Щоправда, приклади ці не зовсім вдалі, коли йдеться про Безкороваппого. Бо всі конячі й інші пам'ятники навіки приковані до своїх постаментів, вони позбавлені одної з найістотніших прикмет живого життя — діяльності, руху, а Безкоро-вайнпй без руху, без пересувань, без найбурхливішої діяльності не уявлявся так само, як і без трактора.
Мабуть, вій і в Карпів Яр приїхав колись на тракторі, принаймні у всіх склалося таке вражсппя від його першої, ще в далекі ДОІІСМІПІ роки, появи в селі. Приїхав — і вже не зліз із свого сталевого коня, а його веснянкувата Грунька одразу стала варити їсти трактористам, так ніби те й робила все життя, що годувала невтомну .механізаторську братію. Безкоровайнпп орав, сіяв, косив, возив, іяган своїм трактором, Грунька нарила смачні степові борщі для ного бригади, зайнятість у них обох була просто неймовірна, і все ж вонп якось примудрилися поповнити населения Карпового Яру аж дев'ятьма хлопчиками.
Грунька одержала за своїх хлопчиків "Материнську славу", а Безкоровайшш за трактор — трудову медаль. Ця медаль була тоді едина па весь район, Безкоровайпого без кіпця возили по урочистих зборах, щоб люди бачили його медаль, десь мало не в області пошили йому волохатий сірий піджак, Безкоровайшш трпмав топ піджак з медаллю в себе в тракторному вагончику, щоб мати його напохваті, але не так для всіх отих урочистих зборів, як для справ, сказати б, щоденних, тобто батьківських. Бо з мануфактурою в ті часи було сутужно, а на хлопчиках штанці й сорочечки просто-таки горіли, не встигали вони з Грунькою ні набирати матерії, пі обшивати своїх нащадків. Мфкс виникнути запитання: до чого ж тут волохатий піджак з медаллю? Механіка вельми нескладна. Приїздив у поло водовоз або возій пального, гукав: "Дядьку Безкоро-вайішй, мануфактуру дають!" — бригадир хапав свій піджак, сідлав мотоцикл і гнав до села, до крамниці, де вже під оошмугляшім дерев'яним, з обкованими бляхою кіпчиками метром крамника Кузьми Кириловича лопотіли сатипи, тонко звискувалп ситці, цупко напиналася "чортова шкіра", і сільські кумасі, хоч як товпилися до гого метра, все ж розступалися перед Безкоровайшш, і не так з поваги до його багатодітності (бувало в людей і більше!), як з високої пошани до трудової (знову-ж таки нагадуємо: єдиної на весь район!) медалі!
Війпу Безкоровайшш теж пройшов на тракторі. Служив у сапернім батальйоні, будував мости й переправи через ріки, під бомбами, снарядами й мінами підвозив своїм "сталінцем" будівельні матеріали до переправ, за кожний міст мав ордеи, за кожну переправу — медаль, і коли його вже по війні питали, чи пе страшно було на відкритому тракторі під отими фашистськими бомбами, весело пересмикував своїми золотистими бровами, сміявся: "Страшно, .коли чуєш смерть, а на тракторі ж її не чути! Як не завиває, як пе висвистує, а мені трактор у вухах клекотить, як лелека, та й годі!"
У перші повоєнні роїш з мапуфактурого було ще трудніше, хлопці виросли, па штапп їм треба було більше, в районі тепер повно було не тільки медалей, а й орденів, у черзі протовплювалися наперед тільки інваліди, але Бєпкоровайного пускали скрізь першим, бо ордепопосців багато, інвалідів теж чимало, а віп один, і замінити такого чоловіка ніхто ніколи не зможе.
Як би нозрадувався суспільному й людському стаповпіцу^Без-коровайного його далекий предок, якого зачали й народили в спосіб, не освячений законом, без весілля, без шишок і короваю, иусти-ли в світ безправним і упослідженим, ще й затаврували і його, і всіх його нащадків зневажливим прізвиськом, так ніби навіки відібрали право на радість, на звитяжність і талановитість. І ось дав той рід такого чоловіка, якого, може, й незручно називати генієм техніки, але вже що артистом своєї справи вій був, так це точно.
16
Що освіменіший учитель, то здібніші його учні. Цю істину послідовно стверджували, як підказує нам ерудит Варфоломій Кнурець, Яп Амос Коменський, Песталоцці, Ушипський, Макаренко, Сухомлпнський та Януш Корчак... Тракторно-механізаторська освіченість Безкоровайного, безперечно, сягала висот пе просто академічних, а суто нланетарних. Коли перші добровольці (це слід одразу підкреслити з усією рішучістю) зібралися зимового вечора в конторі і при світлі гасової лампи побачили безладно накидані на столі голови колгоспу металічпі частини з якогось списаного па брухт трактора-ветерана, вони й у гадці не мали, що може знайтися на білім світі чоловік, який зуміє розповісти про це залізяччя щось таке, від чого б запалилися їхні дитячі душі. Тим часом такого чоловіка пе треба було й шукати пі по яких світах. Був віп перед ними як став, а став — як був: невисокий, кремезний, в засмальцьованім кожушку, з умілими короткопалими руками, з веселими очима під пшеничними бровами. Почав не з нудьги називань і пояснень, а з історії, бо трактори, як усе на землі, теж мали свою історію, Безкоровайний же являв собою мовби живу її частину, віп пам'ятав ще якісь "фордзони", "джолдірн", "каторнілларп", його молодістю були наші хетезе й сетсзе, патики й четезе, трактори, мов живі істоти, виявляється, навіть харчувалися неоднаково: перші з них заправлялися гасом і відзначалися малосильністю, гусеничні пожирали цілі бочки солярки і чесно відпрацьовували з'їдене, вже в наш час з'явилися трактори-аристократи, які визнавали для своїх залізних шлунків лише благородні високооктапові бензини, і енергія, народжувана в цих машинах, теж була мовби чистіша, благородніша, шляхетніша.
У школі вчили те, що було безможпо далеке від усіх оцих хлопчиків і дівчаток, пібраппх БезкороваГшпм за довгим столом у колгоспній конторі. Школа вимагала знань, хоч піхто не гарантував, що саме ці знання колись знадобляться. А тут ішла мова про машину, яку кожен від самого народження впускав у свій світ так само, як корову, сонце, траву і хмари. З того відміною, що трактор належав до речей рукотворних, і тому виникала непереборна спокуса спробувати й своїх зусиль в цій таємничій справі. Гриша почав майструвати трактори мало не з колиски. Береш котушку від ниток, гумовий джгутик, два сірники, шматочок мила, кружальце сирої картоплини, накручуєш гумку, один сірник закріплюєш у прорізаиу борозенку па котушці, другий — в кружальці мила, під яким (для зволоження!) картопляне кружало,— і поїхали! З хлопцями робили всілякі двигуни. Що простіше, піж трактор. До вичищеного гарбуза приладнати віконний шпінгалет і поцокувати ним, а хлопці ще й прицокували язиками. Кожен цокає чим може. Так влаштовано світ.
З цих ранніх конструкторських захоплень ще не слід було робити передчасних висновків. Не кожен, хто майстрував трактор з котушки від ниток, конче мріяв стати механізатором, та й, слід відверто визнати, не кожен і зумів би ним стати, бо для цього людині потрібно мати техпічпий талант. А що такпй талант існує в природі, можпа було перекопатися па прикладі Безкоровай-ного.
Зібравши на механізаторський гурток дітей, він і пе вчив їх, а дивував. Bin мовби промовляв до кожпого зокрема: "Ось я, дивися на мене. Я сильний, як трактор, як комбайн, як усі сільгоспмашини, мені все підвладне, я всемогутиій на цій землі. А ти що? Дві руки, дві йоги і дві дірки в носі?" Bin зібрав дітей різного віку, без отого класного розподілу, що в школі. Екзаменів на його курсах пе було ніяких. Кому треба, той запам'ятає і вивчить, хто пе хоче, той і не потрібний механізаторам. Це була й не наука, а якась гра. Діти несвідомо з'єднували в уяві вже й не деталі трактора, а самого Безкоровайного, носія унікальних механізаторських знань, героя війни, оте "Дядьку Безкоровайнпй, мануфактуру дають!" — і з усього виходило, що Бозкоровайпип так само незамінимпй, як трактор, і взагалі механізатори якісь особливі люди, що перевищують навіть такого чоловіка, як дядько Зновобрать.
Найвищо довір'я в дітей Безкоровайнпй завоював тим, що пе приховував ніяких труднощів у своєму оволодіванні і своєрідному вмагапні з машинами. Що довше вони його слухали, то більше перекопувалися, що машини хоч і охоче слугують людині, але мають свої характери, норови, бувають хитрими, підступними, а то й просто злими. Життя Безкоровайного коло машин нагадувало щось середпе між одчайдушним сидіппям зухвалих дослідників па вершині діючого вулкана і великою грою нашого розвідника у фашистському тилу. Безкоровайнпй щоразу розповідав, коли, як і що "полетіло" в тракторі чи комбайні і як він викрутився, де дістав, чим замінив. Згодом колишні учні Безкоровайного довідаються про Штірліца, для якого пе існувало безвихідних ситуації! по віть у його єдиноборстві з цілою машиною гітлерівської держави, але куди там усім Штірліцам до механізатора Безкоровайного в його дотепній винахідливості по усуванню конструктивних хиб сільськогосподарських машин і недосконалості системи постачання запасними частинами до них!
Може, колись написано буде цілі епопеї про запчастини? Хоч і те сказати: чи треба? Як мед — то й ложкою?
Розповідь про механізаторський гурток була б неповною без згадки про одну подію. Вже сказано, що Безкоровайний зібрав до себе дітей без огляду на вік і вийшло так, що четвертокласники сиділи, як рівні, поряд з десятикласниками і знання (або незнання) зрівнювали всіх. Виявилася дивна річ: хоч вопи вчилися в тій самій школі, народилися всі й росли в Карповім Яру, але якось ніби й не знали одне одного, не помічали, пе цікавилися, роз'єднані віковими бар'єрами, непереборним і непробивним муром часу, бо ж відомо, що ієрархія часу — найвища з усього сущого і навіть невловимого. Тепер тут запапувало пізпаваппя й упізнавання, зближення й симпатії, здивування й ворожпсча. Гриша помітив за столом навпроти себе мале циганкувате дівча, попервах збув його неувагою, тоді, коли воно внерто всідалося щовечора навпроти нього, згадав, що то донька Щуся-лісника Котя, якою він досі пе міг цікавитися, бо вопа була на два класи молодша, а це в школі — ціла вічність. Тільки тут Гриша мав змогу придивитися до Коті, і щось в ній йому припало до смаку. Якась жвавість у чорних очах чи трохи розтулені губп — пояснити пе міг, бо вік мав ще не для пояснень. Умів відчувати і охочо піддаватися почуттям. Щоб якось виказати те, що народилося у нього в душі, Гриша погорнув до Коті якесь залізяччя, що лежало між ними.