– і в дірку. Не здогадаються пани, де ми свій скарб заховали. Га?
– Де ми тих грошей візьмемо?
– Як де? Тартак ціле літо буде відкритим. Хату продамо. Йосип заробить. Бородаєві ми нічого не винні.
– Недобре щось, Антоне, моє серце віщує. Як воно там, на чужій землі?
– Земля божа. Він її сотворив. Лише в нас бідакам не дають. А там – корчуй ліс, бери землі, скільки завгодно. Як земля буде. – вдесятеро сили прибавиться.
– Може й правда, – погоджувалась Ганна. Коли б не сусіди, особливо сусідки, які переконували її в протилежному, вона б вірила Антону і не сумнівалася.
З Таранчукової витівки їхати шукати щастя найбільш насміхалася Химка, яка стала ще сердитішою, коли її чоловіка Трохима запроторили в тюрму.
– Авжеж що їдьте. Добра чи заробите, чи ні, а горби наростуть, – казала Ганні біля криниці.
Іншої думки був Бородай. Він схилив Антона відмовити всім, хто чекав продажу садиби і хати. Сам хотів купити. Дав завдаток і сказав, що Йосипові за роботу накине. Якщо ще грошей не вистачить, – позичить кілька десятків злотих. Таранчук розбагатіє і доларами вишле.
Хто не вірить у кращу долю? І Антін вірив. Вірив, як в те, що вранці неодмінно зійде сонце, а вночі сяятимуть зорі. Тією згубною надією ощасливив Ганну, яка не стала слухати пересудів Химки. Відповідала їй:
– Що ж, най буде і гірше, аби інше.
13
Пан Рачинський виписав на жнива нові машини. Тепер він міг збирати хліб руками одних батраків.Невеличкий трактор з жатками стояв біля широкого лану пшениці, в наспіх збитій з дощок шопі. Тут же вистругали тік і привезли парову молотарку.
Трактор пихкотів щоранку, ніби сповіщав селянам, що пан не потребує більше робочих рук і, якщо мужики спробують бунтувати, як в минулому році, для Рачинського це байдуже.
Бородай сприйняв цю новину по-своєму: знову можна буде женців за дванадцятий сніп найняти, бо біднякам поткнутись нікуди.
Ось-ось мали вийти в поле, як темної ночі хтось пустив під панську шопу червоного півня. Деренчала рейка на фольварку, бамкотіли-лементували церковні дзвони. Заспані люди виходили з хат, протирали очі.
– Бийте, дзвони, по панських машинах, – перешіптувались, але не бігли гасити вогонь.
Пожежа наробила страшного шуму. Всіх наймитів погнали на допит у поліцію. Але винних не знайшли.
Не спав тепер Бородай. Примарою блукав шоночі навколо хутора під смереками. Пожежа налякала його більше, аніж листівки, розклеєні торік. І тому, як тільки жита доспіли, він послав Йосипа в село за женцями. Віддавав за одинадцятий сніп, щоб скоріше зібрати. Полукіпки розставляв ближче до хутора.
…Сяяла рожева зірниця. Йосип прокинувся. Боліли руки, нила спина. Вчора він теж жав. Перепнув коней і сів під полукіпок над стежкою, що вела до села. Невдовзі почув гупання ніг. Притаївся.
– Хто сказав, що вона у Химки? – питав хтось. Наче Романа голос.
– Тихіше, – обірвав його Бородай. І пошепки: – Маркіян здибав її. Вийшла з Ялинця. Подалась через сіножаті в село. Він і вислідив, коли до Химки…
– От молодець, в батюся вдався.
"Чи не про Єву Станіславівну?" – похолов Йосип, вгрузаючи у полукіпку.
Бородаї закурювали.
– Поліції ти сповістив? Чого ж нам іти? – вийняв Роман запальничку.
– Як там чого? Ми в Химчиному садку чатуватимемо. Може, втікати здумає. Тут ми її.
– А чого вона об'явилася?
– Певно, Трохим втік з тюрми.
Йосип затаїв подих… Бородаї неквапливо йшли стернею. Петляючи між полукіпками, Йосип підкрався до коней. Швидко розпутав і скочив на Кумиса.
– Ти куди? Стій, очмано! – пролунала навздогін Бородаєва лайка.
Нестямився, як в'їхав у село, крутнув у темну вуличку до тітки Химки. І враз осадив гарячого когія.
З подвір'я виходив гурт поліцаїв, ведучи Єву Станіславівну. Вона помітила Йосипа, усміхнулась йому.
"Запізнився. І чом я раніше не взнав?" – докоряв собі Йосип. Завернув коня. Порівнявшись з гуртом поліцаїв, голосно, щоб усі чули, гукнув:
– Прощайте, Єво Станіславівно!
– Стій! – зарепетував поліцай.
Йосип понісся у поле. З його уяви не сходила вузька вулиця, поліцаї з револьверами. Єва Станіславівна із зв'язаними назад руками, без хустки.
Палахкотіла рожева зірниця на сході.
Йосип зібрав коней і повів їх на хутір. Не чекав сніданку. Поїхав на грабалці за Терник, де мали дожинати пшеницю.
Було тихо-тихо. Наче застигла у передранковій імлі пшениця. Не хитала золотими стеблами, не згинала важкий колос. Ще спали після вчорашнього дня коники-цвіркуни, придорожні ковалики.
Не женці – Бородай примчався, як шалений.
– Чого гасав у село? – аж пінився.
Йосип хотів тікати.
– Стій! – наздогнав і вхопив його за руку Бородай. – Уб'ю на місці, вовченя!
– Бийте.
Бородай замахнувсь пужалном. Проте не наважився вдарити: йшли женці. Скрутив Йосипову руку.
– Розправлюся з тобою! – просичав.
Йосипів батько вийшов на поле з грабками. У видолинку пшениця хоч вигналась і високою, але була рідкою.
– Налягайте! – підбадьорював женців хазяїн. – Нині в моєму домі обжинки відсвяткуємо.
Женці стали вряд. Блиснули серпи, і перші жмені пшениці лягли на високу стерню.
Таранчук помахував косою. Ганна в'язала за ним. Йосип носив снопи.
З півдня повіяв ласкавий вітерець. Дихнув приємною прохолодою. Йосип розстебнув пазуху, зітхнув полегшено.
Бородай забігав по полю.
– Дожинайте, а то, боронь боже, дощ зірветься, – підганяв.
– Вже б пообідати пора, – вставила Тацька.
– Переробилася. Докінчуйте! – не вгавав Бородай.
Він боязко поглядав на ліс: З-за нього повзли хмари.
– За десятий сніп віддам, аби встигли до дощу, – обізвався Бородай.
Вітер утих. П'янко запахло чебрецем і суріпкою. Стерня наче пом'якшала, не їжилася і не кололася так. Над річкою зграйками шугали ластівки. Вони черкали грудьми воду і стрілою здіймалися вгору, щоб знову упасти вниз.
Десь за Ялинцем тріснув грім.
– Погнав Ілля коней по небу, – витер спітнілого лоба Таранчук.
На сіру спраглу землю впала крапля дощу, потім друга, третя…
Стомлені женці позносили снопи і поховалися під полукіпки. Бородаєві якось незручно цуратися людей, і він примостився збоку.
– Все-таки не дожали, – буркнув з докором.
Гроза поступово вщухала. Зіпнулася райдуга, стала воду в Ікві набирати. Але жати було вже неможливо.
Бородай і не думав запрошувати женців на вечерю.
Таранчуки йшли мовчки. Віяв вітерець. Знову пустився дощ.
– Ось і наша колишня нивка, – звернула Ганна з польової доріжки до вузької смужки білого жита, яке виднілося звідусюди, ніби пришита суровими нитками латка на свиті.
– Давно пора жати, Антоне.
Таранчук мовчав. Навіть не зупинився. Хіба то його поле? Бородай купив його.
Ганна взяла кілька колосків. Від дотику жито осипалось. Покотилася сльоза, і вслід за зерниною з колоска впала на землю.
Антін ішов не оглядаючись. На стежці виразно виднілися сліди його босих ніг.
14
Ялинець кишів "рицежами".[13] У ліс з'їхалися з усього повіту молоді синки осадників. Вони ночували в палатках, обідали з похідної кухні. Ними командував старий майор. За літо вони обнесли сільські садки й городи.Бородай не втратив нагоди погендлювати. По відру молока носив у ліс Йосип щоранку.
В обід на хутір приїжджав майор в колясці. Мотря підносила йому з льоху гладущик холодної сметани, аби вгамував спрагу.
Коли майбутні офіцери армії панствової проходили маршем. Бородай жалкував, що Маркіян ще малий і його не прийняли в рицежі.
– Чують пани щось зле, – гомоніли люди, – недарма своїх дітей змусили ружжа в руки взяти.
Настороженість блукала селами. Але вона обходила Таранчуків. Антін складав гріш до гроша, готувався до від'їзду.
Йосип уже не був підпасичем. Забув і про свою пасіку. Бородай побив його, але не вигнав. Йосип вважався головним робітником у Бородая на господарці.
Дід Архип не пустив Миколу в найми. Відвів онука на тартак, і той працював піднощиком.
Корів пасла Оленка, сестричка Грицька з Кривулі. Йосип спочатку соромився дівчинки, і коли Мотря ставила для них на кухні миску борщу, хлопець лише вмочав ложку і облизував її. Хліба з'їдав невеличкий шматочок. Був голодний, як вовк, але боявся, щоб Оленка не подумала, що він ненажера.
Оленка теж соромилася Йосипа. Якщо він підсував ближче до неї миску, клала ложку на стіл.
– Я вже пообідала, – витирала губи.
Мотря забирала миску і виливала недоїдений борщ у цеберку. Йосипові й Оленці так було шкода його, але мовчали.
Проте подружили. Сталось це так. Бородаї поїхали в місто. Мотря наказала Оленці картоплі для свиней наварити.
Дівчинка розклала вогонь. Дрова чомусь не горіли. Дим вернув з комина на кухню. Спираючись обома руками на припічок, Оленка заглядала в комин. Протягу не було зовсім.
Стояла дівчинка, окутана димом, гризла пальчик. На замурзаному обличчі розплилися сльози.
На кухню зайшов Йосип.
– Що сталося? – наблизився до Оленки.
– Хі-і-ба я ви-н-на, – заплакала дівчинка і побігла в біни.
Йосип розчинив вікно. Схопив кочергу – і в запічок.
– Так і є, затулку забула відчинити.
В комині загуло.
– Оленко, а йди-но зціджуй, – гукнув Йосип.
Вона ховалась за двері. Рюмсала.
– Чого ти? Я ж нікому не скажу, – взяв Оленку за руку.
Сам підсадив на рогач баняка і витягнув з печі. Поміг зцідити.
А потім удвох дим рушниками виганяли через вікно…
Тепер, як колись Йосип Миколі, Оленка носила Йосипові обід на поле. Їй хлопець зізнався, що не хоче кудись там їхати. Але батько зібрав уже грошей на шифкарту. Мати сушила сухарі й зашивала у торбу. Наближався час виїзду.
Та ось Бодаки стрепенулись – ударила війна. Звістку про неї донесли посвідчення на новобранців. Солтис зібрав сходку. Виступав пан керовнік. Загрожував комусь:
– Гудзіка од плаща не дамі!
Поспішно з'єднувались в кавалерійські загони осадники з навколишніх сіл. Від'їжджали на Кременець. Постерунковий виганяв людей на вулицю, і вони повинні були хором кричати:
– Хай живе військо польське!
– Нєх жиє! – прикладали пальці до конфедераток осадники.
Поліцаї нишпорили по селу і били прикладами тих, хто не виходив вітати кавалеристів.
Насильно зігнали людей на подвір'я школи. Громада гомоніла, хвилювалася. Під балконом пана керовніка вигукували один перед одного солтис, Бородай і отець Анатолій.