Та, незалежно від цих відомостей, я цілковито згоден із враженнями доньки професора і літератора Лариси Дузь, яка у вміщеній у вже згаданому збірнику статті "Пауза батькової енергії" писала:
"Газетні публікації батько вважав винятковою можливістю майже безпосереднього спілкування. Він не просто любив — не міг не писати для газет. Відчував себе журналістом завжди: і навчаючись в аспірантурі, і довгий час працюючи в університеті. Давалася взнаки робота замолоду в районній, а потім — в обласній газетах на Хмельниччині, за час якої виробився журналістський гарт, звичка писати щодня і необхідність відчувати живу реакцію на написане. Чергового номера газети з літературно-критичною сторінкою очікував так само нетерпляче, як сигнального примірника своїх книжок... Не цурався університетської багатотиражки "За наукові кадри", редактором якої був у 50-ті роки. Найчастіше ж виступав в одеських і місцевих газетах — з літературними і театральними рецензіями, портретами й оглядами, з нарисами та публіцистичними статтями".
І можу засвідчити, що газетярський дух щоденного спілкування з читачем; я навіть сказав би — певний професійний, суто журналістський азарт Івана Михайловича, якими тією чи іншою мірою виявляється інфікованим кожен, хто хоч на певний час пов'язував своє буття з пресою, авторці вдалося передати досить правдиво.
На жаль, далеко не все і про все можна було в ті часи писати на шпальтах газет. Кожен, хто перебував у ті роки у складі керівництва газети, знає, наскільки пильно і жорстко цензура, КДБ та партійні органи стежили, щоб у пресі не з'явилося нічого "недозволеного". Але вже тоді професор Дузь добирав матеріали і про невідомого нам, репресованого, Остапа Вишню, і про поневіряння молодого Степана Олійника та про Олександра Ковіньку, до яких у Івана Михайловича, талановитого читця-гумориста, проявлялося особливо приязне ставлення, власне, як до своїх друзів, до талановитих колег.
І це від І. М. Дузя вдалося мені дізнатись чимало подробиць, пов'язаних із долею репресованого поета Панька Педи, якого професор називав своїм "двічі земляком", оскільки обидва були родом з Хмельниччини, а літераторами стали в Одесі. А ще професор, де і як тільки міг, збирав відомості про репресованих, замовчуваних або й просто забутих одеських літераторів: Івана Маловічка, Дмитра Надіїна, Андрія Портенка...
Значно тіснішою стала наша співпраця в 1978—1990 роках, коли Іван Михайлович був головою, а я — заступником голови правління Одеської обласної організації Спілки письменників України ("національною" Спілка почала іменуватися значно пізніше). То вже видались часи так званої "перебудови", часи певної політичної відлиги, і на моїх очах здійснювалася мрія професора Дузя — надати літературної форми й опублікувати всі ті матеріали, які він накопичував про репресованих письменників Одещини. І я знав, як наполегливо він домагався архівних матеріалів про них, особливо ж тих, що все ще осідали по архівах КДБ.
Й досі пригадую вечорові години в приміщенні Одеської організації Спілки, на Бєлінського, 5, коли ми залишалися наодинці й можна було спокійно поспілкуватися, обговорити подальші наміри та плани, обмінятися свіжою літературно-мистецькою інформацією.
Якось я звернув увагу Івана Михайловича на прикру тенденцію (про яку не раз говорив потім на зборах), що панувала в ті часи і в обласних, і в Київській республіканській письменницькій організаціях. Щойно письменник відходив у кращі світи, як про нього негайно забували — крім канонізованих класиків, ясна річ. Причому забували згадувати його ім'я на зборах, забували про існування його домашніх, неопублікованих і навіть не впорядкованих, архівів; не турбувалися про те, щоб віднайти для нього хоч би трохи місця під час формування чергових чисел журналу, альманаху, колективного збірника; не дбали про публікацію спогадів...
"А мене це давно вражає, — зізнався Іван Михайлович. — Саме тому й готую до видання книжку про репресованих та забутих одеських літераторів. Саме тому й хочу, щоб у нас утвердилися Олійниківські читання, і не лише в межах області, а за всеукраїнського розвою".
До речі, можу засвідчити, що Іван Михайлович був просто-таки одержимим ідеєю проведення Олійниківських читань — і на вузівському, зокрема, в аудиторіях Південноукраїнського педагогічного університету ім. Ушинського та Національного університету ім. Мечникова, і на загальногромадських рівнях. І це професорові Дузю ми повинні завдячувати тим, що й читання ці, справді, переросли згодом у "Всеукраїнські Олійниківські дні на Одещині"; і що з'явилася премія ім. Степана Олійника (до слова, заслужено І. М. Дузь став одним із перших її лауреатів); і музей у Левадівці, де минало школярство сатирика, теж з'явився...
Саме тоді, працюючи в Спілці і буваючи на безлічі всіляких офіційних та напівофіційних заходах, я по-справжньому відкрив для себе Івана Дузя як блискучого, просто-таки унікального оратора. На жаль, в наштеле-комп'ютерний вік ми, в масі своїй, поступово втрачаємо й уміння, і критерії оцінки істинного, високого ораторського мистецтва. А шкода. Воно все ще відіграє величезну роль у формуванні свідомості людини, її соціального та політичного світогляду, в її ставленні до того чи іншого життєвого явища. Так ось, володіючи належним обсягом знань, чудово знаючись на психології тієї чи іншої — мистецької, студентської, робітничої чи селянської — аудиторії; талановито "граючи" на побутово-літературному гуморі і природному темпераменті, Дузь умів миттєво зорієнтуватися і визначитися в будь-якій публічно-діловій ситуацїї.
Траплялося кілька випадків, коли, з поважних причин, Іван Михайлович припізнювався на великі громадські зібрання. Одначе це його не бентежило. Пробившись до мене і пошепки поцікавившись: "Яка ситуація? Про що йдеться і хто вже брав слово?" — він блискавично орієнтувався. Відтак, виступав з чудовою промовою, в якій було все: і глибинне розуміння явища, і бачення проблеми, й оцінка ситуації, і конкретні пропозиції...
Навіть якщо розпалювалася полеміка — а без неї на спілчанських зібраннях майже ніколи не обходилося — Іван Михайлович намагався залишатись максимально делікатним у виразах і стриманим у почуттях. Принаймні він ніколи не ображав гідності своїх опонентів, навіть якщо вони вперто, подеколи до нахабства, напрошувалися на це. Своїми палкими промовами, своїм почуттям гумору та акторським талантом (а в ньому, й справді, невмирущо "вмирав" актор!) Іван Михайлович умів максимально динамізувати будь-яку аудиторію, оживити будь-яке найрутинніше питання, яке в ній обговорювали, умиротворити найгарячіші голови...
Цікаво, що навіть неминучі в будь-якій промові узагальнюючі фрази він умів проказувати, по-своєму підносити їх слухачам так, що вони перетворювалися на мудре бачення стану речей людиною досвідченою і щиро зацікавленою. І це справляло належне враження. Втім, здебільшого він і справді глибинно зацікавлювався і допомагав своїм досвідом, своїм авторитетом.
Мені, скажімо, дуже імпонувало, що професор Дузь умів залишатися поза і понад письменницькими угрупованнями, які завжди формувалися за принципом: "Проти кого дружитимемо?!" та на засадах творчої заздрісності і суперницької неприязні. З одного боку, це робило його вразливим, оскільки, не пристаючи до жодної з письменницьких заздро-груп, він традиційно наживав собі зайвих ворогів, які діяли під гаслом: "Хто не знами, той проти нас!". З іншого ж, це дозволяло йому зберігати таку необхідну для кожного керівника свободу дії і прийняття рішень та оберігало від пліткарської заангажованості.
... Мені не доводилося чути, щоб він промовляв ці слова на людях, під час письменницьких зборів, але коли ми залишалися наодинці, щоб обговорити певні заходи по відзначенню ювілею чи роковин від дня смерті, або складали листи до видавництва чи редакції з проханням опублікувати щось із раніше неопублікованих творів померлих письменників, Іван Михайлович не забував проказувати: "Треба згадувати... Треба частіше згадувати про тих, що відійшли. То, може, й про нас колись люди згадають".
Він теж вражався тенденції, що запанувала була на початку 90-х, коли з різних літературних трибун наші, як я їх свого часу нарік, "літературні младотурки" починали вимагати, аби видавці і влада повикреслювали з літературних скрижалей мало не геть усіх: Тичину, Рильського, Бажана, Стельмаха, Гончара, С. Олійника, Загребельного... Бо, мовляв, усі вони слугували колишньому режимові. На відміну від них, професор Дузь був націлений на максимальне збереження всього нашого літературного надбання, незалежно від того, хто і як в ті чи інші часи, за тих чи інших обставин та світоглядних повівів, до надбання цього ставився і нині ставиться. Мені ж у цьому зв'язку завжди пригадувалися слова російського історика Карамзіна: "Хладный пепел мертвых не имеет заступников, кроме нашей совести"
Тож тепер, формуючи книжку спогадів про письменника, літературознавця та громадського діяча Івана Михайловича Дузя, ми, по суті, підтверджуємо мудрість його морально-етичних засад та життєвих уроків[8].
ГОЛОСОМ РАЗБУЖЕННОЙ ТИШИНЫ
1
Появление каждой новой книги Елены Ананьевой — это событие, которое, независимо от рецензий и прочей общественной реакции на него, неминуемо останется замеченным и заметным, ибо в основе его — явление неординарное, профессионально самобытное, сотворенное из сплава классической поэзии, раскованной строфы влюбленного в историю и саму жизнь барда и... всевозможных мюзикхолльных интерпретаций.
В предисловии к одной из ее предыдущих книг — "Карнавалы судьбы" — я уже писал, что Елена принадлежит к тому миру искусства, который, зарождаясь на грани поэзии и живописи, сотворяет особую атмосферу духовной возвышенности, завлекая на райские луга свои всех, кто все еще верит в святость таланта и творчества и в самодостаточную непогрешимость Творца; а еще она сотворяет атмосферу вечного праздника, сродни тому, что неуемно царит, кого-то вознося, а кого-то душевно разуверяя и низвергая на Великой Мекке Отрешенных и Нераскаивающихся, то есть на Монмартре.
Сюжет поэмы "Точка тишины" можно очертить всего несколькими словами — это греховно-божественная любовь верховного бога Зевса и спартанской царицы Леды; да-да, еще одна, тепер уже самая современная трактовка мифической античной истории, но прочитанная, воспринятая и истолкованная человеком от искусства, поэтом, владеющим основательной искусствоведческой подготовкой, умеющим кодировать свое мировосприятие прозой, поэзией, живописными миниатюрами и музыкальной аранжировкой.
Но, прежде чем приступать к чтению этой поэмы, следует обратить внимание на аннотацию, или, может быть, точнее будет сказать, на своеобразную "психологическу установку восприятия", в которой говорится, что в данном случае мы имеем дело с "фантазиями по мотивам мифов Эллады" и что это — "авторская интерпретация, с песнями, одами, речитативом, танцами и играми; с показом слайдов известных художников, произведений живописи и скульптуры на экране, а также графических произведений художников современности на белых одеждах героев.