Але Данило стримав їх і ціле літо, аж до самої осени, кидався на всі боки, стараючись як можна тісніще обєднати їх. Посилав він своїх посланців на Волинь, Поділля й Херсонщину, тримав звязок з чернигівським Ангелом і сам їздив щонеділі до Київа, де був центр усього руху. Як Селянська Спілка, так і партія, що боролася за "Землю й Волю", були гнанні тоді, але робота їх від того не тільки що не підупала, але ще збільшувалася й росповсюджувалася до найглухіщих закутків України.
Якось, в самісенькі жнива, як Данило тільки-що прибув до Київа, було вбито найбільшого тодішнього ворога України німецького ґенерала Айнгорна. Вбивця, якийсь московський соціяліст революціонер, сам віддався в руки поліції і через де-кілька днів був прилюдно повішений. Данило саме переходив через вулицю, як його наздогнав автомобпль і не од'їхавши від нього 60-ти кроків, дико підскочив у гору і коло нього піднявся стовп диму. Счинилася трівога. З'явилася міліція, потім військо і автомобпль було забрано, разом з тяжко раненим ґенералом. Данило тиснувся в юрбі і, випадково якось, побачив груди й голову ґенерала, мундур якого був у червоно-рудих плямах, а товсте чоло болізно й нервово здрігалося чогось....
На Данила все це зробило велике вражіння і то не через те, що було убито ката, а через те, що цього ката вбив другий представник тих, які на протязі віків були найбільшими катами українського народу і даною демонстрацією бажали викликати в українськім народі давно утрачені симпатії і придбати його прихильність до себе.
Бачив Данило, як у вечірню годину, під охороною двох залізних кольон баварців, скрівавлений труп німецького ґенерала був відпроваджений на двірець, звідки скороспішним потягом мав відїхати до свого "фатерлянду"... Грала військова орхестра похоронний марш і щось дивне вчувалося в його сумних звуках і жалібно-кволім ритмі. Довго дивився він у слід сумного походу і думка за думкою ворушила його мізок. "Скоріще в Трипілля! Здається, скоро настане й моя година!" — шептав він сам до себе, стоючи на запиленому пішеході.
— Це їм не Західний фронт, де можна спокійво сидіти за стіною залізних касок і обстрілювати за шістьдесять кільометрів ворога... — почув коло себе знайомий голос.
Обернувся і побачив Супоню. Був той самий: високий, кремезний, із залізним лицем і суворими на вид очами, в яких раз-у-раз спалахували лагідні вогники.
— Де-ж це ви пропадали? Я вас стільки вже шукав! — скрикнув Данило.
— Гм... товаришу, я той, діло роблю!
— Яке?
— Потім скажу, а зараз ходім до мене!
— Де-ж ви тепер мешкаєте! Я двічі заходив на вашу кватиру і кождий раз була зачинена на замок, а сторожиха казала, що ви кудись виїхали...
— А так, товаришу, виїхав! В Лукіянівці сидів, он що!
— За що?
— Казали, що я червоний...
— А який ви тепер? Я й не знаю ваших сучасних поглядів!
— Який був, такий і зараз! Ви-ж знаєте, що я вмію стріляти!...
— А як-же ви ставитесь до українського повстанчого руху?
— Мій Боже! Та-ж я сам повстанець! — вдарився кулаком у груди Супоня.
— Он, як?! — зказав здивовано Данило. — А як-же тоді з червоними?
— Дуже просто! Хай визнають нас і ми з ними друзі! Як воля, — так воля, як земля, — так землй, як рівність, — так рівність... Панувати москалеві робітникові над українським селянином так само не чесно, як би український селянин захотів панувати над московським робітником. Всі мусять бути рівними і насилувати ніхто нікого не повинен...
— Так, я розумію! Але треба, також, рахуватися і з тим, що селян на Україні більшість і що їх сила також більша.
— Я розумію і тепер тільки й мрію про те, щоб ту силу направити на шлях боротьби за справжнє визволення, щоб не було руїни, як тепер, а щоб усі почували себе задовольненими... Тож подумати тільки, які багатства можуть бути в руках народа і як він може зажити з ними!...
— Знаєте що, товаришу? — перебив його Данило. — Як я бачу, то нам по дорозі! Говорити зараз богато не можу, а скажу коротко, що в мене вже все готове і я чекаю тільки свого часу. Буде найкраще, коли ви як найскорше приїдете до мене в Трипілля, а там уже буде видно, що робити... Зараз, як мені не сумно, а я мушу спішитися, бо раз те, що маю дуже велику справу, а друге — боюсь попасти в ту саму "Лукіянівку", що може зле відбитися на всій трипільській справі...
— Шкода! Дуже шкода, але нічого робити! — сказав Супоня. — Йдіть і чекайте мене в себе! Я вже думав на Полтавщину до Шинкаря махати, але на щастя, стрінувся з вами. Тепер мені більш нічого не треба!...
— До речі! — пригадав Данило. — Ви з робітниками в добрих відносинах.
— Ха-ха-ха! — засміявся Супоня. — Сам-же я робітник!...
— Так! Але ви-ж тепер не на заводі...
— Не на заводі, бо маю від орґанізації доручення, які заставили мене залишити завод.
— Що-ж то за орґанізація?
— Робітничо-селянської єдности!
— Ну й як-же вона дивиться на справи...
Супоня аж почервонів і це було видно навіть при світлі ліхтарень.
— Дивиться, дивиться!... Сказав-же я вам!...
— Ах, так?!
— Еге-ж, так!
— Ну, тоді гаразд! Бувайте здорові!
— Бувайте!... Ага, я й забув сказати! Знаєте, моя сестра вийшла заміж, а синок того... знаєте, того... загинув у січні під час обстрілу міста червоними...
Закрив лице руками і важко зітхнув.
Данило взяв його за лікоть правої руки і сумно сказав:
— Товаришу! Війна в мене забрала найдорожчого мого брата і тепер я живу його життям...
— Як, так?! — здрігнувся Супоня.
— Так! — сказав Данило. — Коли ми прощалися з ним в останній раз, то він зі сльозами на очах сказав: "Коли ти маєш згинути там, так хай краще я згину!..." і пішов і згинув, а я жию його життям!...
— Чудне щось! — замислено сказав Супоня.
— Так, чудне, але справжнє...
Глянули зі співчуттям друг на друга і розійшлися.
Та плутанина думок, в якій боровся Данило, зараз-же зникла, як тільки з Білої Церкви почувся клич Директорії стати до боротьби за визволення. На таємній нараді трипільського повстанчого комітету, в який входили Проць, Ґонтаренко, Супоня і Данило, було вирішено негайно роспочати повстання й захопити владу до своїх рук. Тут-же було обрано повстанчий штаб, в склад якого ввійшли всі три товариші Данила, а він сам взяв командування всіми повстапчими відділами Трипілля і його околиць. Всіх, що вже числилися в рядах повстанців, було оповіщено, аби вони негайно збіралися у лісі, коло руїн старого палацу, звідки мали роспочати наступ на містечко. Перед тим, як братися за діло, він вже давним давно оглянув місцевість і вибрав для себе відповідні місця для позицій, на випадок ворожого нападу з Дніпра.
В полудень була нарада комітету, вечером стали сходитися повстанці, а до ранку вже не тільки Трипілля, а й уся волость була очищена від ворога. Данило, наступаючи на Трипілля з трома сотнями дядьків у свитах і кожухах, навіть і не думав, щоб йому так легко вдалося подолати тих дві сотні сердюків і сотню німців, які складали собою залогу Трипілля. Однаково, як тільки заторохтіли на трипільських горах, ще заздалегідь заховані кулемети і, коли одночасно гримнули з лісу гармати, в містечку счинився такий переполох, що й нікому було думати про те, щоб своєчасно дати одсіч і на ранок коло волостної управи розгортався повстанчий прапор, а вулиці містечка аж кишіли від селянських кожухів. По складах, зупиняючись і обговорюючи кожде слово, читали відозву "товариша Данила", яку роздавали людям повстанці. А Данило писав мало, але зате просто і ясно:
"Товариші Селяне! Кричіть усім від хати і до хати, що вже настав великий час росплати. Вставайте всі боротися з панами, щоб недіждали, кляті, більше править нами! І Слухайте ви всі, як де лиш вдарить дзвін, то там не може буть страшних тюремних стін! Ідіть старі й малі за Землю й Волю, попробувати сил на своїм ріднім полі! І зміцнюйте в борбі селянську силу, яка змагається за проводом товариша Данила".
І покотилася луна визвольних голосів по хуторах та селах і повстало все, що виросло з родючих чорноземів і рушило слідом за товаришом Данилом, який йшов у перших рядах свого славного повстанчого лицарства і нещадно громив ворогів свого краю, віддаючи їм і за смерть Онуфрієнка, і за смерть брата свого Олекси, і за те все, що тільки коли заподіяли злого мозолям чесним...
Очищаючи від ворога село за селом і посуваючись все вперед і вперед в напрямі Київа, він через якийсь час уже був під Голосіївським лісом, тим самим, де колись вперше прилюдно виступив зі своїм словом і де вперше відчув жах невинно пролитої крови свого товариша.
Стоючи в замерзлих шанцях і пильно вливляючись в гущавину ліса, де сиділи насильники з їх прибічники, він думав про те, щоб як найскорше підсунулося ліве крило фронту, на якому були Галицькі Січові Стрільці і тоді одночасно вдарити просто "на баґнети". Тяжко було йому тримати на собі майже всю ворожу силу, але, стиснувши зуби, кріпився і навіть не думав про те, щоб відступати...
А ворог непокоївся і без найменшої перерви закидав набоями всю ділянку селянської позиції товариша Данила. Повстанці в свитах і кожухах, здавалося, прикипіли до землі. Лежали тихо, наче каміння і тільки тоді, як ворог надто робився сміливим і пробував наступати, це каміння порушувалося з місця і одним рухом відкидало його назад у ліс. Міцнійшав мороз, зривалась сніговиця, сильніщали дикі вітри північні, але ніхто не скаржився й не нарікав. Навпаки, що дня й що ночі до Данила прибували все нові й нові повстанчі ватаги, якими він зміцнював і поширював свій фронт. Не маючи гармат і не можучи відповідати ворогові на його безнастанну стрілянину, що чинила його фронтові не-аби яку шкоду Данило послав до арсенальських робітників Супоню, наказавши йому поінформувати їх в імення чого провадиться боротьба і намовити їх залишити в арсеналі роботу. Але ще Супоня не встиг повернутися зі своєї небезпечної подорожі, як почався останній і рішаючий бій.
З наказу Головної Команди революційних військ, всі сили було кинуто на фронт і поведено наступ. Данило рушив перший і було дивно почувати йому, що він такий звичайний і такий сміливий та дужий. Сірі свити й зашмаровані кожухи здавалися живим валом, який відділився від самого чорноземного ґрунту й покотився на ліс всією силою своєї незмірної ваги.