Крижі

Дівчина затамувалась.

– Що заробив, – вимовила, стримуючись.

Віктор плигнув, вихопив з її рук олівчика, переламав і кинув його до дверей.

Серж теж схопився:

– Мудра – ліпить двійки, як її батько молотком гатить. Ковалівна!

Жора пройшовся вихилясом-перекосом.

– А диктувала, як її мати на базарі вигукує–клямки, підкови, вухналі!..

Оленка заціпеніла. Кругла біла вітальня, розпещений пістрявий Віктор, погрозливий Серж, слизнякуватий Жора – все попливло перед нею. Тільки б не заплакати, тільки б не пустити сльозу! Рушила, похитуючись…

Лесь підібрав розламаного олівчика, знайшов наконечника. Упхнув їй у кишеньку. З веранди вона побігла. Гавкав вовкодав – не чула.

Дівчина промчала каштановою алеєю. В кінці зупинилась й аж тут розплакалася. В скронях затіпало: "Чому Лесь не заступився за неї? А який він був хоробрий у лісі?.. Такий час…" І забилося в її голові: "А хіба є час мужній і є час боязкий?"

Стояла під каштаном, припавши до дерева, як до людини. Пальці знайшли в кишеньці переламаний олівчик і не випускали його. "Не вберегла! – і думала: – Той Віктор, вони усі наважилися поламати не просто хімічного олівчика, а щось більше, значніше… – і думала: – Поєдинок!.. Корній Терентійович казав правду – весь світ на поєдинку: добро і зло, правда і кривда, совість і несовість, честь і безчестя, вірність і зрада… Ні, нема мужнього і боязкого часу, є мужні й боязкі люди, є хоробрі і є ниці".

Їй хотілося, щоб хоч хтось почув і розрадив її. Відірвалася від каштана – тут до Мартина найближче. Вступить, зайде. Їй згадався Мартин – його брудна сорочка. Стало жаль, що він ходить у брудній сорочці і що нема кому її випрати. Так і скаже йому, що прийшла випрати.

…А Мартин розв'язував задачі, пишучи й стираючи, на грифельній дошці. Дінка сиділа закутана на розмервленому ліжку, і він казав їй:

– Всі ікси, Дінко, – це фашисти, і я мушу вивести їх на чисту воду… Збирається на дощ, у сльоту з облавою безпечніше. Ти сиди й дивися, як я виводжу ікси на чисту воду.

На порозі зачапало. Він прогнав Дінку під припічок, заслонив затулою, розрівняв ліжко. Двері на таких засувах, що їх хоч ламай. Вийшов у сіни, поскидав засуви – на порозі стояла Оленка. Пустився і сік дощик. Вона забула, чого прийшла, і не казала, що хоче випрати йому сорочку. Він подивився на неї й запитав:

– Заплакана чи з дощу?

– З дощу, Мартине… – підтвердила: – 3 дощу, – стискаючи в кишеньці розламаного олівчика.

– Заходь, пересидимо, Ковалівно.

Оленка не образилася, що він назвав її Ковалівною.

16

– Боїшся?

– Не первина.

– Не бійся.

Перемовились, залігши під насипом, і мовчали. Оленка гріла грудьми мокрий щебінь. Ще ніколи не ішла по вугілля з такою охотою, як сьогодні. Мати стримувала, боже-люди, дорікаючи батькові: "Непогода, хоч би сам, а то й дитину тягнеш?" На що вона, Оленка, відповіла: "Не коваль, то і рук не погань", – зухвало, виклично, тягнучи руку за батька, мішки на себе ворчиками, за візок і дай, боже, ноги.

З того часу, як Лесь підбив її піти в котедж у каштановій алеї, їй все стало немиле. Мовби скупалася в ополонці. Мовби простигла на морозі. І не могла про це нікому сказати. Не призналася Мартинові. Дома начеб ніхто нічого не помітив. Хіба що Сергійко? Чіплявся, напосідав, в'язнув: розкажи, розкажи про святу шаблю, яку малювала на вікні,– гримнула, щоб не набридав. "Чогось ти сердита", – пробурмосив Сергійко й пообіцяв, що просити її не буде, раз вона така злюка…

А їй усе не вивітрювалося з голови, чому далася Лесеві на підмову, чому і як могла? Сліпцеві й тому ясно: в чужу церкву молитися не ходи! Не могла собі простити. Що ж було дужче, сильніше від неї самої, що взяло і повело її? І чи воно справді було оте дуже, те сильне? Не могла цього собі з'ясувати. Думки розколювалися, як розколюється, розбиваючись, камінь, і летять уламки, оскілля. Один уламок – згадка, як чекала Леся, зібравшись до лісу, другий уламок – згадка, як він узявся за ручку кошика, третій – як ішли під каштанами. І кожний уламок колов у серце. А вона ще й загадувала: побачить першого його чи не його, візьметься він ще раз за ручку кошика чи ні? Невже ж її загадування було саме тим, що взяло і повело на підмову? Ах, усе оскілля! Вона заріклася з Лесем розмовляти. Він і сам начеб побоювався до неї підступати. А ті – Серж, Жора, Віктор – глузливо перемовлялися з ним очима. Її пік сором.

Олена прагла небезпеки. Цілий світ, у якому жила, здавалося, розпався, і в неї не було з ним єдності. Ні батько, ні мати, ні Корній Терентійович – ніхто, мабуть, не зміг би повірити, що вона добровільно, а не з принуки зважилася піти до тих, які насміялися не лише над нею, над її батьками, над її родом – Ковалівна!., йшла Крижами – згарища і руїння мовби допікали їй за це. Кісточка сливи, якою цілено їй у лоб, не переставала шуміти над її головою. І вона завжди чула той висвист кісточки – свій сором і свою ганьбу. Хай станеться щось жорстоке, немилосердне: вона не схитнеться, вистоїть, докаже, на що здатна. Тоді й цілий світ, який розпався, оновиться, їй буде в ньому місце і вона відчує з ним, оновленим, свою єдність. Чи не тому відтяла матері: не коваль, то і рук не погань? Чи не тому до умлівання підмивало її йти по вугілля?

Причаївшись на насипі, сторожко наслуховувала, чи не чути поїзда? Він – змій з ліхтарем у голові. Заздалегідь, поки блимне ліхтар і довга смуга світла зависне над колією, чути монотонне двигтіння рейок. Спочатку так, начеб струни, а тоді сильніше й сильніше. їй було ніщо – ні пронизлива мряка, яка не пересідалася, збираючись на безпросвітну хвищу, ні обкладна морочна темрява,

– Даремно, доню, ми не послухали нашу маму.

Батькове побоювання її розізлило.

– Взявши за молот, не крекчи, – відповіла, як він підбадьорював її коло міхів.

Батько усміхнувся. Вона не побачила його усмішки, почула і знала: задоволений. Те, що він був задоволений, зігріло її. Дівчина зніяковіла, що розізлилася. Хіба батько цього хотів? А як він ласкаво вимовив: нашу маму… Десь-то він її добре й ніжно любить. І лежачи на мокрому щебені, Оленка думала, що вона велика і що їй треба допомагати батькові й матері.

Підвела голову – мішок ворчиком: рейки ще не дзвенять, як струна. Начеб посипалися камінчики. Напружилася! Невже хтось йшов, посковзнувся й посипалися щебінь, гравій?

– Ти що?

– Наче хтось ішов, тату?

Батько й собі підвів голову. Став на коліна, скинув свого мішка, щоб ліпше чути.

– Привиділося, доню.

Вони знову прилягли.

– Ви, тату, наскидайте багато вугілля. Я підберу. Де вугілля, а де камінь, мої руки не переплутають. Темрява – дурниці. Ми наберемо багато вугілля. У нас візок. Ми ж уперше виїхали з візком. Як добре, що ви його зробили.

Батько мовчав.

– Тату, а можна, я і вчителеві трохи занесу?.. – подумала і не стрималася, зашептала: – У нього ж дядько з Вовчого яру, а осикою хіба зігрієшся?

– Про дядька ти забудь, – обірвав її він.

Тинькнули, дзенькнули, тьохнули і загули рейки. Донька і батько припали до насипу – над колією блиснуло, наближаючись, світло, і було видно, як у ньому, рукастому, січе й січе холодна мжичка, а навколо мовби ще потемнішало. Свиснув паровоз – різкий крик пролетів долиною, вихоплюючись на горби: почалася крутизна. Насип дрижав. Оленці здалося, що важкі, гримучі колеса паровоза насуваються їй на голову. Під грудьми, в ногах заворушилися, наче живі, безліч камінчиків. І нагострилися. Лежачи під мішком, вона відчула, як її обдало хвилею теплого вітру, пахом мастил і гарячого заліза. Їй завжди було лячно перележати перші хвилини наближення поїзда, коли насуваються важкі, гримучі колеса. І зараз потерпала, що не влежить, схопиться, побіжить. Ч-чих – колесо порівнялося і поминуло. Ч-чах – друге. Стискала пальцями мокрі камінці, і камінці скреготали.

Паровоз ще котився, як Оленка відчула на своїм плечі батьківську руку. Це був знак, щоб готувала мішка. Скинула його з голови, розрівнюючи ворчика. Вона підвелася – батька не видно. Прогавила, коли він устав. Помітила, як, вчепившись руками, він підтягується, щоб вимахнути на платформу: її батько меткий і сильний. Почекала, поки він підтягнувся і вимахнув, а тоді кинулася зі своїм мішком, не забуваючи, де лежить і батьків. Шугали платформи, але вона не звертала на це уваги: чула, як падає скинуте батьком вугілля. Наставивши мішка, підібрала першу грудомаху. Вугілля було грудами: антрацит. Раділа, що воно грудами. Очі майже нічого не бачили. Рука, нишпорячи, хапала вугілля навпомацки. Вправно й непомильно. Батько старався скидати його за насип, на стежку, і вона волокла стежкою мішка. Він отяжів, а її думки були легкі. Поставила мішка, бігала, визбирувала, несла й запихувала вугілля грудами, як і свої думки: пощастило, що антрацит, а мати ще спиняли. Що та негода? В негоду ліпше: ніякий собака не вихопиться… Вони живуть з молота, а не із золота. Не завжди трапляється грудастий антрацит, буває буре, нездале. Вона раділа, що батькові пощастило з платформою. Може, на інших буре й нездале? Вона тішилася, що стежка під насипом всипана грудомахами і, хапаючи їх, уявляла, як вони горітимуть у горні… Заламався ніготь, пече на пальці садно – замурзаного пальця в рот, посмоктала і до мішка.

Замиготіли, втікаючи, червоні вогники останньої платформи: один мішок був майже набитий.

Стежкою зачовгав батько, притискаючи вугілля до грудей.

– Натягала, – сказав, не вірячи, що вона так швидко вправляється.

Оленка покинула свого мішка й побігла за батьковим. Знайшла, наставила і занишпорила стежкою.

– Дери, доню, лико, поки дереться.

Підмітали руками стежку. Їй мішків не зрушити – кинулася по візка. Вкладуть і – прощай, залізнице!

У них у руках горіло: швидко підібрали вугілля, батько звалив мішки на візок, – тепер ще швидше, миттю звідси, щоб і сліду не було.

– Хвище дощ, усе змиє,– задоволено мовив батько, і, мовби передихнувши після своїх слів: – Зав'яжися, доню, ти вся розхристалася, – зарипів вишмуляним шкуратяником, збираючись запрягатись в голоблі.

Вона стягнула кінці хустини – буде підпихати теліжку.