусіда теплі рукавиці — загубив (так вони й прилипнуть до нього). Обнесе грушу в Ониськи — на дітей зверне. Підлізе, бувало, до дівчачого гурту, то одну пригортає, то другу, хи-хи та ха-ха, а сам тишкомнишком торби опорожнює…
Так і жив молодший Кудим: де ласий шматочок — не обмине, де смаленим пахне — не наривається. Чоловік як чоловік, і гірші бувають. Але дедалі все важче було Антонові виправдувать рідненького брата перед людьми і перед самим собою. Бо його жарти оберталися на недобре.