Він посміхнувся і кивнув головою на старий диван, мовляв, сідай. "Хух, — подумки видихнув я, — значить відпала потреба звиватися, підбираючи потрібні слова, аби розтопити серце героя. Але що ж сталося?"
— Як ти? — витиснув я із себе традиційне запитання.
— Та от бачиш...
Потім його понесло. Ніби прорвало греблю. Розповів, як відбивалися і самі робили вилазки, як вмирали на руках його товариші і як умирав він сам.
— Ото всі, кого ти бачив, уже нема...А від села залишилися руїни. І мене добряче порубало. Контузія, кілька осколків в ногах, кисть висіла лише на одному сухожиллі, крові витекло, як із кабана, ніколи не думав, що в мене її так багато. Ледве вичухався. Прооперували в польовому шпиталі, потім ще раз у Дніпропетровську, місяць лежав у Києві. І ти знаєш, ні вона, ні діти, не те щоб не провідали, навіть не подзвонили. За що мені така шана? Я ж їй, як королеві догоджав і дітям нічого не шкодував. Ну, був у мене період, коли я добряче запив, але ж на те була причина — вона загуляла, однак я її жодного разу й пальцем не зачепив, — на його очах виступили сльози. — А коли приїхав додому в Обухів, кілька годин навколо будинку кружляв, усе не насмілювався піднятися, але наважився таки на свою голову. "О, явився-не запилився, алкаш"... — процідила зневажливо моя благовірна крізь зуби, а з-за спини у неї визирає Микола Костогриз — її начальник. Не знаю, що на мене найшло. Побив обох і втік сюди.
Мовчимо. Раптом скрипнули вхідні двері. Славко сіпнувся, запанікував, на блідих щоках ураз виступив рум'янець. До вітальні зазирнула дівчина, а, може, й уже жінка, привіталася.
— Я тут вам антонівок мочених принесла, — поставила на журнальний столик перед Славком металеву миску, наповнену запашними яблуками.
Виходячи з теорії про те, що кожна людинка — це маленька тваринка, я назвав її подумки кізкою. Такі ж великі, чорні каламутні очі, великі губи, продовгуватий вид, стрункі ноги. Потім я перевів погляд на Славка. Він світився, ніби прожектор горбачовської перебудови. "Так он воно що, виходить, поки я збирався сюди, в цій хаті відбулися просто таки революційні переміни. А сільське радіо, явно дає збої...", — відзначив я подумки. Вона вийшла.
— Оксанка, живе по сусідству, її наречений півроку тому загинув під Іловайськом, золоте дівча, іноді забігає, якби не вона, я уже застрелився б., — ніби виправдовуючись, пояснював Славко — Але ж їй всього двадцять три. Як думаєш, у нас щось. може вийти?
— Навіть не сумнівайся, вже вийшло., — запевнив я його.
Він провів мене до хвіртки. Обнялися. "Заїжджай, буду. будемо раді."
Їдучи з села, я шукав розв'язок складної житейської задачки. Якщо зійдуться до купи два горя, то старе горе подвоюється, чи навпаки, народжується нове щастя?
Січень 2015-го
Надія вмирає останньою
Сію зерно на камені,
Зігріваю своєю любов'ю.
"Намарно час гаєш'" кажуть,
А я мов не чую, всміхаюсь.
Це моє тернисте, сцалисте поле,
Іншого я не маю.
Зігріваю цей камінь,
Своєю любов 'ю її зігріваю
Час минає,
Я на парость чекаю,
Хоч і не знаю, що даремно час гаю.
Але я все жчекаю,
Із болем всміхаюсь,
Руки втомлено опадають...
Надія вмирає останньою...
Анна КІСІЛЬ, українська поетеса (КАНАДА)
Присвячується українській поетесі,
меценату проекту "Українці від океану до океану",
голові Міжнародної громадської організації
"ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ" (Канада)
Анні КІСІЛЬ.
Дo Дебальцевого близько 800 кілометрів, або десять-дванадцять годин виснажливої й тривожної подорожі. Проте Надія цю відстань долає подумки за одну мить. Достатньо заплющити очі, трішечки напружити уяву і ніби в онлайн режимі можна бачити сина та його бойових побратимів. Їй це вдається без особливих зусиль, бо приїздить сюди майже щотижня. Місце, де служить її Толик, їй не подобається — якесь незатишне, тривожне, ніби на семи вітрах. Стратег, котрий його обирав, аби контролювати трасу Дебальцеве — Донецьк, мабуть, розраховував на те, що з цієї високої точки буде видно все як на долоні на десятки кілометрів навкруг. Але й сам блокпост — ніби у жмені ворога, яка може будь-якої миті стиснутися в кулак. Обладнана ця точка була нашвидкуруч. Мабуть, приїхали на годину автокран із тягачем, зліпили із блоків абияк дот, обставили його з тилу залізобетонними конструкціями, і позиція готова. На даху дота одразу ж примостили велику зелену трубу, спрямовану у бік Чорнухиного, це, був, як пояснили Надії, протитанковий реактивний самостріл "Фагот". А ще на озброєнні блокпоста — два автоматичних гранатомети, позицію яких можна швидко змінювати залежно від того, звідки наступає ворог. Суто цивільна людина, вона досить швидко опанувала військову термінологію і вдома клала на лопатки у дискусіях навіть колишніх вояків. Надія стала цінувати оці залізячки, які мали захистити життя її сина, більше будь-яких коштовностей. Однієї суботи, коли сюди прибув черговий гуманітарний караван під її проводом, вона вполювала якогось штабного майора, котрий виконував інспекційну місію. Але вийшло так, що це вона його проінспектувала. "Чому тут нема хоча б поганенького танка і БТРа? Де хоча б один тепло— візор? Чому одяг у бійців розлазиться по швах?" — шпетила вона бідолашного офіцера. Більше ніхто зі штабістів після того випадку тут не з'являвся, проте незабаром приповз зі скрипом старенький облуплений танк, а ще за день — і БТР. Але радості від того підкріплення було мало: у бойової машини геть "посаджений" акумулятор, а в панцерника постійно заклинювали поворотні важелі. Довелося Надії гасати районом мало не з висолопленим язиком, випрошуючи у господарників інструменти та запчастини. Нема вже такого фермера, директора господарства, навіть дрібного підприємця, у яких би вона не випрохувала допомогу. Усіх пройшла по два кола, пішла на третій. Їй і самій соромно дивитись їм у вічі. Просто сідає біля дверей і терпляче чекає, поки господар сам не покличе. "Ну що тобі? Замучила ти вже нас і саму себе — аж чорна. Ти ж зрозумій, не тільки тобі даємо, з району і з області телефонують, ну, й само собою, данину традиційним кровопивцям ніхто не скасовував", — тяжко зітхали спонсори. Але потім довго шаруділи у своїх сейфах і тицяли їй кілька папірців. Вона й справді аж почорніла — від донецького сонця, і від тривоги за сина. Якщо ще недавно нагадувала духмяну суничку, на яку облизувалися чоловіки, то тепер перетворилася на трохи присушену гіркувато-солодку серпневу вишеньку зі зморщечками біля корінчика. Її поважали, а може, й ненавиділи, за шалену одержимість і безкорисливість. Якось один підприємець бовкнув, мовляв, із того, що зібрала за останні кілька місяців, мабуть, надбала собі й сину добрий статок. Зазвичай, коли з язика чоловіка зривається подібні образи й нісенітниці, він розраховує на беззахисність своєї жертви. Таку заяву, вочевидь, спровокувало те, що Надія була самотня з репутацією щирої, привітної людини, не здатної на вибухи гніву чи агресії. Про таких кажуть: "Тихіше води, нижче трави". Нехай буде гречка, казала, коли виникала якась суперечка. Була легка на сміх і на сльозу. Зате мала важку руку, бо все життя пропрацювала малярем у міжколгоспбуді й на різних ремонтних "халтурах". Отож несподівано для самої себе Надія надавала кривдникові мордачів. Зробила це без зайвого вереску, властивого жінкам. Себто спокійно і професійно. Після того її стали ще й побоюватися. Вона сама собі не могла пояснити, чому так сталося, а потім збагнула: на війні у вишеньок з'являються колючки. А ще зрозуміла, що цим учинком поставила хрест на своєму потенційному заміжжі. Принаймні у цьому районі.
Іноді запитувала себе, чи стала б волонтеркою, якби не воював її син? Мабуть, ні. Була б такою, як і всі люди, котрі нібито й розуміють, що відбувається на Сході й співпереживають, але якось лише відсотків на десять. Неповним серцем. Вони свідомо чи підсвідомо вибудували між собою і війною бетонний мур і не впускають останню у своє життя. Все раптово змінилося, коли її син пішов добровольцем на фронт. Надія з жахом і осудом стала дивитися на мирне життя, на весільні каравани, молодиків за пивом, рибалок над ставками, покупців і продавців на базарі... Боже...як?! Як вони не можуть збагнути, що відбувається, чому не живуть, як вона, фронтом? Після кількох поїздок у зону АТО була впевнена, що спізнала війну у всій повноті, проте щоразу відкривала все нові й нові її грані. Заглиблюючись у цей страшний світ, їй здавалося, що в нього немає дна. Це були сходинки вниз, а може, й вгору. Ось вона припала до землі під обстрілом "ГРАДів", а її прикривають тілами двоє бійців, і потім виявляється, що один із них смертельно поранений, ось сьорбає фронтову кашу, а ось панічно, з німим криком бігає поміж іще гарячих вирв, шукаючи живого чи мертвого сина. Знайшла живого. І коли їхала додому, усвідомила, що повернеться сюди тисячу разів, незважаючи на те, буде тут її син, чи ні.
Син повернувся у вересні. А вона ніби й не зраділа. Прийняла його буденно. І за звичним своїм графі— ком найближчої ж суботи помчала на Схід. Незважаючи на те, що батальйон оновився майже наполовину, в неї там залишилося багато друзів.
Я ледве упросив Надію взяти мене з собою. Вона була невблаганна. "Розумієш, замість тебе ми можемо розмістити 80 кг вантажу!", — впиралася. "А ви зрозумійте, що країна повинна знати своїх героїв!" — наступав я. "Ну добре...", — здалася.
Я був шокований тим, як приймали її бійці.
— Рівняйсь, струнко, рівняння на. Надію, — скомандував комбат, і чітким кроком рушив до неї на доповідь. Це не скидалося на виставу, все було по-справжньому і дуже серйозно. Вона була для них талісманом, оберегом, Божою матір'ю, Батьківщиною. Я дивувавсь і по-доброму заздрив тому, на яку духовну висоту піднялася ця скромна жінка із професійно-технічною освітою. "Вільно", — тихо скомандувала, обійшла стрій і кожного поцілувала. Я бачив, як схвильовано здіймалися груди у бійців, а в декого на очах виступили сльози. Впевнений: більшість із них подумки шепотіла слово "Мамо." А дехто, можливо, "Кохана.".