Чари сиділи у неї в очах; ті очі були величезні, тьмаво-сірі, глибокі, як море. І, правди ніде діти,— не один шахівський сміливець-самогубець гинув, пірнаючи у ті глибини. Як Пріська ще підросла, тоді в селі мало заколот не стався. Споконвіку відомо, що шахівські хлопці й дівчата, якими б кочівниками вночі не здавались, насправді мали свої пристановища, де вони отаборювалися, де гомоніли, реготали, сміялися й залицялися. З нашого кінця вулиці це був маленький тічок проти хати Гната Захожая; з другого кінця — біля хати отого Юрка, що мав сина Архипа і грав на весіллі на басі. І Гнат Захожай із своєю бабою Харитиною, і Юрко Бас звикли до бунтівливого рокоту молоді, і ніколи їм так добре не спалось, як під Цей рокіт; річ зрозуміла: стихію любили, а моря в Шахівці не було. Саме тоді, коли Прісьці вийшло сімнадцять років, Шахівка мов знавісніла: великий бог залицяння взяв та й закопав гречану кашу, певне ж із молоком, саме проти дворища, де жила Пріся. І каша ота стала магнітом для хлопців, так що незабаром обидва, тирлища — захожаївське і басоюрківське перенеслися до Прісі. Тут збирався гурт невивод, тобто хлопців, для яких Орісині очі важили більше за всі бла/а земні. Це були: Сенченко Стратон, Корнієнко Оврам, Губенко Пархім, Калюжний Саливон, Захожай Йосип, Безродний Гаврило, Птичник Тимофій, По-лянський Лаврентій, Кодацький Прокіп; це все безиківські хлопці; нечаївських було ке менше, а серед них навіть Опанас Глек (не будемо наводити до цього прізвища шахівську його варіацію) і красень Пугач Микола, якому судилося пізніше стати першим художником у Шахівці. Вечорами вони сходилися до того місця, де всемогутній бог залицяння кашу закопав, і тут помирали. Кричали: "Прісю, Прісю, рятуй нас!" Чарівні були оті хартини, чарівні були оті хлоп'ячі серенади! І так тривало, поки Прісі не вийшло двадцять три роки; тоді враз все урвалося; тирлище проти Прісі, яка тепер Пріською стала, спорожніло, і в селі з'явилася новина, в згоді з якою виходило, що Шахівка збагатилася ка свою власну відьму. І тією відьмою була Пріська із своїм чорташем. Кинута залицяльниками, Пріська не вгамувалася, а весь час накидала оком на парубків, захоплено дивилася на них своїми сіро-тьмяними очима-озерами, і в них начебто прочитати можна було: "Милий, моє серце небайдуже до тебе!"
Накидала вона оком і на Савку, надто після того, як той мало не зайшов у бійку з Мишком. Вона там поблизу жила, і вже манила його: манила своїми тими озерами, закликаючи на білий, опромінений сонцем пляж кохання. А Савка, засліплений Марією, і не помітив нічого. Свирид підказав був: "Глянь, як вона дивиться на тебе!" — "На мене? Ота відьма? — спитав Савка.— Хай придивляється до свого чорташа!" Пріська, певне, почула це. І ось помста: Марія ішла-ішла і спіткнулась на східцях до церкви, а це ж прикмета, лиха прикмета, більш того — навіть найгірша прикмета. Тяжкі іспити чекають на Марію в ближчому чи дальшому майбутньому! І Марія жила цим. І Савка теж, та ще більше, ніж Марія, бо до всього цього, приєднувався ще нічний дзвін по мертвому, коли ото Кузьма спросоння наплутав, і Савка жахався, бо був містик. Еге ж. Містик. Особливий, шахівський, дуже небезпечний, кінець кінцем, для всякої зловорожої сили. Бо не спинявся капівдо-розі і ка удар виступав із реваншем.
Що воно ото за реванш, дізналася незабаром і Пріська, коли Савка якось надвечір, після роботи, зазирнув у хату до неї. Пріська була дома сама, страшенно зраділа і страшенно злякалась. Савка, насуплений, непривітний, зловісний, стояв проти Пріськи, мало не втискаючи її в стіну, і казав: "Зо мною, Прісько, краще по-хорошому. І бережися! Коли ти не відкрутиш назад того, що накоїла Марії тоді, під церквою,— начувайся! Начувайся, кажу! Я з такими речами жартувати ке буду. Поробила тоді Марії — тепер відроби; відроби, прошу тебе, відкрути все назад! Зроби так, немовби Марія й не спотикалася, немовби на світі цього й не було! Відробиш — не пошкодую нічого! Віддячу! Хочеш, щоб за це набрав тобі ситцю — наберу! Хоч з двадцять аршинів по дев'ять копійок аршин! Хочеш сатину? Сатину наберу. Скільки — двадцять, п'ятнадцять аршинів? А коли б схотіла батисту, тільки скажи і якого — і буде в тебе, Прісю, батист, може, такий, якого і світ не бачив! Ти знаєш стару Венгериху! Я тільки підморгну їй, то дістане з-під стойки такого, що й Матісонова жінка не бачила! Чуєш, Прісю? Чуєш?" І Пріся почула. Ледве губами прошелестіла; "Тільки плечі спочатку пусти". Савка плечі попустив. Вона потерла їх: ліве плече правою рукою, праве — лівою, зітхнула, сказала вже вільніше: "Ситець, Савко, мені дуже потрібен, на плаття, тепер в продажу є гарний-гарний по шість копійок аршин. Купи, якщо можеш! І сатину на новенький сарафан! І батисту на блузку, англійського строю..." — "Чую,— озвався немов з небесних висот Савка.— Полічила, скільки все це коштуватиме? Три карбованці? П'ять? Рідка, дорогенька Прісінько-Прісю, відроби тільки, а я для тебе не пошкодую нічого! Скажеш десятку — десятку дам!"
Пріська-Прісінька-Пріся була чудна відьма. Ну й підхопила б: "Еге ж, десятку давай, а ще краще п'ятнадцять!" Так ні ж! Замість цього скрикнула: "Що ти, Савко, сказився? І п'яти назіть багато!" — "Ет, що там ти тямиш! — відповів Савка.— Ти тільки відроби! Відробиш? Еге ж? А гроші... А гроші я зараз. Ось гроші...— Савка відкинув полу піджачка, сірого бавовняного в світлу смужечку, застромив руку в кишеню і витяг її назад уже з червоною кредиткою в пальцях.— Візьми, люба... Ти тямиш? Зо мною краще миром, ладом, аніж війною!" Про воєнні здатності Савки Пріська чула і знала. В селі довго говорили люди про те, як Савка двічі ударив свого рідного троюрідного брата. Лежав той на дорозі непритомним до ранку, потім ще в матері на полу очунював два тижні. "Я не візьму десятки,— сказала Пріська.— Не треба, Савко, сховай".— "Як ти мене все не розумієш! — скрикнув Савка.— Я й двадцять п'ять дам, тільки відкрути все назад! Чуєш?" І він знову за плечі її схопив. "Я чую,— відказала Пріська,— заспокойся тільки, живою пусти..." Савка відпустив, сів на лазу і, витираючи піт з голови, спитав: "А як воно станеться?" — "А так,— відповіла Пріська, спрямувавши на Савку свої бездонні тьмаво-сірі озера.— От ти підеш додому і коли, доходячи до Прихідьків, кішку побачиш, то не лякайся. Навпаки, сам у наступ переходь, склади пучку і осіни ту прояву святим хресним знаменням. Коли ж вона нявкне, скрутиться і одразу зникне, мовби провалилась крізь землю, то ото й буде знак тобі, що все діло вже відроблене, ніхто на східцях до церкви не спотикався: А коли спотикання не було, то не буде і наслідків того спотикання. Не треба мені десятки, з мене й п'яти вистачить!" — "То раки назад лазять,— сказав стомлено Савка.— Мені б тільки допомогло, відкрутило, відробило назад!" Він відсторонив Прісьчину руку з десяткою, важко підвівся і важко ж рушив додому, а йдучи, все відчував на собі тьмаві озера Прісьчиних очей, і вони казали йому: "Дивися, Савко! Пильно дивися! То й побачиш. Скажи сто разів: "Нечистий, з'явися!" — і він з'явиться!" Савка слухняно проробляв усі операції, які його навчила робити Пріська,— і сталося чудо! Не доходячи до прихідьківського двору, він побачив, як з кучугур вискочив чорний кіт і побіг навперейми Савці, І тут сталося так, що, повільний взагалі, Савка моменту не проґавив, склав пучку правої руки, підняв ту руку так, що хресне знамення лягло просто на кота. І як же ж той кіт несамовито нявкнув! Як підстрибнув у повітря, ніби його хто оперезав вогняним прутом, і тут-таки зник, немов провалився крізь землю. Отож. Пріська сама була поробила Марії, сама ж і відробила. Так гонорар же який мала за це! Не минуло й місяця, як вона вже пишалась у новому ситцевому платті, в сатиновій керсетці і білій батистовій блузочці англійського строю. Інші скажуть: фантазія! Ще інші: самонавіяння! Ще інші: гіпноз! Але що б не було — Савка ожив, і Марія ожила. І ось вони, упокоєні, приховуючи щастя своє від людей, простують у двір до Олександра Терентійовича і Дар'ї Олександрівни провідати недужого батька, з родом побачитися і себе показати.
Коли Марія приходила, Варвара мовчала. Розумом вона розуміла, що Савці було добре з Марією, але ж люди не логікою живуть, а почуттями. Почуттями Варвара не з Марією була. Може, їй болісно, що скільки літ вона доглядала Савку, в люди виводила, мила голову, розчісувала, на гулі виряджала, а тепер всьому прийшов край: забрала Савку Марія! І вона мовчала. Навіть "здрастуй" не казала, коли в хаті, крім неї самої, ще люди були. Коли ж сам на сам з Марією зустрічалася, то сяк-так стулить губи і видушить з себе: "Здрастуй і ти".
Тим часом двір Олександра Терентійовича оживав. З клуні, де колись в літню пору Савка жив, виходив Степан, з комори — Катря, в коморі стояла її примістка; з якихось інших кутків — молодші — Петро і Ярина. Один по одному у дзір заходили жонаті сики з жінками й дітьми: Вихтор з Лукією, Андрій з Галькою, Семен з Ониською, і за кожною парою — вервечка дітей. Не минали дідусевого двору, а надто, як він захворів, і одружені дочки. Частенько у свята зазирала до нього Санька з Гнатом, Мотря з Дмитром, і теж з вервечкою внуків і внучок.
Обідати сідали не в хаті, а надворі, під знаменитою груш-кою-крем'яикою. Лаштували довгі столи, а біля них ставили нашвидкуруч поскладані лави, ослони. Колись давно Олександр Терентійович попиляв був на короткі колоди стару вербу, що споконвіку росла за хатою; тепер ці окоренки підкочувались до столу і правили гостям за стільці і ослони. Стіл накривали чистими полотняними скатертинами і заставляли мисками й пляшками.
Раніше в Шахівці з напоїв тільки й знали, що горілку та сирівець. Тепер, коли в селі виріс завод Вуліха, до горілки і сирівцю додалося ще й пиво. Треба сказати, що в Шахівці жив ще один чоловік, Пархім, одна нога у нього була коротша за другу. Старі люди давно позвикали до особливості Пархомової ходи. Ми ж, малеча, дивлячися, як кульгає Пархім, тихенько скандували про себе: "Руб двадцять, руб двадцять!"
Відкинутий каліцтвом від млина, станційних пакгаузів і тих силових професій, де орудували мускулами шахівчани, Пархім знайшов собі притулок у червоноградського купця Шпи-таленка, в магазині, на посаді "одна нога тут, друга там!" Отам і виявилися у Пархома торговельно-комерційні здібності.