Ну, хтось там, двоє чи троє, несміливо "якнули", але подробиць не знали до пуття навіть вони. Дехто взагалі вважав, що Захар сам викликався провести фашистів до острова. Тоді я розповів усе, що почув од тітки Лесі і запропонував боротися за присвоєння нашому піонерському загонові імені Захара Шаблюка. Мовляв, запишемо все, що тільки знають про нього в селі, звернемося до архівів, у піонерській кімнаті обладнаємо "куточки пам'яті"...
Кілька дівчаток, правда засумнівалося: раптом виявиться, що Захар справді сам повів фашистів, як зрадник? Але всім іншим пропозиція сподобалася. Одразу почали пропонувати хто що придумав: створимо загін червоних слідопитів; треба написати замітку до районної газети; влітку проведемо трудовий десант і збиратимемо брухт, а на зароблені гроші збудуємо пам'ятник. Хтось навіть запропонував написати в "Комсомольскую правду", щоб надіслали кореспондента. Тоді вже про подвиг Захара дізнається вся країна. Так захопилися, що не тільки прогавили дзвінок, а навіть Василя Федоровича не одразу помітили. А він стояв біля дверей, і слухав, не бажаючи заважати нам. Чесно кажучи, я не сподівався, що найгарячіше підтримуватиме всі ці ідеї саме він. Адже Василь Федорович завжди був таким стриманим, мовчазним.
— Це ваш улюблений учитель? Я маю на увазі: був улюбленим.
— Улюблений? — невпевнено перепитав Гриньо, і Радомир зрозумів, що заскочив його цим запитанням якось зненацька. — Ні. По— моєму, ми не любили його. Але й не побоювалися. Навіть важко визначити, як саме ставилися до нього. Уроки його подобалися. Проте на оцінки він був не лихий, нотацій не читав, директорові та завучеві не скаржився. Знаєте, такі "тихі" учителі не дуже й помітні.
— Таких не помічають, — погодився Радомир, відчуваючи, що ставлення Ірині до вчителя давно змінилося. Тому що зараз він говорив про Полянського так, як можна говорити тільки про дуже близьку тобі людину. — Але й пам'ять про них ніколи не буває лихою.
— Уроку хімії Василь Федорович так і не провів, бо всі сорок хвилин, що лишилися, розповідав про Захара і його невеличку, з п'яти хлопців та дівчат, молодіжну підпільну групу, до якої входив колись і він сам. Проіснувала група недовго, всього півроку, бо одразу після загибелі Захара поліція почала стежити за всіма, хто з ним товаришував. Полянського і ще одного хлопця, Петра Зорівчака, навіть заарештували, але, на щастя, до районної поліції не відвезли, а тут, у селі, хлопці зуміли протриматися кілька днів і нікого не видати.
— Проте через два дні по тому, як їх випустили, Зорівчака знайшли вранці край села, вбитим, — похмуро докинув Крижань. — Увечері вбили, пострілом у спину. Хтось із поліцаїв або жандармів постарався. А чутку розпустили, що це дружки-паризани йомупомстилися. За зраду. За те, що видав усіх, кого тільки міг видати.
Кілька хвилин усі троє мовчали. Низько над островом, тримаючи в дзьобі вужа чи, може, й гадюку, пролетів лелека. З-за стіни очеретів долинали приймачева мелодія якоїсь іноземної пісеньки і дівочий сміх. І мелодія, і сміх пропливали повз них, зливаючись із перегулами горлиць, що утверджували своє право на цей острів, сидячи у гущавині верховіття.
— Що сталося з іншими членами цієї групи? — порушив мовчання Радомир. — Полянського поліцаї та жандарми не зачіпали?
— Побоюючись, що доля її сина буде такою ж, як і Зорівчака, мати відправила Василя Федоровича до тітки, кудись аж за Одесу Можливо, це і врятувало його. А третій хлопець з цієї групи, Петько Узуй, якого вони так і не видали, перебув у селі всю окупацію, і загинув уже після визволення. На міні підірвався. Пас корову і... Ось так і вийшло, що з усієї групи залишилася жити тільки молодша сестра Захара, тітка Леся. Але вона мало що знає. Друга дівчина, Дарина Ковальчук, одразу після війни переїхала з батьком на Миколаївщину і померла вже в п'ятдесятому чи в п'ятдесят першому році.
— Туберкульоз доконав дівку, — пояснив Крижань, запалюючи нову цигарку. — Прокляття всього роду їхнього, Ковальчуків.
Помовчали. Над островом, мало не зачіпаючи вершечок скелі, пролетіла галаслива зграя чайок. Радомир бачив їх тут упершее і здивувався: невже з моря долетіли?
— Ну а як повівся Вандевура, дізнавшись, що в школі зацікавилися подвигом Захара? — звернувся Оснач до Грині.
— Та як?.. Він уже тоді був у нас класним керівником. Наступного дня зустрічає мене в коридорі і, в'їдливо посміхаючись, запитує: "Що це ти за героя там винайшов, Гриню? Чи не Захара Шаблюка? Ага, ще тільки його в герої не витягли. Це тобі хто про нього розповідав? Тітка Леся, еге ж?.. "Тітка Леся" — кажу. "Ага, і вона туди ж! У підпільниці. Гоп-трісь, і вже тобі, якщо не сама героїня, то принаймні сестра героя!"
Спочатку я гадав, що це вчитель так жартує. Хоча, які тут жарти? А потім зрозумів: ні, його дратує будь-яка згадка про Захара. Проте й досі не можу зрозуміти, чим це викликано. Чому Маркіян Маркіяно— вич так поводиться, чому так ставиться до Шаблюка, до мене, тітки Лесі?.. Адже він наш класний керівник.
— Він що, справді говорив з тобою так, як ти оце переповідаєш? — обережно уточнив Радомир. — Ти це не з образи на нього?
— Та майже слово в слово! Неподалік стояв Вітька Кочут із сьомого "б". Він усе чув. На закінчення Маркіян Маркіянович ще й наказав нам забути "про цього свого задрипаного героя". А боротися треба за ім'я Якова Гордієнка. "Це герой перевірений — за нього й боріться. А то розвели антимонію". Я тоді сказав, що треба все ж таки розібратися, в тому, що сталося біля Кричинецького. І що подвиг Захара не менший, ніж Яіпі Гордієнка. Отож я не розумію, чому він так ставиться до Шаблюка. Проте Маркіян Маркіянович знову в'їдливо так посміхнувся: "Ти що, Козарук, маєш щось проти народного героя Якова
Гордієнка? А носити після цього піонерський галстук ти маєш право? Цей ваш Захар такий герой, як я — папа римський. Є перевірені герої — з них і беріть приклад, в них і вчіться. А всі інші... І взагалі, ми ще докопаємося до того, як там було насправді. Он, чутка є, що сам Шаблюк і викликався вести карателів у плавні, тільки що дороги до пуття не знав. І доки не докопаємося до цього — щоб імені його в класі я не чув. Бо й зі школи полетиш, як зрадницький прихлебатель. Він так і сказав: "зрадницький прихлебатель".
— Маркіянович тільки так і міг сказати, — докинув Крижань. — Він і з літніми людьми іноді говорить, мов прокурор у трибуналі.
Оснач раптом відчув, що постать Вандевури зацікавила його не менше, ніж постать Захара Шаблюка. Він збирався написати про цю людину нарис і навіть зараз, почувши все це, не хотів розставатися з тим образом сільського інтелігента, в якому Вандевура постав перед ним під час знайомства. Радомиру захотілося зараз же, негайно, поговорити з учителем. Йому чомусь здавалося, що варто Маркіяну Маркіяновичу дізнатися про те, що тут мовилося, і він зуміє виправдатися, зуміє все поставити на свої місця.
— Ну а потім, потім... у вас були сутички? — нервово запитав він Козарука.
— Наступного ж дня. Маркіян Маркіянович знову заговорив на уроці про "сумнівного, неперевіреного героя" Шаблюка. А я сказав, що він не має права називати Захара "сумнівним героєм". Деякі хлопці підтримали мене, деякі злякалися і промовчали. А мене Маркіян Маркіянович вигнав з уроку. Ну, вигнав то вигнав. Я навіть не образився, вже й самому не хотілося слухати його, "вандевурівську", історію. А наступного дня написав до редакції районної газети. Не про сутичку з класним керівником, звичайно. Про це я ні словом не обмовився. Просив, щоб прислали кореспондента, щоб хтось із журналістів спробував докопатися до істини, написав про Захара.
— І кореспондент приїжджав?
— Навідувався. Десь через місяць. Поговорив зімною, з тіткою Лесею. А після розмови з Маркіяном Маркіяновичем зустрів мене та Ві— тьку Кочута і сердито так каже: "Ви, унтервуди-вундеркінди! Ви якого дідька голову мені морочите?! "Герой! Завів фашистів у трясовину!" Через вас я ще й мав би неприємності. Треба ж думати, що ви пишете до редакції. Краще б двійки свої повиправляли, слі-до-пи-ти!"
— "Принциповий" трапився вам журналіст. Нічого не скажеш. Як повівся у цій ситуації Василь Федорович Полянський?
— Хімік завжди був за нас. Пропонував створити музей, вивчити матеріали. Маркіяновичу це дуже не сподобалося, і він знову написав кудись. Що, мовляв, Полянський, згубно впливає на учнів, відстоює зрадника. І що ще треба перевірити, чим він сам займався під час окупації. Ну а далі все зрозуміло: приїхала комісія. Василь Федорович тяжко захворів. Замість нього хімію нам читала Ірина Володимирівна, наша ботанічка. А їй байдуже: що там насправді здійснив отой Захар Шаблюк, та чиє ім'я носитиме піонерський загін і чи носитиме взагалі. А хімії вона, звичайно, не знає. За конспектами Василя Федоровича читала.
— Ну, це їй можна пробачити. Вона ж не фахівець.
— Я розумію. І все ж таки хімії вона зовсім не знає.
— Гаразд. Але чому ти вважаєш, що їй байдуже до всього того, що пов'язане з Шаблюком. Вона що, говорила про це?
— Хіба таке обов'язково говорити? І взагалі, не треба вважати нас дурниками, — досить різко відповів Гриньо. — "Учіть хімію і не мо— рочте собі й нам голову з цим Захаром", — ось що вона могла б сказати, якби наважилася. Але не наважилася. Тому що й досі вдає, ніби нічого не знає ні про наш конфлікт із класним керівником, ні про подвиг Захара. їй так зручно — нічого не знати, ні про що не здогадуватися. Така її "життєва позиція". Про яку ото стільки пишуть в газетах. Ірину Володимирівну вона цілком влаштовує. І взагалі в цьому конфлікті в кожного своя позиція. Дивно тільки: чому в кожного своя? І чому ці позиції такі несхожі?
Він замовк. Оснач і Крижань теж мовчали. Щось не подобалося Осначеві в цьому хлопчині. Можливо, вражала категоричність суджень і оцінок. І навіть ця "доросла" розкутість.
— Слухай, Гриню, в листі ти писав, що зумів розпитати про Захара все, що тільки можна було, і навіть описав його подвиг чи то в літописі чи оповіданні. Ти міг би дати ці папери мені? Хоча б до завтрашнього дня?
— Звичайно,дам.
— Тоді — негайно в човен. Не гайнуватимемо часу.
— Навіщо? Зошит тут, у хатині. Зараз візьму.
Оснач і Крижань перезирнулися.