Але спитав спокійно, нарочито буденно:
— Куди це мені... одягатись?
— Туди, куди ти Володю водив!
Цигарка зламалася в Степановій руці. Але він неквапом дістав ще одну, прикурив, глибоко затягнувся. Раз і вдруге.
— О-он як?.. – прикрив верхньою губою нижню, випустив дим униз, нарочито розтягуючи слова. – Це ти трохи опоздав, партізан. Уже водили... Двадцять чотири зими. Спокутував гріхи... вольнії і невольнії... як сказа...
— Таке спокутується смертю !
Чамро повільно встав з постелі. Високий, вищий за Антона. Тюрма не зігнула. Трохи викривлені, але міцні ноги, тісно обтягнуті трикотажними перекрученими підштаниками, сорочка висмикнулась.
— Слухай, Сівер! Те, що ти бандіт – мені не в дивину. І в чужі вікна плигать середночі, заливши очі, тобі не звикать. Але в хаті будь людиною. Бо я можу і – в три шиї, щоб ти багато не балакав! І Володею хватить мені тикать – я своє одтрубив. За всіх! Звільнений і прощений по всіх законах – по твоїх же законах!
— Нема такого закону, щоб Володя був мертвий, а ти живий.
— Не зікай! – трохи підвищив голос Степан. – Я таких, як ти...
— Одягайся, падло! Бо – голого пожену!!!
Чамро, що стояв до цього якось підкреслено вайлувато – раптом відчайдушно плигнув до стіни, простягаючи руку за рушницею. Але Антін чекав цього стрибка і – прямо навстріч – коротко вдарив в підборіддя. Степан змахнув довгими руками, зламавшись через бильце, впав на ліжко.
— Я не Володя! – видихнув, зриваючи з стіни рушницю.
— Рятуйте!.. Вбиває!! Ой!.. – дико закричала дружина.
Чамро повільно підвівся, сів. Темна цівочка потекла по бороді, капнула на постіль. Не обертаючись, ударив жінку:
— Цить, лярва!
Підвівся, важко пішов через хату. Вийшов на кухню, знайшов там якусь ганчірку, витер кров. Антін стояв серед хати, зіперся руками на рушничні стволи. Чекав. Чамро так само повільно вернувся і сів на стілець. Кров знову виступила. Заговорив, видихаючи, з паузами, важкі слова:
— Я не боюсь тебе, Сівер... Нічого не боюсь... Там...Вибили страх... Там все вибивають...
Антін "переламав" рушницю, заглянув – патрони були на місці, тьмяно поблискуючи червономідними капсулями.
— Не клацай – заряджене... Тільки ти мене не вб'єш... В тебе в самого руки в крові,Сівер... Не можеш ти мене вбивать....
Антін вперше здивовано глянув на Чамра.
— В крові... По самі лікті...
— В фашистській.
— То однак для мене. За двадцять год я багато взнав... Було коли думать... Тепер для мене вся кров червона... Німецька, турецька, наша...
Антона в піт кинуло од цих страшних слів. Але силою стримав себе:
— Ну, це ти там, — кивнув головою вгору, — графу Толстому розкажеш, праведник.
І не стримався, прорвалось:
— Виправдання знайшов собі, новоявлений Христос! Ніт, Чамро – не буде виправдання! Хоч сто років у тюрмі сиди! Я сьогодні твій закон! Останній! Зраді прощення нема! І не буде во віки! Бо народу не буде, держави не буде – нічого не буде!! Одягайся!!
Степан сидів нерушно, тілько плечі ще нижче зсутулив:
— Вбивай у хаті...
— Востаннє кажу – вдягайся! Бо рішу тут! Я прийшов!!!
— Степа-а-не.., — тихо і мляво простогнала дружина. – Води-и-чки...
Плечі Чамрові дрогнули. Він випрямився, встав, повільно обвів погаслими очима нову свою хату і почав одягатись.
Прямо в підштаниках вступив у величезні розбиті валянці, накинув полушубок, шапку і, не підводячи більше голови, пішов до дверей.
— Степ-а-ане.., — знову тихо озвалась дружина. – Хоч попрощайся...
Пішов з хати.
Не обернувся.
...Вони йшли сошею. Прямо посередині. Антін ішов попереду, не оглядався, кинув рушницю на плече. А Чамро – позаду, зсутулений, руки за спину – роки привчили.
Вдруге заспівали півні.
Десь собака завалував.
І вмовк, знову поліз у холодну будку.
З станції березнева ніч донесла темнуватий гудок паровоза.
Чамро зупинився, прикурив. І пішов швидше. Догнав Сівера, порівнявся. Навіть випередив трохи:
— Не спіши. Встигнеш.
Антін не озвався.
— Хочу сказать тобі... Останнє.
Кілька кроків ішов мовчки.
— Ти... на мене схожий. Не на сьогоднішнього – н. А на того... з сорок другого... Метався... Бив... Володю мордував... А винуватий був не Володя... Володя – щеня сліпе...Ти слухай!..
— Іди!
— Мене рішиш, бачу... А спокою не буде. Ти не з-за мене тиняєшся... Щось друге тебе ночами водить... Пече щось... Дихати тобі нічим, Сівер... Ти такий, як я тоді... в сорок другому... Тільки не признаєшся... Даже собі...
— Замовкни!
— Я вже мертвий... Думаєш, я б тобі дався, аби жить хотів? Нє, партізан – Чамра голими руками не беруть! Да нема вже Чамра... Пропав... Смислу нема... Всі ж ми... Всі... Безгласі, безсилі, сліпі...
— Не пащекуй! "Усі, всі..." Про себе думай! Як жив? Навіщо?
— А ти? Ти ж не...святий – божий!
І змовк. Затягся цигаркою.
Місяць стояв посеред неба.
Блідий, підсліпуватий.
Тіні від хрестів на кладовищі були куці й холодні.
Чамро зупинився.
— Іди, йди! Тут тобі місця немає.
Чамро хрипко, задушено засміявся.
— А мені все одно. Земля скрізь однакова...
Вийшли за кладовище. Далі дорога повела до провалля, де брали колись глину. Червону. Призьбу підводити. На долівку.
Тепер воно заросло бур'янами.
Окрай провалля стали.
Антін плечем скинув рушницю.
— Повернись!
Чамро викинув цигарку. Червоний вогник впав у бур'ян.
Не повернувся.
"Вона ще не встигне й згаснути..."
— Давай, давай! – озирнувсь на Антона. – У спину легше цілить. Знаю! Так що давай... Свій свого, кажуть, щоб чужий і духу боявся... Брехня ! Щоб сміявся!..
Антін підняв рушницю і натис на обидва курки...
ГЛУПА НІЧ
Вдруге заспівали півні.
Пішов вулицею.
Йшов, неначе спав. Навмання. Прохоплювались у голові якісь думки, але мляві, куці, уривчасті.
Поминув сільраду, клуб. Проти клубу навіть зупинився біля вітрини. Білими великими літерами було написано назву фільму: "Бур'ян". А трохи нижче, там, де пишуть початок сеансу, на гвіздочку хтось почепив шкіряну рукавичку. Хтось забув у клубі... На клубі, видно на горищі, завищали, заголосили коти. Так неприємно роздираюче. Посміхнувся про себе:
"Що за любов у котів? Такий кагал?.. Це діло тихе, лагідне, а вони лементують, як цигане?.. Цікаво, а хтось же є в селі, що оце зараз мліє од кохання, ніжно і чисто цілує. Ні, ні чорта... Нема. Сплять, як ведмеді. Аж село деревами хитається од хропу..."
"А скільки буде зараз дітей зачато...
Чи не лихий час?.."
Не зчувся, як дійшов аж до церкви. Церква поки що вціліла. Її вже сто разів закривали, збивали хрести. А зламати поки що не зламали. Правда минулого року закрили вже остаточно, а цієї зими вирішили і знести. Знайшли таки на що її употребить – контору з весни почнуть будувать. Ждуть тепла.
Церква височіла на горбі, невелика, але охайна, довершена, з двома банями. Увесь вигін – двір церковний, — і досі де-не-де зберіг залишки невисокого парканчика.
Колись тут гоготіли могутнім гіллям велетенські липи,
Антін ще пам'ятав. Нема. Пішли на дрова. Стояло лише кілька покручених роками шовковиць, сумуючи і дичавіючи від довгих вітряних ночей і людської байдужості. Та старезний напівусохлий осокор височів посеред вигону, неначе посивілий знак оклику.
До церкви не було сліду. Як упав сніг з осені, так і лежав неторканий. Жодного сліду. Ні людського, ні якогось іншого. Антін і сам не знав, чого раптом повернув з шляху. Багато взагалі він робив сьогодні непонятного – ніч водила.
Березень...
Сніг провалювався, проламувався під чобітьми, гучно хрупотів. Розсипались на всі боки тверді гострі уламки, сипались униз, на шлях.
Зі сходів сніг уже зійшов. Незабрьохані дошки тьмяно біліли, одбілені сонцем. І здавалися навіть теплими чомусь.
На дверях – великий замок, ржа з нього потекла рудою патьокою униз. Крім замка ще й дошки навхрест для певності.
"Загатили на совість".
Поторсав двері, не здвигнулися.
Христос, колись кимось намальований на дверях вицвів і збляк, фарба повилущувалась. Жовтіла лиш бліда дужка ореолу...
Неквапом обійшов округ церкви, підійшов до вікна. Шиб майже не було. Взявся руками за легенькі /більше для ока/ зоржавілі грати, потягнув. Грати заскрипіли і подались. Поставив їх під стіну. Затоптав цигарку, підтягнувся на руках і сів на підвіконня. Перекинув ноги і плигнув усередину.
Дзвінка луна віддалась по всіх кутках.
В церкві здавалося холодніше, ніж надворі. Пахло морозом, пусткою, виселеною квартирою. Тугі снопи місячного світла падали через вікна, викарбувавши на підлозі чіткі квадрати рам. З кутків віяло темрявою, тривогою, таємницею. Кожен порух віддавався луною, потроюючись і довго не затихаючи.
Антін уже трохи призвичаївся. З темних затінених стін просвічували тьмяні ікони, де-не-де жевріли рушники. В місячному снопі на підлозі блищало якесь лахміття. "Ризи..."
Зупинився перед вівтарем. Постояв, роздивляючись. Царські врата були попсовані, іконостас в багатьох місцях поламаний.
Антін тупнув ногою, прислухався.
Туп-туп-туп... Шу-гу-гу... Пішло луною по кутках.
Прокашлявся, гукнув:
— Го!
— Го-го-го-о-о... – шугонуло вгору, стихаючи.
Підняв голову. Світили з неба зорі.
" Залізо позривали..."
" А мо' вітром позривало?.."
Стало сумно, холодно і моторошно. Попід стелею десь угорі неначе шугали і лопотіли якісь тіні. "Кажани?.."
Щось стукнуло за іконостасом, щось посунулось.
"А може тут ще якийсь ідіот нишпорить?.." І щоб якось розігнати мороз поза шкірою, Антін голосно засміявся. І враз оцепенів: церква у відповідь зареготала, зачвилила стома голосами, озвавшись і захрипівши всіма закутками. Ніби захитались ікони по стінах, затріпотіли рушники.
Тіні вже не ховалися по кутках, а перелітали, миготіли перед очима.
Стало ще моторошніше.
Але якийсь уже біс вселився сьогодні в Антона. Він не поспішав вилізти з церкви. Навпаки, неквапом пройшов до дверей.
Штовхнув їх зсередини. Двері тілько загули, посипався порох за комір. Знову сам собі усміхнувся: "Побачив би мене зараз Федоров?.." Зачепив ногою якісь вірьовки, десь високо угорі жалібно озвався дзвін. "Дзвіниця..." Спалахнув у пам'яті прадавній прохолодний Великодній ранок. Мовчазна святкова мати /це молода тоді/ з корзиною. І багато людей з корзинами.
Урочисті батюшки в золотих ризах. Співи, кадіння. Ходили поруч церкви, святили паски. Але найяскравіше вирубувались у пам'яті чомусь оці вірьовки, що звисали з дзвіниці до самого долу.