Срібне молоко

Валерій Шевчук

Сторінка 14 з 39

Але Явдоха в її бік і оком не повела.

— Все було, як розповів пан дяк, — повіла рівно Явдоха. — Це я йому пораяла жупанця скинути, хоч міг би скинути і в хаті, але пан дяк відбувся жартом, сказавши, що ніяка нетіпаха такого потертого жупанця не вхопить, але тут він помилився, бо таки вхопила.

— То це ти мене злодійкою хочеш зробити? — верескнула ще на вищій ноті Гапка, аж паньматка, яка знову висунула з-за дверей носа, сама їх і причинила, прищемивши таки ту бородавку, бо за дверима зашипіло, начебто ховався за ними Змій. І дяк Григорій Комарницький, почувши те шипіння, мимохіть здригнувся й печально подумав, що й сюди він, Змій, заповз. І хоч через вікна попової хати цідилося доста світла, але те світло було драглисто-сіре, важке, налите духом, що його надихав панотець після нещасливо спожитих паньматчиних страв, і цей дух, подумав фігурно дяк Григорій, точнісінько такий, який буває у зміїв, коли вони розтуляють у польоті пащеки, торкаючись однією губою неба, а другою землі. Може, тому дяк нерушно задививсь у вікно й побачив кілька речей: дерева, які звідсіля проглядалися, одяглись у сірі кожухи, а на верхівках їхніх клубочився туман, через що здалося Комарницькому: прийшли до попової хати й спинилися біля неї й ці свідки, всі одноногі, але понурі, головаті й товстопузі; а ще він побачив воза, котрий не так їхав, як плив у тумані, але страшенно повільно. І на возі тому сидів чи то чоловік, чи лис у людській подобизні, і той лис мав устромленого до рота цибуха, з якого звивався повівець диму. І можливо, саме цей лис і надимів отого туману, та й, коли казати правду, печально подумав дяк, то він і сам напустив немало туману в цьому світі, а оце зараз натхненно напускає його і люба йому Явдоха, бо розцвіла перед ним, як соняшник, і від позирів на того соняшника щось ніжно млоїло в Григорія під серцем, адже вигороджувала його, а заодно й себе, але його втопити увіч не бажала. Але він утоплений був: у цьому колодязі попової хати, між дерев'яних облич, між диму, що його пускав лис-візниця (захотілося закурити, аж у грудях засмоктало); а ще подумав: цього разу він не такий розумний і красномовний, як тоді, в житомирському суді, і то тому, що цей туман: слів, хмар, присмерку в хаті — не був начинений його власним димом, а отже, не зміг доладу й розговоритися. А Явдоха в цей час говорила, що зовсім не робить із Гапки злодійку, бо вірить, що та вкрала дякового жупанця не для того, щоб привласнити, а щоб учинити із нею, Явдохою, посвар і наклепати на неї, чесну жінку.

— Кажеш, чесна? — не втерпів панотець, який уже отямився від одкриття Гапчиної невістки і сколошкав гострим рухом собі бороду, хоча та й так стриміла навсібіч, ніби хтось її уже смикав. — А хто ж то ліз у твоє вікно, хоч пан пономар нам відомим зробив: забивав його не раз? І хто його відбивав?

— Відбивала я, — рівно повіла Явдоха, — і то, з тієї, панотче, причини, що чоловік мій, пономар, господар, не при людях кажучи, поганенький, а піч у мене із забитим комином, і я йому голову прогризла, аби почистив, а він того так і не вчинив, тож диму в мене буває повна хата, коли щось варю, а щоб випустити того димця, я й відчиняю двері й те віконце, а того разу вчинила так тому, бо в хату зайшов гість, я й пішла відхилити те віконце, а ще й визирнула з нього, бо почулося, ніби обійстям хтось ходить. А то ходила, вибачте на слові, оця нечупайлиха зі своєю дурною невісткою, які саме крали дякового жупанця, повішеного ним на кілку. Ото вони мене у віконці й побачили, але я, почувши, що хтось ходить, сховалася, щоб їх не сполошити, а таки вислідити. Коли ж визирнула вдруге, то в обійсті вже нікого не побачила. Тоді повернулася до гостя, а вікно залишила відчинене, як і двері, і саме в той час, панотче, й увійшов у ті розчинені двері мій чоловік Іван. А ми тоді вже сиділи за столом, тобто сидів він, а я його, як людину завше голодну й недомашню, чим було, тим і пригощала.

І Явдоха, виповівши все те, всміхнулася гордо, і може, тільки ледь-ледь лукаво. І всі так заслухалися її плавкої та розумної мови, що знову порозкривали роти, навіть паньматка не витримала за дверима і ширше їх відчинила; увіч задоволений тим одкриттям був і панотець, який аж бороду собі пригладив, а дяк Григорій Комарницький позирнув на Явдоху широкими і щасливими очима; тільки пономар сидів пригнічений, змалілий і, здалося дякові, з прогризеною головою, адже Явдоха увіч призналася, що не раз ту голову гризла, й дивився з-під лоба чорним, а трохи й морочним поглядом. Відтак уразився дяк од того погляду, бо то не був позир плохого чоловіка, а світилася там затверділа й розколена смола, а може, й управлена в ту смолу криця. І він, дяк Григорій Комарницький, подумав, що із цим чоловіком треба бути вельми обачним, а ще зміркував: цього разу одмінцем став не він, а вона, Явдоха, бо її лице вже не світилося до нього ясно, а поступово крижаніло, навіть погляд став холодний, а вуста із пишних та сласних учинилися десь такі, які вже давно були в її ворогині — Гапки. Це помітила, здається, і Гапка, бо втягла у вузенькі плечі гарбузяну голівку, ніби хотіла зробитися меншою, адже була жіночка, як це не раз тут повідалося, метикована, отож злякалася: чи не стане в цьому сутінному колодязі попової хати обвинувачена й оганьблена сама замість цієї хльорки, що дивилася на неї пронизливо й морозяно і обличчя якої також здерев'яніло, як це було перед цим у них Усіх, коли повсідалися на лаві, крім неї самої. І дяк Іван Комарницький твердо пізнав: Змій у цьому просторі був, він і досі влазить, втягуючись через вікно, за яким стояли одноногі велетні в кожухах та широких шапках, сюди та обплітає, заплутує всіх у сірі, прозорі кільця свого тлустого тіла, а може, черевом цього Змія і стала тепер попова хата, а вони всі, навіть паньматка у дверях, тихо в ньому варяться.

Перший вийшов із оніміння піп, він аж струснувся, щоб прийти до тями, ще раз пригладив сколошкану бороду й обдивився всіх, котрі бовванами позавмирали на лавці біля столу, бо всі вони в цей мент найбільше подобали на витесаних із пеньків почвар, і нічого живого не було в жодного, навіть у пономаря, який уже погасив крицяну смолу в своїх очах, навіть приплющився, нічим з-поміж інших не вирізняючись.

— Вона бреше, панотче, — кволо, як до смерти змерзла пташка, пропищала Гапка, і ЇЇ голос прогучав немічно, полохливо та жалюгідно. — Бреше, бреше, і ще раз бреше!

— А ти докажи, що брешу, — повільно й ніби втомлено сказала Явдоха, адже й вона після того потужного мислительного зусилля охляла, а отже, перетворилася на такого ж, як усі, боввана.

— Гаразд, — сказав рішуче панотець, вже не впадаючи, як це чинив перед цим, у канікулу, і хоч цього разу стояв спиною до дверей, за якими стовбичила паньматка, простяг руку позад себе і ті двері причинив, цього разу таки прищемивши цікавого носа своєї половини, аж та знову засичала, хоч дяк у цій хвилі був твердо переконаний, що то сичить Змій, а може, то був у того Змія такий спосіб реготатися. — Гаразд! — повторив піп цілком розважно й навіть спокійно. — Я б тебе, Явдохо, залюбки посадив у куну, бо, може, ти й брешеш, і нутро моє чує, що тут щось не так…

— Бреше, бреше! — тоненько зойкнула, як до смерти змерзла пташка, Гапка.

— І тебе, Гапко, я б посадив поруч із Явдохою в куну, бо, може, й ти брешеш, бо всіх вас, баб, водить на мотузочку чортяка. Він вас доладу й розбирає, а може, й ні.

Гапчин рот уражено розтулився, показуючи попсовані зуби, а очиці стали круглі, наче вишні, а ще й почервоніли так, ніби не до кінця дозрілі вишні.

— Забирайтеся з моєї хати всі! — гаркнув піп. — А ти, пономарю, й ти, Явдохо, залишіться, маю до вас мову осібну! І всі почали не так виходити, як вислизати з попової хати: першою Гапка, яка при тому затравлено озирнулася, за нею її невістка Настя, яка не озиралася, хіба наклала на вуста скошену всмішку, через що здавалася криворотенькою, а вже за ними, привідставши, й дяк Григорій Комарницький, який також поменшав у зрості, а голубі очі його стали такої ж барви, як цей туман та Змій, котрого вони полишали в поповій хаті.

7

Туман довго не протримався, бо, може, й був пущений Змієм для покриття дійства, що відбувалось у поповій хаті, тож коли пристрасті вляглися, Змій із радости став крилатим, злетів у висо-кость, помахав крильми, і тумана та й хмари розвіяв та розігнав. Натомість знову з'явилося сонце, і дяк ревно віддався своїм обов'язкам, тобто почав научати школярів, даючи непутящим чосу, і тільки після обіду, а на обід була шкільна каша без жодної присмачки та й без хліба, подобрів і почав розучувати зі школярами нищинські вірші, які сам і складав, і дітям ця наука була миліша за псалтирну або часословну, отож проказували вірші з печальним наспівом чи й прививаннями, з чого дяк був цілком задоволений, отож вечір зустрів із миром у душі, а коли це траплялося, сідав, як звично, на ґанку та й поринав у екстатичного акта кушпелення, а заодно любив переганяти все, що відбулося, цього ж разу те, що діялось у поповій хаті, і конклюзії його були б утішні, коли б не відчуття легкої тривоги, якої не міг позбутися, не зважаючи на те, що вечір вдався погідний, а ще край неба з'явилася холодна, розсвічена бляха чи щит великого місяця, і простір навдокіл почав заливатися срібним молоком, а дяк печально подумав, що в цьому селі навряд чи хтось би захотів зараз пригостити його молоком справжнім, отож задовольнявся хоч би цим примарним.

І саме в цей мент він уздрів на порожній вулиці хитляву, майже розмиту постать, котра хилиталася, як маятник дзиґаря, а довкола тієї розхитаної постаті щось ніби бігало менше, але що саме, розібрати до ладу не міг, бо світ ближчий був задимлений з його таки люльки, адже в сутінку міг не остерігатися й пускав дим в усі шпари, які існували в його голові, хоча, правду кажучи, в його заспокоєному мозкові таки мигнула думонька: а чи не до нього прибивається у молочних хвилях вечора отой п'яний а ще й із псом? І дяк відставив від рота кушпельку, відтак дим зійшов з його очей, тобто перестав пускати через них, а постать у цей час наблизилася, і Григорій здивовано признав у ній пономаря, легковажно виснувавши: а чи не послала його Явдоха, щоб запросити до себе, де вони б і відсвяткували сьогоднішню перемогу над лихим Явдошиним ворогом, власне, ворогинею Гапкою?

Але пономар, доплентавши до шкільного ґанку, раптом став, мов укопаний, так само став і його пес, який при господарі не виявив до дяка жодних ознак прихильности, і дякове серце важко гупнуло, адже уздрів у срібному молоці вечора не пригідне й прихильне обличчя, а таки кам'яне; очі ж Івана Пошивайла зоріли на дяка десь так, як у поповій хаті, ніби в смолу були застромлені двоє крицевих мечів чи ножів.

— Щось хотів сказати, Іване? — спитав обережно дяк, кинувши туди й сюди оком, ніби готуючи собі шлях до втечі.

— Еге ж, — сталевим голосом промовив пономар. — Хотів щось сказати.

— Про те, що виповів вам по відході панотець? — спитав трохи підхлібно дяк.

— І про те, — мовив пономар, а дяк відзначив подумки, що той зовсім не п'яний, а коли й випив, то лише для хоробрости.

— То що сказав панотець?

— Здер од мене дві лисячі шкури із тих, що я забив собі на шапку, — сказав крижаним голосом Іван, — а ще й узяв усі гроші, що ми їх мали, аби не позивати нас до полкового суду.

— Овва! — зчудувався Комарницький. — То він Явдосі не повірив?

— Не повірив, — сказав Іван, а його пес при цьому присів і невідь-чому облизався, по-девотському позираючи на дяка, — бо і я їй не повірив.

— Чому ж не повірив? — нетямковито спитав дяк.

— А тому, що вона й справді хвойда, хльорка, фіндюрка та повійниця.

— Чи ж ловив її на спросному ділі? — спитав дяк, ще раз кинувши туди-сюди очима.

— Не зловив, але знаю, — сказав залізно пономар. — І не такий я дурний, як всі ви думаєте.

11 12 13 14 15 16 17